Реальні особи наділяються в "Фаусті" Ґьоте чи в "Пер Ґюнті" Ібсена надприродними здібностями, стикаються з ірреальними істотами (богами, духами, бісами тощо). Фантастичний елемент наявний, звичайно, не у всіх драматичних поемах. Зате активно використовуються умовні форми, що порушують подібність до реального життя. Це притаманно чи не усім авторам творів цього виду. Сама віршована форма, обов'язкова (хоча б у певних епізодах) для драматичної поеми, посилює її умовний характер у системі сучасних театральних жанрів, які орієнтуються на прозу, на точну передачу живих розмовних інтонацій на сцені.
Доля драматичній поемі в літературознавстві та мистецтвознавстві випала не щаслива. Довгий час її взагалі не помічали або відносили до драм для читання. До цих пір не сформовано чітких поглядів на межі жанру. Одні відносять її до різновидів поеми, інші — до драми, треті ж розглядають драматичну поему як твір особливого ліро-драматичного роду. Дослідженням жанру драматичної поеми почали займатися відносно недавно. До таких вчених-літературознавців відносимо Г.Ібсена, О.Богданова, І.Аузіня, М.Арочка, Б.Мельничука, Л.Дем'янівську, Т.Салигу, Л.Скирду та ін. Серед українських літературознавців чи не найповніше дослідив жанр драматичної поеми Б.І.Мельничук, присвятивши їй свою монографію, в якій розкрив основні характеристики, ознаки, притаманні драматичній поемі, проілюструвавши їх багатим поетичним матеріалом.
Що стосується авторів, які зверталися до цього жанру, то література знає багатьох визначних, і навіть геніальних, письменників. Серед них слід відзначити Івана Івановича Огієнка (Митрополита Іларіона), який часто послуговувався драматичною поемою при творенні релігійних творів. На запитання, чому автор для написання творів релігійної тематики використовував поетичну форму, він у післямові до І тому своїх творів, виданому у Вінніпезі у 1957 році, пише: "У нас нема релігійної поезії! ...Так, людей релігійних у нас багато, а релігійної поезії зовсім нема. Окремі релігійні вірші деяких наших поетів не творять того, що зветься релігійною поезією. ...Стара Україна ХVІІ-ХVІІІ віку, за західним прикладом, кохалася в релігійних містеріях. ...Ці містерії виходили головно з Київської Могилянської Академії, і на них віки виховувались морально й релігійно цілі покоління і студентів, і широкого українського громадянства!" [1, c. 12]. Автор, як бачимо, для того, щоб хоч якось заповнити цю нішу, береться до поетичного слова.
Драматична поема у творчості І.Огієнка посідає далеко не останнє місце. Два томи його художнього доробку займають твори, які за своїми жанровими характеристиками близькі до драматичної поеми.
Темою нашого дослідження є філософська містерія Івана Огієнка "Каїн і Авель", поема, яка мала на меті у поетичній формі передати загальновідомий зміст біблійного сюжету.
Розвиваючи тему братовбивства, автор відходить від канонічного тексту і дещо по-своєму висвітлює персонажі Святого Письма.
За формально-змістовими ознаками містерія Івана Огієнка "Каїн і Авель" є продовженням і дописуванням канонічного тексту. Автор у поемі моделює ситуацію, в якій опинилися Адам, Єва та їхні діти після вигнання з раю. Кожен із зображених персонажів по-різному ставиться до ситуації, що сталася.
Адам, усвідомлюючи свій гріх, намагається його спокутувати важкою працею:
І я прокидаюсь, комашка Господня,
Для денної праці Творцеві...
[1, с. 207].
Він сприймає сувору дійсність досить оптимістично, як справедливе покарання за первордний гріх — непослух Богові, за зраду:
Не справа в яблуках познання, —
Непослух Богу вбив мене...
[1, с. 235].
