політично небезпечної і заборонила її. При житті автора в печатці з'явилися лише невеликі уривки з комедії (в альманасі "Російська Талія", у 1824 р.), та й то в сильно зміненому за вимогою цензури виді.
Але це не перешкодило широкої популярності комедії. Вона розходилася в списках, її читали й обговорювали, вона викликала замилування — особливо в декабристському середовищі. Декабрист Д.І.Завалишин згадував, що весною 1825 р. члени Північного суспільства "захотіли скористатися майбутніми відпустками офіцерів для поширення в рукописі комедії Грибоєдова, не сподіваючись ніяким чином на дозвіл надрукувати її. Кілька днів підряд збиралися в Одоєвського, у якого жив Грибоєдов, щоб у кілька рук списувати комедію під диктування" (Записки декабриста.— Пб., — 1906.— С. 100).
Дозволена до печатки комедія була лише в 1831 р., уже після загибелі Г. Умовою дозволу бути вилучення з тексту тих місць, що визнали в цензурі особливо "неблагонадійними". У такому виді і тоді ж комедія була поставлена на професійній сцені: спершу в Петербурзі (за участю Каратигіна в ролі Чацького і Катерини Семенової— у ролі Софії), а потім у Москві, де Чацького грав П.С. Мочалов, а Фамусова — М.С. Щепкін.
Комедія "Горе від розуму" відноситься до жанру високих суспільних комедій. Суспільною комедією, у дусі "батька її Аристофана", назвав Гоголь свого "Ревізора" (Гоголь H.В. Збірка творів.: У 7т.— М., 1977.— С. 229). Такою же в принципі була комедія Г.
Суспільний характер комедії "Горе від розуму" означає насамперед суспільну значимість її основного конфлікту. Комедія Г. заснована на конфлікті одночасно особистому, психологічному (любовному) і загальному, проблемно-соціальному. При цьому одне з іншим виявляється тісно зв'язаним, суспільна проблематика комедії прямо випливає з особистої. У "Горе від розуму" істотно важливим для розвитку дії виявляється і нерозділена любов героя, і ще більш — нерозв'язне протиріччя розумного і чесного героя з божевільним суспільством, у якому він живе. Г. так говорив про це в листі до Катеніну: "...дівчина, сама не дурна, надає перевагу дурня розумній людині (не тому, що розум у нас грішних був звичайний, ні! і в моїй комедії 25 дурнів на одну розсудливу людину); і ця людина, зрозуміло, у протиріччі із суспільством, його навколишнім, його ніхто не розуміє, ніхто простити не хоче, навіщо він трошки вище інших..." (Твір.— М., 1953.— С. 527).
У тексті комедії все це розгорнуто і представлене дуже жваво, незабутньо, психологічно вірогідно. "Горе від розуму" є однієї з перших справді реалістичних комедій на російській сцені. Це не значить, що в її поетиці не виявляються й інші, невласне реалістичні риси. У комедії Г., напр., легко помітити деякі ознаки класицизму: єдність дії, єдність місця, єдність часу. На перший погляд, відповідають традиційним амплуа класичної комедії персонажі Г.: осліплений любов'ю невдачливий герой; його суперник — проноза і хитрун; розпещена героїня; батько героїні, якого усі обманюють і який сам себе обманює, і т.д. Персонажі, у повній відповідності з правилами класицизму, наділені значущими іменами: Чацький (у першій редакції — Чацький) — який перебуває у чаду; Фамусов — усім знайомий; Молчалін — безсловесний; Репетилов — який повторює чужі думки і слова і ін.
Усе це окремі зовнішні ознаки класицизму, але не класицизм. Г. частково використовує поетику класицизму заради досягнення конкретних художніх цілей. Так, дотримання єдності місця допомагає йому" представити різноманітне в єдиному, тобто особливо відчутно і наочно. Будинок Фамусова в Г.— не просто постійне місце дії, не просто приватний будинок московського пана, а образ особливого світу, говорячи словами Гоголя про "Ревізора", "збірне місце". Воно припускає і виражає не одиничне, а множинне, залишаючи при цьому враження єдності і цілісності.
Помітніше всього це в третій дії комедії. Події в ньому розвиваються і поступально і вшир. Стіни будинку Фамусових точно розсовуються, перед глядачем (читачем) розігрується не одна, а безліч маленьких, забавних і типових комедій, героями яких є чоловіки Горичи, сімейство Тугоуховських, графиня-бабуся і графиня-внучка і ін. Картина виявляється гранично узагальненою, гранично масштабною і гранично цільною.
