Так, в античні часи здобули популярність парадоксальні панегірики ("Похвала Бусиріду" — міфічному цареві-лиходію, "Похвала Смерті", "Похвала Миші", "Похвала Лисині" тощо). Особливо близьким був авторові "Похвали Глупоті" Лукіан, талановитий грецький сатирик II ст. н. є., улюблений письменник літераторів, учених і художників епохи Відродження. Він нещадно картав з позицій здорового глузду релігійний фанатизм, забобони, віру в чудеса, лжефілософію, пророків-шарлатанів тощо.
Та й у сучасній йому літературі Еразм міг знайти чимало матеріалу, в якому викривалися суспільні вади. Це в першу чергу "Корабель дурнів" — віршована сатира німецького письменника-гуманіста С. Бран-та, видана в 1494 p., в якій висміяно різноманітні прояви людської глупоти. Серед "дурнів" — учені педанти, лікарі-дурисвіти, обманливі астрологи, п'яниці й ненажери, хвальки і грубіяни, перелюбники і картярі, модники і модниці — одне слово, різноманітна компанія негативних персонажів, які зібралися в подорож у країну Глупоти — Наррагонію. Брантова сатира щільно примикає до традиції німецької фольклорної сатирично-гумористичної літератури про дурнів (Narrenliteratur). Гідно продовжує її лінію Еразмова "Похвала Глупоті".
Оце поєднання античної традиції у формі пародійного панегірика з "літературою для дурнів" виявилось надзвичайно вдалим. Було тут новаторством те, що панегірик на честь Глупоти виголошується не від автора чи іншої, сторонньої, особи, а вкладений в уста самої Глупоти, від імені якої ведеться оповідь. Глупоти, яка в самохвальбі називає себе найбільшою добродійкою роду людського. Завдяки такому прийомові "Похвала Глупоті" являє собою вельми оригінальний і дотепний автопанегірик. Гротескний характер твору посилюється тим, що Глупота виступає доречно, висловлює мудрі і влучні спостереження про суспільні болячки того часу.
"Похвалу Глупоті" Еразм присвятив найкращому своєму другові Т.Мору. В передмові автор з'ясовує свій намір — написати похвальне слово на честь Глупоти. Він розуміє, задум його може декому видатись несерйозним, але перед ним стоїть поважне завдання — висміяти все потворне й кумедне в людському житті для того, щоб розумний читач виніс із цього користь для себе.
Композиція "перелицьованого" панегірика, не зважаючи на деякі відхилення від основної теми, властиві невимушеній бесіді Глупоти, досить чітка. В широкому вступі Глупота в тозі вченого, з блазенським ковпаком на голові, знайомить слухачів із своєю особою, родоводом і оточенням. її батьком є Плутос, всемогутній бог багатства і наживи, якому підвладні як безсмертні боги, так і смертні люди, без втручання якого ніщо на світі не діється, матір'ю є безтурботна німфа Неотета-юність. Випестили Глупоту дві чарівні німфи: Мете-п'янкість і Апедія-невихованість. її невідступними супутницями й подругами були: Самозакоханість, Улесливість, Забутливість, Лінь, Насолода, Безрозсудність Обжерливість, надійними чоловічими помічниками — Гультяй і Непробудний Сон. При допомозі такого товариства вона тримає під своєю владою весь рід людський.
За вступом іде перша — загальна — частина твору, присвячена доказам універсальної сили Глупоти, яка начебто лежить в основі природи і життя людей. Вихваляючи себе, Глупота намагається довести свою незаперечну перевагу перед Мудрістю, широко розводиться про незліченні добродійства, якими вона осипає людей, хоч вони і не вміють як слід оцінити її заслуг. Запевняє, що без приправи Глупоти життя було б нестерпне, нецікаве, вона — основа радощів, всілякого процвітання і щастя.
Усе це базікання Глупоти про благодійства, які вона нібито приносить людству, є, по суті, увертюрою до другої частини, де вміщена нищівна критика всього укладу середньовічного життя. Тільки тепер твір стає справжньою сатирою. В першу чергу Еразм різко засуджує загальну рису середньовічного суспільства — облудну побожність, яка виявляється в надмірному культі ікон і в бубонінні молитв, таврує зловживання у відпущенні гріхів. Далі йде конкретний опис різних видів і форм Глупоти в середньовічному суспільстві від нижчих його верств до вищих кіл. Перед читачем дефілюють довгою колоною послідовники й прихильники Глупоти — представники різних станів і професій: купці, які наживають багатство обманом, граматики, які втовкмачують у голови дітвори всілякі нісенітниці, марнолюбні поети, обмежені ритори, письменники-плагіатори, правознавці-крутії, які займаються словоблуддям, балакучі діалектики, довгобороді філософи, які видають себе за всезнайків, астрологи-шарлатани.
Але найвищої сили викриття й сатиричного таврування досягає письменник у зображенні богословського стану. Навіть Глупота вагається, чи зачіпати це смердюче болото, чи ні, але після вдаваного вагання атака на теологів розгортається з неймовірною ущипливістю. Наводиться перелік абсурдних тем-головоломок, які розгадували тогочасні теологи-схоластики в безплідних дискусіях, до яких вони вдавалися.
З іронічною зневагою й відвертим знущанням охарактеризовані ченці. Вони в Еразма невігласи, нехлюї, грубі, безсоромні, розпусні, побожні лише про око людське, — предмет загального презирства. Не обійшлося й без насмішок над безглуздими проповідями церковників.
