Він тепер не настільки активно бере участь у повсякденному літературному житті, рідше публікує свої твори, подовгу їх виношуючи, копітко обробляючи їхню форму, домагаючись її граничної карбованості і простоти.
Новели Меріме дихають психологізмом. Вони містять у собі в першу чергу проникливе і різке викриття вдач пануючого суспільства. Ці критичні тенденції, дуже різноманітні по своїх формах, чітко відносяться до 1829-1830 років і, що ввійшли згодом у збірник "Мозаїка" (1833).
У цілому ряді своїх новел ("Етруська ваза", "Подвійна помилка", "Арсена Гійо") Меріме розкриває бездушність і черствість так званого "вищого світу". Порочне і лицемірне світське суспільство, як показує Меріме, не терпить яскравих індивідуальностей. Воно породжує в людях, чуттєвих по натурі, особливу вразливість і хворобливу недовіру до навколишнього.
Через усе своє життя Меріме, раціоналіст і спадкоємець просвітительських традицій, проніс вороже відношення до церкви і релігії. Ці ідейні мотиви знайшли своє відображення й у новелах письменника, у тому числі в "Душах чистилища" (1834).
Істотну роль у новелах Меріме грає художнє втілення письменника його позитивного ідеалу. У цілому ряді ранніх новел (такі, наприклад, "Партія в триктрак", "Етрусская ваза") Меріме зв'язує пошуки цього ідеалу з образами чесних, найбільш принципових і чистих представників пануючого суспільства. Поступово, однак, погляд Меріме усе більш наполегливо звертається до людей, що коштують за боковим вівтарем цього суспільства, до представників народного середовища. У їхній свідомості Меріме відкриває ті дорогі його серцю щиросердечні якості, що, на його думку уже втрачені буржуазними колами: цілісність характеру і пристрасність натури, безкорисливість і внутрішня незалежність. Тема народу як хоронителя життєвої енергії, нації як носія високих етичних ідеалів відіграє значну роль у творчості Меріме 30 —40-х років.
Разом з тим Меріме був далекий від революційно-республіканського руху свого часу, вороже відносився до боротьби робітничого класу.
Видатне місце в літературній спадщині Меріме (1844рік), твір у який зливаються воєдино основні ідейні мотиви Меріме-новеліста: зображення відразливого егоїзму, що ховається за лицемірною маскою добропорядних представників і представниць буржуазного суспільства.
Спочатку революційні події не викликали особливих побоювань у Меріме, однак поступово настрої письменника змінюються, стають усе більш тривожними: він передчуває неминучість подальшого загострення суспільних протиріч і страшиться його, боїться, як би воно не стало фатальним для існуючого порядку.
Саме острах нових революційних виступів пролетаріату і спонукує Меріме прийняти державний переворот Луи Бонапарта. Важка і тривала криза переживала після 1848 року і Меріме-художник. Це не означає, що творча діяльність Меріме в ці роки ослабнула, стала менш активної. Для того, щоб переконатися в помилковості такого припущення, досить ознайомитися з многообразнейшей переписуванням, що він особливо інтенсивно вів у цей період. Він знайшов інші шляхи утілення своєї творчості —як історик, літературний критик, перекладач.
Меріме вивчив російську мову і став переводити Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, И.З Тургенєва. "Російська мова, —із замилуванням писав він у статті про Гоголя ,-наскільки можу судити, самий багатий із усіх європейських мов; він начебто створений для вираження найтонших відтінків. При його незвичайній стислості і разом з тим ясності, йому досить одного слова для з'єднання багатьох думок, що на інших мовах зажадали б цілої фрази" Меріме перевів на французьку мову з Пушкіна: "Пікову даму", "Постріл" і прозою вірша: "Гусара", "Пророки", "Анчар", "Опричник"; з Гоголя він перевів "Ревізора" і уривки з "Мертвих душ". З Лермонтова "Мцири" (разом з И.З Тургенєвим), з И.З Тургенєва розповіді: "Примари", "Петрушка", "Дивна історія" і ін.
Меріме написав кілька статей про російську літературу (про Пушкіна, Гоголя, Тургенєву).
Творчість Меріме було високо оцінене російськими письменниками. Його переводили і про нього писали: Пушкін, Жуковський, Гоголь, Григорович, Аполлон Григор'єв, Гаршин, Тургенєв.
Ніж далі іде в минуле 19 століття, чим неумолимей перевіряє час його художні цінності, тим очевидней стає, що творчість Меріме витримало цей строгий іспит, залишалося одним із замечательнейших досягнень французького критичного реалізму.
