І. Тютчева" І. С. Тургенєв "...Ми не могли душевно не порадіти,— писав Тургенєв,— зборам воєдино розкиданих досі віршів одного із самих чудових наших поетів, як би переданого нам привітом і схваленням Пушкіна" . У 1859 році в журналі "Російське слово" була поміщена стаття А. А. Фета "Про вірші Ф. Тютчева", у якій говорилося про нього як про самобутнього "володаря" поетичної думки, який здібний з'єднувати "ліричну сміливість" поета з незмінним "почуттям міри". У тому ж 1859 році з'явилася знаменита стаття Добролюбова "Темне царство", у якій серед суджень про мистецтво зустрічається оцінка особливостей поезії Тютчева, її "пекучої пристрасності" і "суворої енергії", "глибокої думи, порушеної не одними стихійними явищами, але і питаннями моральними, інтересами громадського життя".
У ряді нових створень поета виділяються чудові по своїй психологічній глибині вірша: "Про, як убивчо ми любимо...", "Приречення", "Не говори: мене він, як і колись, любить..", "Остання любов" і деякі інші. Доповнені в наступні роки такими поетичними шедеврами, як "Весь день вона лежала в забутті...", "Є й у моєму страждальницькому застої...", "Сьогодні, друг, п'ятнадцять років минуло. .", "Напередодні річниці 4 серпня 1864 р.", "Немає дня, щоб душу не нила...",— вони склали так названий "денисовський цикл". Цей цикл віршів представляє як би ліричну повість про любов, пережитої поетом "на схилі років",— про любов його до Олени Олександрівні Денисової. Їх "беззаконні" в очах суспільства відносини продовжувалися протягом чотирнадцяти років. У 1864 році Денисова умерла від сухоти. Не зумівши відгородити улюблену жінку від "суду людського", Тютчев у стражданнях, заподіяних їй двозначним її положенням у суспільстві, звинувачує насамперед самого себе.
Політичний світогляд Тютчева в основному складається до кінця 40-х років. За кілька місяців до свого повернення на батьківщину він випускає в Мюнхені брошуру французькою мовою "Лист до г-ну доктора Густавові Кольбу" (згодом передруковувалася за назвою "Росія і Німеччина"). У цьому творі, присвяченому взаєминам царської Росії з німецькими державами, Тютчев у противагу Західній Європі висуває Європу Східну як особливий світ, що живе своїм самобутнім життям, де "Росія за всіх часів служила душею і рушійною силою". Під враженням західноєвропейських революційних подій 1848 року Тютчев задумує великий філолофсько-публіцистичний трактат "Росія і Захід". Збереглися лише загальний план цього задуму, два розділи, оброблені у вигляді самостійних статей французькою мовою ("Росія і революція", "Папство і римське питання" — опубліковані в 1849, 1850 роках), і конспективні начерки інших розділів.
Як свідчать ці статті, а також листа Тютчева, він переконується в тім, що "Європа трактатів 1815 року" уже перестала існувати і революційний початок глибокий "проникнуло в суспільну кров". Бачачи в революції тільки стихію руйнування, Тютчев шукає результат тій кризі, що коливає світ, у реакційній утопії панславізму, переломленої в його поетичній уяві як ідея єднання слов'ян під егідою росіянина — "усеслов'янського" царя.
У поезії Тютчева 50-60-х років підсилюється трагізм сприйняття життя. І причина цього— не тільки в пережитій їм драмі, зв'язаної з любов'ю до Е. А. Денисової і її смертю. У його віршах виникають узагальнені образи пустельного краю, "бідних селищ", "бідного жебрака". Різкий, нещадний-жорстокий контраст багатства і бідності, розкоші і знедоленості відбитий у вірші "Пішли, господи, свою відраду...". "Безнадійно-сумними, надривними душу пророкуваннями поета" виконаний вірш "Російській жінці". Лиховісний образ нелюдського "світла", що губить наклепом весь краще, образ світла-юрби, виникає у віршах "Дві сили є — дві фатальні сили..." і "Чому молилася ти з любов'ю...".
У 1858 році призначений головою Комітету цензури іноземної, Тютчев не раз виступав у ролі заступника видань, підданих цензурній карі, що знаходилися під погрозою переслідування. Поет був глибоко переконаний у тім, що "не можна накладати на розуми безумовне і занадто тривале стиснення і гне без істотної шкоди для всього суспільного організму", що задача уряду повинні полягати не в придушенні, а в "напрямку" печатки. Реальна дійсність, однаково, постійно свідчила про те, що для уряду Олександра II, як і для уряду Миколи I, єдино прийнятним методом "напрямку" печатки був метод поліцейського переслідування.
Хоча Тютчев до кінця своїх днів займав посаду голови Комітету цензури іноземної (умер поет 15/27 липня 1873 року), і служба, і придворно-бюрократичне оточення обтяжували його. Середовище, до якого належав Тютчев, була далека йому; не раз із придворних церемоній він виносив відчуття досади, глибокої незадоволеності собою і всім навколишнім. Тому почуттям туги, самітності, розчарування перейняті майже всі листи Тютчева. "Я його люблю,— писав Л. Толстой,— і уважаю одним з тих нещасливих людей, що, незмірно вище юрби, серед якої живуть, і тому завжди самотні".