Висміювання богословського стану сатирик перериває для того, щоб ущипливо поглузувати з панівного класу феодального суспільства — дворян і світської влади. Так, монархи, замість того щоб дбати про загальне добро, думають лише про особисті вигоди і втіхи. Дармоїдами і підлабузниками змальовані придворні сановники. І ні в королів, ні в придворних сановників немає й на гріш здорового глузду.
Тепер приходить черга на сатиричний обстріл вищого ешелону духовенства — єпископів і кардиналів. їхні нрави нічим не відрізняються від правів світських високопоставлених осіб. Вище духовенство далеке від скромності й убозтва апостолів. Гнівно засуджуються "йни, які ведуть римські первосвященики нібито з ворогами церкви. За одновї4^4 СВ0ІХ ієрархів нижче Духовенство нещадно визискує своїх
У заключній частині тексту Глупота хоче довести парадоксальну тезу: мовляв, ідеальне щастя — це найвища форма безумства.
Гідне уваги те, що об'єктом сатиричних стріл Еразма не стали ні селяни, ні ремісники, очевидно, тому, що ці соціальні верстви Еразм вважав найздоровішими в тогочасному суспільстві, на їхньому боці була його симпатія.
Сміх "Похвали Глупоті" багатий своїми інтонаціями: він подекуди добродушний, деколи іронічний, але переважно гостросатиричний, дошкульно-вбивчий.
"Похвала Глупоті" відразу здобула велику популярність, хоч і розрахована була на обмежене коло читачів — лише на тих, хто знав латину. Красномовним свідченням цього є численні перевидання, які з'явились у різних містах Європи: Страсбурзі, Лувені, Базелі, Венеції. Протягом шести перших років цей панегірик-пародія видавався 12 разів, причому його тиражі, як на той час, були досить значні і швидко розходилися (базельське видання налічувало 1800 примірників). Секрет гучного успіху полягав, зрозуміло, в оригінальному сюжеті, викривальному змісті, злободенності та іскрометному гуморі. Сприяли успіхові й ілюстрації у формі гравюр на дереві, виконані відомим художником Гансом Гольбейном Молодшим (він же й автор портрета Еразма). Незабаром, ще за життя письменника, з'явилися перші переклади "Похвали Глупоті" західноєвропейськими мовами: французькою, англійською та німецькою.
Переважна більшість творів Еразма відслужила свою службу, втративши свою актуальність, спочила в книгосховищах бібліотек, а "Похвала Глупоті", хоч від її виходу у світ минуло майже п'ять століть, не поблякла і далі чарує читача.
Другим сатиричним твором, в якому сатиричний хист нідерландського гуманіста розкрився на повну силу, стали "Домашні бесіди" (Colloguia familiaria). У первісному варіанті (видання 1518 р.) був це збірник найнеобхідніших висловів і синонімічних зворотів латини на різноманітні розмовні теми, неначе розмовник для всіляких розмовних ситуацій, задуманий як посібник для шкільної молоді. З часом він змінив свій вигляд і призначення, так що перетворився в художній твір у формі діалогу. Таку форму підказало Еразмові читання й перекладання латинською мовою діалогів Лукіана, талановитого давньогрецького сатирика II ст. н. є. "Домашні бесіди" — це збірник 57 сатиричних діалогів з реалістичними картинами й достеменними деталями побуту тогочасної Європи, з галереєю достовірно змальованих персонажів — представників різного віку, різного соціального стану. Тут розмовляють між собою, сперечаються, переповідають один одному смішні анекдоти й поважні історії, діляться своїми переживаннями, висловлюють свої погляди на життя ченці всіляких католицьких орденів, абати, священики, вчені богослови, високородні вельможі, вчителі, школярі, трактирники, джури, вчена дама, проститутка, безпутний ландскнехт, алхімік-шарлатан, м'ясник, торговець кіньми та інші. В "Домашніх бесідах" Еразм Роттердамський показав себе метким і тонким спостережником навколишнього життя, він зумів пластично намалювати побутові сценки, достеменно відтворити спосіб мислення і мову різних верств населення. З уваги на це його твір має неабияке історико-пізнавальне значення.
В основу деяких оповідок, вставлених у рамки діалогу, лягли особисті переживання Еразма, почуте й побачене ним. До таких належать, наприклад, опис морської бурі (в діалозі "Корабельна аварія"), паломництво до славнозвісного своїми чудесами Волсінгема в Англії (діалог "Паломництво"), розповідь про тогочасні заїзди у Франції й Німеччині, в яких побував Еразм ("Заїзди") та інші. Не одним сюжетом він зобов'язаний своїм друзям, що розповідали йому різні пригоди й анекдоти, а він фіксував їх і переплавляв у літературну форму. Це, приміром, забавна оповідка про душу покійника, яка, не маючи спокою після смерті, з'являлася в надрічкових хащах і лякала простодушних селян і їхнього пароха ("Заклинання чорта, або Привид"), анекдот про шахраюватого торговця кіньми ("Обманутий обманщик") та інші.
Продовжуючи сатирично-викривальну лінію "Похвали Глупоті", Еразм іронізує над кліром з його звичаями, ченцями-трутнями, їдко глузує з бездумного поклоніння святим мощам і іконам, з ритуалів і атрибутів зовнішньої релігійності, висловлює сумніви в деякі чудеса святих, кепкує з індульгенцій, тобто відпущення гріхів за гроші, і папських булл, викриває фальш безчесних церковних проповідників.