Взагалі, мотив зради у творах Івана Огієнка з'являється часто і постає у багатьох її проявах. Це зрада власним принципам, зрада товаришам, громадськості, національна зрада, зрада Богові. Але поряд із засудженням такого ницого людського прояву, автор намагається показати і Господню ласку, прощення усім гріхів за умови щирого покаяння. Таке ставлення Адама до Всевишнього ілюструється його спогадами:
Коли на небі перед Богом
В непослух пали Анголи,
То всі за Адовим порогом
Вони ув'язнені були.
...А ми згрішили проти Бога, —
І не поїла нас заглада!
Нехай же буде Богу хвала
За милосердя це до нас...
[1, с. 236].
Таким і постає перед нами Адам. Він виявляє смирення і каяття, готовий до випробувань, сумує за втраченим ним колись раєм, але вірить, що все повернеться:
Та ж не скарав нас Бог навіки
Й не кинув в темну пащу Аду...
Не відібрав Господь нам Раю, —
Он навкруги він, на Землі...
[1, с. 211].
Зовсім інакше Іваном Огієнком зображена Єва. Вона теж сумує за раєм, розуміючи, що втрачене не повернути, але у ній ми не бачимо ні крихти каяття:
І пощо Рай мені минулий,
Коли я кари не забуду?
Застиг у серці біль заснулий,
І щирить зуби Мста повсюду...
[1, с. 237].
Вона просто мовчить, більше того — змовчує, в усьому слухаючись і безголосо скоряючись Адамові, бо ж:
Господь створив Адама паном,
А жінка — то йому рабиня.
[1, с. 237].
В усіх суперечках між своїм чоловіком і старшим сином вона, як правило, дотримується нейтралітету, але іноді, ніби випадково з її уст зриваються слова на підтримку Каїна, які показують істинну подобу Єви. Коли у одній із перших зображених автором суперечок між Адамом і Каїном батько каже, що Господь залишив людям рай на землі, той гнівно відповідає, що крім цього є:
І повно Зла, і повно труду,
Й щоденна праця аж до поту...
[1, с. 211].
А Єва на підтримку його слів і собі каже:
Й з косою чорна Смерть повсюду
Нам жити додає охоту...
[1, с. 211].
І хоч автор відводить їй небагато слів у поемі, але в усіх її репліках відчувається невдоволеність рішенням Всевишнього. Їй це видається несправедливим і занадто жорстоким. Це призводить до того, що вона іноді не знає що їй робити, до кого примкнути:
Частим про тихий Рай зідханням
Собі я надірвала душу...
А може з Райським цим проханням
До кого іншого йти мушу?
Багато ж є Міцної Сили,
А ми до Господа Одного...
Коли б хоч раз ми попросили
Бодай... спокусника оцього!...
[1, с. 237-238].
Незважаючи на материні хитання, пошук нею компромісів, її син Авель виріс богобоязливою людиною з щирими дитячими захопленнями прекрасним, природнім. Він під впливом багатьох батькових розповідей намагається повернути рай щирою молитвою, натхненною працею, повною відданістю Єгові, своєю любов'ю до усього сущого:
Яка Краса кругом в Природі.
Прекрасен кожен Божий твір!
[1, с. 213].
Саме через цю любов автор наближує образ Авеля до образу Ісуса Христа. Авель, як і Месія, гине за правду, за любов до Господа Бога, який для нього був понад усе:
О Боже, солодкий, о Творче коханий,
За все я складаю подяку Тобі:
За кожен Твій Дар мені знаний й незнаний,
За витерту кожну сльозинку в журбі!...
Бо всякий Дар добрий — мені в насолоду,
А кожне терпіння — в науку мені...
[1, с. 228].
До такого ж щирого послуху, любові й певності в Богові Авель закликає усіх інших:
Складаймо ж на Бога
Свої сподівання,
Й щаслива дорога
Нам блисне ззарання!...
[1, с. 246].
