А. Ланг був схильний шукати генезу міфу в тотемізмі. Тотем він розумів як щось первинне стосовно до міфу. Вчений вважав, що спочатку існував тотем як символ роду, а тільки потім складалися міфи про нього.
Аналогічно трактував у своїх ранніх працях співвідношення ритуалу і міфу Дж. Фрезер. Його багатотомна праця "Золота гілка", перші томи якої з'явилися в 1890 р., стала епохальним твором. [48] Вона є унікальним зібранням сезонних міфів, обрядів та ритуалів. На початку твору автор багато уваги приділяє давній магії, її видам і способам застосування. Серед ритуалів, якими давні люди намагалися досягти магічного ефекту, учений виділяє рослинні, природні чи сезонні ритуали. Ритуал "золотої гілки", котрий дав назву книзі, також є рослинним ритуалом, в основі якого лежить природний цикл, характерний як для рослинності, так і для людини — розквіт і в'янення.
Міф пояснювався ним як вільний опис ритуалів і звичаїв, що передували йому і справжнє, істинне значення яких було забуто. Згодом Фрезер став порівнювати ритуал і міф у історичному та семантичному аспекті, підкреслюючи їх нерозривність, визначаючи міф як словесний еквівалент ритуалу. Дж. Фрезер став одним із основоположників сучасної міфокритики, тобто тієї літературознавчої школи, яка намагається пояснити сучасні художні твори через міф і ритуал. У Фрезера з'явилася ціла плеяда талановитих послідовників, котрі цікавилися не тільки антропологією, а й літературою. Цим самим було покладено початок міфокритичній течії в сучасному зарубіжному літературознавстві.
Отже, міфологічна критика виникла на базі міфопояснювальних теорій ХІХ ст. і на основі антропологічної школи в науці про міф.
Поряд з цим великий вплив на сучасне міфологічне літературознавство виявили психоаналітичні теорії З. Фрейда, К. Юнга, О. Ранка. Зокрема, З. Фрейд вважав, що міф, як і будь-який творчий прояв людини, виростає із несвідомого, підсвідомого, енергетичною базою якого є статева психологічна енергія. Типовий прояв цієї енергії відбувається за моделлю знаменитого "едіпового комплексу". В художніх творах, вважає автор, проявляється переважно ця енергія і ця модель, але проявляється в замаскованій формі: образи батька та матері можуть бути виражені в символічній формі чи можуть бути розщепленими на цілий ряд образів. Едіпів комплекс відшукує Фрейд і в міфі, котрий розуміється як штучний засіб задоволення прагнення людини до насолоди. [49]
Швейцарський психолог К. Юнг запозичив у З. Фрейда ідею про підсвідоме, але вважав, що одним із головних компонентів підсвідомого в людині є міф, котрий акумулює глибинну, вікову мудрість людства. Через "колективно несвідоме" основні образи, ідеї та структура міфа (архетипи) можуть передаватися з покоління в покоління, обминаючи реальні "свідомі" джерела, і виражатися в сучасних художніх творах і філософських системах. Архетипи у Юнга — це первісні схеми образів, які відтворюються несвідомо і формують активність відображення, а через це проявляються в міфах, віруваннях, снах. Процес міфотворчості є трансформацією архетипу в образи. Таємниця мистецтва полягає в особливій здатності художника відчути архетипічні форми і точно реалізувати їх у своїх творах. "Той, хто говорить архетипами, говорить ніби тисячами голосів..., він піднімає зображуване ним із світу однократного і минущого у сферу вічного; притому і свою особисту долю він возвеличує до вселюдської долі" [50]. Встановлення Юнгом певних аналогій між різними видами людської фантазії (включаючи міф, поезію, позасвідоме фантазування уві сні), його теорія архетипів розширили можливість пошуків ритуально-міфологічних моделей у новітній літературі. У пізнішій літературі термін "архетип" вживається просто для позначення найзагальніших, фундаментальних і загальнолюдських міфологічних мотивів, початкових схем уявлень, що лежать в основі будь-яких художніх, і в тому числі міфологічних структур (наприклад, світове дерево) уже без обов'язкового зв'язку з юнгіанством. [51]
Таким чином, сучасна міфокритика базується ще й на антропологічних дослідженнях Дж. Фрезера та ідеях К. Юнга про інтуїтивне осягнення людиною давнього досвіду людства. Дж. Фрезер продовжував еволюційні та позитивістські традиції Е. Тейлора і А. Ланга, а К. Юнг був представником антипозитивістської ідеалістичної думки, що культивувала інтуїтивізм.
Подальшою розробкою міфологічних теорій минулого століття займалися Л. Леві-Брюль та Р. Маррет. Вони розробили теорію протопсихізму, або преанімізму, за якою релігія, міф і магія розвинулися із поклоніння дикунів перед невизначеною, невідомою силою, що містилася в речах. Ця невизначена сила ("мана") інтуїтивно шанувалася людьми задовго до появи таких диференційованих форм анімізму як віра в богів та в душі померлих предків. Л. Леві-Брюль, спираючись на соціологічні теорії О. Конта, Е. Спенсера і Е. Дюркгейма, висунув також ідею "партиципації", чи співпричетності, що є одним з основоположних принципів розумової діяльності людини. Логічні висновки, характерні для людини пізніших епох, у первісної людини замінюються примітивними уявленнями про співпричетність, свою містичну єдність із своєю соціальною групою, з рослинним чи тваринним світом. Міфи, вважав автор, виникли вже на тій стадії розвитку людини, коли співпричетність, як основний закон мислення, поступилась місцем логіці. Міфи були спробою здійснити цю співпричетність.