У новелі "Таманго" розповідається про капітана Леду, який займався работоргівлею, хоча вона у ті часи була вже заборонена. Продавав йому своїх одноплеменців негритянський вождь Таманго, який людей вважав за непотрібний хлам.
У пориві п'яного божевілля він дарує капітанові Леду свою кохану дружину, але опам'ятавшись, хоче її знову повернути.
За наказом капітана моряки схопили Таманго, і він став таким же невільником, як і ті раби, котрих він продавав.
На кораблі вождь негрів піднімає повстання. білі работорговці були вбиті, але трапилась біда: жоден негр не вмів управляти кораблем. Коли майже усі загинули, залишився живий тільки Таманго. Невдовзі англійський фрегат "Беллона" підібрав його.
Таманго навчився англійської мови, був літаврщиком у полковому оркестрі, без міри пив цукрову горілку, помер від запалення легенів.
Відомо, що новела була написана у 1829 році і увійшла до збірки "Мозаїка". У творчості письменника чітко відчувається потяг до сильних характерів. Це, діти, була риса часу.
Не тільки у літературі існувала вона, але й у живописі (Е. Делакруа) і в музиці (Г. Берліоз)
Мені до вподоби висловлювання німецького поета Гете, що стало і епіграфом сьогоднішнього уроку: "Поведінка — дзеркало, в якому кожен показує свій облік".
Якщо це висловлювання застосувати до героїв новели Меріме "Таманго", то стає очевидним, що кожний із героїв своєю поведінкою, як в дзеркалі, показав свій облік.
Капітан Леду — людина, котра винна у трагічній долі негрів і їхнього вождя. Його облік — це зрада, підкуп, обман.
Щодо Таманго, то у "своїм дзеркалі" він показав егоїзм, дикість, жорстокість, але в його обліку відбиваються і суто людські риси: прагнення волі, могутні почуття.
Я думаю, що саме ці риси і підносять Таманго над його поневолювачами.
Висловлювання англійського письменника Теккерея мені найбільше сподобалось: "Посійте вчинок і ви пожнете звичку, посійте звичку і ви пожнете характер, посійте характер і ви пожнете долю".
Мені здається, що його можна віднести і до Таманго, і до капітана Леду.
Капітан був бравим моряком і службу починав проситм матросом, але він не любив спокійного життя. Найголовнішим для нього був гаманець, і Леду старався, щоб він завжди був туго набитий. З цього і почалося, а згодом він став незамінною людиною для торгівців "чорним деревом".
Щодо Таманго, то думаю, що саме з якогось одного вчинку і почав він продажу одноплемінців. Цей вчинок переріс у звичку, яка згодом стала характером.
Зупинитися вождь не міг і, зрештою, не хотів. Тільки випадок, який стався з ним, змінив усе його життя.
Як для капітана Леду, так і для Таманго, усе починалось з якогось маленького вчинку, який став звичкою, характером, долею...
Я розумію, що він зіпсований європейською цивілізацією, але щоб там не говорили, кожна людина має на плечах голову і за свої поступки несе відповідальність.
Таманго жорстоко покараний, але що поробиш, коли голова без розуму, як ліхтар без свічки...
Таманго робив жахливе. Він продавав за безцінь людей свого племені. Діти, старі, хворі — це для нього хлам, який можна продати за стару рушницю, якийсь мотлох чи пляшку горілки.
Автор звинувачує свого героя і насторожує читача, що Таманго буде жорстоко покараний.
Меріме засуджує работоргівлю, капітана Леду і його однобічників, котрі по-своєму зруйнували стійкий моральний світ "нецивілізованих" народів.
Хоча Таманго егоїстичний, жорстокий неосвічений у нього більше в характері людського, що підносить його вище над поневолювачами. Таманго прагне волі, має могутні почуття, він гордий і витривалий.
Меріме нічого не прикрашає, показує події буденними, такими, якими вони були насправді. Письменник бачить своїх героїв у той момент, коли вони вирішують для себе питання великої ваги: чи зберегти життя, особисте благополуччя, втративши совість і особисті моральні принципи, а чи залишитись вірним цим принципам, але загинути.
Новели Меріме навчають нас бути людяними, бо всі наші вчинки, дії, як у дзеркалі, відбиваються у нашій поведінці. Меріме був тонким психологом людської душі.
Використана література:
1. Історія світової літератури. — М., 1998.
2. Качур І.С. Проспер Меріме в своїй творчості. — К., 1996.
3. Літературна енциклопедія. — К., 1988.