Головним героєм аналізованої нами поеми є, безперечно, Каїн. Образ Каїна в літературі часто розкривався авторами до і після Івана Огієнка. Серед тих, хто звертався до нього були: Дж.Байрон (містерія "Каїн", 1821), С.Яричевський (поезія в прозі "Каїн", 1897), Н.Кибальчич (поема "Каїн", 1904), О.Стороженко (повість "Марко Проклятий", 1870), І.Франко (поема "Смерть Каїна", 1889), Ю.Шкрумеляк ("Авлева жертва", 1926), В.Тарноградського ("Мов Каїн, в зеленій діброві...", 1932), В.Сосюра ("Каїн", 1948), Б.Рубчак ("Каїнові", 1963), І.Жук ("Каїн", 1990), В.Вовк ("Балада про Каїна і Авеля", 1994) та ін. Окрім того, іноді письменники використовують мотив братовбивства у своїх творах ("Земля" О. Кобилянської (одна з театральних постановок має назву "Сини Адама"), "Україніка" Є.Гуцала). Подібне явище спостерігаємо й у фольклорних матеріалах, зокрема у казках ("Правда і Кривда" і под.).
Каїн Івана Огієнка дуже суперечливий. Автор показує його нам не як цілком негативного персонажа, а навпаки, наголошує на тому, що вся біда його полягає у пошукові істини, адже "Бог хоче бачити в людях ... особистостей, які мислять, сумніваються, аналізують дійсність ..., які добровільно роблять свій вибір між добром і злом, Божим і сатанинським" [8, с. 65]. Але, усе ж, Іван Огієнко, на відміну від Дж. Байрона, показує Каїна не як революціонера, що повстає проти ворожого світу, створеного "Всемогутнім тираном" Богом на муки людям, а гріховною істотою, яка потрапила під владу Диявола. Більше Іван Огієнко звинувачує Каїнових батьків, в основному, Єву. Вона не змогла побороти в собі гніву, незгоди із Божим рішенням, саме вона (домислюємо, прочитавши поему) привила синові оце незадоволення Господом.
Шукаючи в світі правди, Каїн то виявляє своєрідний бунт проти несправедливої, на його думку, кари, звинувачує Бога в жорстокості:
За гріх батьків терпіти кару?
Яке ж то зло вчинили ми?
[1, с. 210].
то шкодує, що втратив віру:
Щасливий ти, мій брате рідний,
Що маєш повну душу Віри:
Тобі палає стяг побідний,
І Щастя світиться без міри!...
[1, с. 231].
Коли вони з Авелем приносять дари Всевишньому, то по черзі моляться. У молитві Адамового первенця звучить прохання повернути людей до Раю. Він описує людські муки і скаржиться Богові на своє життя, просить забрати "тугу безкраю", але Господь не відкликається на цю молитву. Авель, бачачи, що молитва залишилися непочутою, каже:
Тому твоя безплідна жертва,
Й огонь із Неба не зійшов:
Молитва горда Богу мертва,
Плодюча завсігди Любов!
[1, с. 250].
Коли після молитви Авеля, його жертва спалахує вогнем, Диявол починає під'юджувати Каїна і той у безтямі хапає дрючка і скидає Авелеву жертву. Той намагається зупинити брата, але потрапляє під удар і падає замертво. Каїн хоче підняти його, але це ні до чого не призводить — він став першим убивцею на Землі.
Після цієї сцени Диявол, який раніше підтримував Каїна в усьому, починає відверто насміхатися з нього. У ситуації, коли той просить у Бога:
Пошли ж скоріш смертельну кару,
В Твоїх руках я весь, — карай
[1, с. 259].
Диявол, "регочучи так, що аж по довкіллі несеться", каже:
Для тебе Смерть була б не кара,
Бо ж рідного убив ти брата:
Тебе навік грізна Примара
Візьме в свої обійми ката!
[1, с.