Оскільки можна чітко розрізнити лінії сучасного розвитку міфологічної критики — лінію Фрейзера і лінію Юнга, міфологічне літературознавство часто іменують як "ритуальною критикою", так і "юнгіанською критикою". Піонерами міфокритики є учні та послідовники Фрейзера, так чи інакше пов'язані з Кембріджським університетом. Найвизначнішими представниками фрейзерівської школи міфологічної критики є Е. Чемберс, Г. Меррей, Дж. Харрісон, Дж. Уестон, Ф. Корнфорд. [52] Першим літературознавцем, котрий застосував ідеї Фрейзера як інструмент інтерпретації літературних творів, був Едмунд Чемберс ("Середньовічна сцена", 1903). Він пробував детермінувати генезу драми тими ритуалами, які зачіпали наукові інтереси Фрейзера, а також користувався тейлорівськими концепціями анімізму та пережитків і аналізував ті впливи на становлення середньовічної драми, які були породжені сучасною їй епохою.
Відомим зразком фрейзеровської міфокритики була книга Джессі Уестон "Від ритуалу до роману"(1920), в якій авторка подає ритуальну гіпотезу романів про чашу Грааль, пов'язуючи їхній зміст з давніми ритуалами, викликаними культами Таммуза у вавілонян, Осіріса у єгиптян, Адоніса у греків та Аттіса у фрігійців та римлян. Особливий інтерес викликає аналіз загадковоі і складної символіки романів, наприклад, Чаші Грааля, Списа, Меча, Каменю, які, на думку автора, були відомі задовго до християнства і які утворюють групу символів Плодючості, пов'язаних з дуже древнім ритуалом. Основний висновок, до якого приходить дослідниця, полягає в тому, що герої, а також символи і вся структура романів про Грааль є не простим літературним вимислом, а спадщиною доісторичних героїв арійської раси.
Інша дослідниця, Джейн Харрісон, схильна була шукати основу ритуалу не стільки в культі Життя, скільки в самій природі соціальної структури Роду. Ритуал, вважала вона, мав на меті нагадати людині про те, що вона є лише частиною цілого. Велику увагу приділяє вона ритуалу ініціації, тобто "другого" (соціального) народження, пов'язуючи з ним виникнення найважливіших міфів. У своїй книзі "Давнє мистецтво і ритуал"(1913) авторка детально описує ритуал ініціації, котрий кваліфікується нею як центральний серед усіх первісних ритуалів, і який стане згодом предметом особливої уваги з боку пізніших міфокритиків (так виникне теза про мономіф, основу якого складають ритуальні випробування юнака, котрий стоїть на порозі "соціального" народження).
Особливе місце в кембріджській школі міфологічної критики займає Г. Меррей, котрий стояв ніби на перетині двох течій — фрейзерівської та юнгіанської. Засвоївши деякі ідеї К. Юнга, Г. Меррей в одній із відомих своїх робіт "Гамлет і Орест", опублікованій у 1927 р., приходить до висновку, що поряд із свідомою традицією існує і "несвідома". Цей висновок став одним із перших свідчень повороту міфокритики до юнгіанства. Асимілювавши вчення К. Юнга про "несвідоме" як аккумулятор людського досвіду, дослідник залишився вірним і основним принципам фрейзерівської школи. В основу інтерпретації трагічних образів Гамлета і Ореста покладено фрейзерівський метод, що ним користувалась і Дж. Уестон у розглянутій вище роботі. Вказавши на непокірність та ексцентричність обох персонажів, їх ненависть до жінок, ворожнечу з матерями, їхні думки про смерть, автор робить висновок, що Гамлет і Орест уособлюють собою вмирання, яке в давніх ритуалах пов'язувалося з зимою. Орест і Гамлет, таким чином, є кровними братами міфічних богів зими, які вбивають літо, тобто все живе. Згодом цей же висновок (щоправда, користуючись уже зовсім іншими методами) зробить і відомий сучасний шекспірознавець Уілсон Найт. Використовуючи ідеї К. Юнга, Г. Меррей робить висновок про несвідому солідарність та ідентичність літературних персонажів, що переходить із століття в століття, та про те, що найважливіші деталі несвідомо передаються з покоління в покоління.
Тісно пов'язаний з Кембріджем і викладач Оксфордського університету Френсіс Корнфорд, котрий займався переважно проблемами грецької комедії, але користувався при цьому ідеями Фрейзера та деякими положеннями Меррея. Так наприклад, конфлікти між старими та молодими людьми в комедії Конфорд пояснює однією фрейзерівською моделлю: вмирання — відродження.
Поступово міфокритика все більше переорієнтовується на юнгіанство. У відомій роботі "Архетипи в поезії"(1934) Мод Бодкін широко використовує досягнення психоаналітичних теорій К. Юнга, З. Фрейда та О. Ранка. Авторка ставить за мету визначити ті форми чи образи, в яких втілюються одвічні сили людського існування. Дослідниця намагалася детальніше, ніж інші юнгіанці, дослідити шлях того чи іншого архетипу в художньому творі. Відшукуючи аналогії, М. Бодкін широко користується біблійними переказами (представники ж кембріджскої школи бачили в релігіях лише "раціоналізацію" давніх і незрівнянно більш продуктивних у творчому відношенні ритуалів).