Г. легко і вільно користається класицистичною поетикою — і легко відступає від неї. У "Горі від розуму" не п'ять (як це покладається за законами класицизму), а чотири дії. У комедії немає рішучої розв'язки, доля героїв залишається невирішеної, усі закінчується не крапкою, а три крапками. Багато чого повинні додумати самі глядачі (читачі).
Ще важливіше загальний трагічний зміст комедії Г. У комедіях класицизму можливі трагічні почуття і колізії, але частіше всього вони знаходять більш-менш спокійне вирішення. У Г. такого вирішення немає. Чацький протягом усього ходу п'єси живе і діє з "міліоном дратувань" у серці, у тім же стані він і іде зі сцени. Не далекий окремих комічних чорт, що утягується часом в комічні ситуації, Чацький в основі своєї трагічний — і він робить комедію Г. у цілому трагічної. Але комедія, що є в той же час і трагедія,— це явище, характерне найбільше для реалізму.
Реалізм "Горя від розуму" виявляється й у принципах зображення персонажів. У Г. усі персонажі — характери, вірні правді життя, яскраві, неодномірні. Говорячи про відмінність героїв Шекспіра від героїв класициста Мольера, Пушкін писав: "Обличчя, створені Шекспіром, не суть, як у Мольера, типи такої пристрасті, такого пороку, але істоти живих, виконаних багатьох пристрастей..." (Пушкін A.C. Збірка творів: У 10 т.— М., 1976,— С. 178).
У своїй комедії Г. йде слідом за Шекспіром, розвиває його досягнення. Персонажі "Горя від розуму", будучи героями комедії, аж ніяк не карикатури, а точні подоби живих людей. "Карикатур ненавиджу, у моїй картині ні однієї не знайдеш",— писав Г. Катеніну (Тівр— М., 1953.— С. 527). Ці слова Г. добре підтверджуються лгядацькими і читацьким сприйняттям діючих облич грибоєдівської комедії.
Найбільше характеризує те суспільство, що протистоїть Чацькому, Фамусов: недарма це суспільство ми називаємо "фамусовським". Фамусов — типовий московський пан початку минулого століття з характерною сумішшю самодурства і патріархальності. Він звик бути паном, ніким іншим і представити себе не може. Відтак він так упевнений у собі, так любить себе. Він займає велику службову посаду, але до служби теж відноситься по-панськи, не обтяжує себе нею. Його політичні ідеали зводяться до прославляння всього старого, устояного: йому добре живеться, і він не хоче ніяких змін. Чацького він боїться і не любить, тому що бачить у ньому бунтівника. Ідеал людини для Фамусова той, хто зробив вигідну кар'єру; при цьому для нього неважливо, якими засобами це досягнуто. Раболіпство і підлість для нього теж гарний шлях, аби він приводив до бажаного результату. У Фамусова уражає відверта аморальність понять і ідеалів. Вона тим особливо страшна, що Фамусов, як пан, має велику владу над людьми. Аморальність влади не може не бути страшною і небезпечною.
І усе-таки Фамусов, як і інші герої, не карикатура, а характер, притім неоднозначний. У ньому є розум, точніше, той рід розуму, що називається здоровим глуздом; у його судженнях укладена і правда побутової властивості — результат його життєвого досвіду. Інші його зауваження мітки, гострі (напр., з його репліки Чацькому: "Мене не зле б спроситися. / Адже я їй трохи те саме що..." і ін.). Мова Фамусова відбиває дворянське просторіччя, багато в чому живе багатство народної, що мови увібрало, у себе, хоча зміст сказаного ним для нас найчастіше далекий і неприйнятний. Фамусов, яким його створив Г., зло конкретне, живе. У його реальність віриш — і тому воно особливо плутає. Це справедливо й у відношенні Скалозуба. Скалозуб подобається Фамусову. Він порівняно холодний, але вже в чинах; зараз він полковник, а завтра неодмінно стане генералом; він надійний захисник старовини. Усе це в Скалозубі улаштовує Фамусова.
Інакше, чим Фамусов, сприймає Скалозуба Чацький. Він відзивається про нього словами, схожими на епіграму: "Хрипун, удавленик, фагот, / Сузір'я маневрів і мазурки". Скалозуб, як його розуміє Чацький (і ми разом з ним), весь у зовнішньому, по-людському не істотному, бездуховному: гучний, затягнутий у мундир, заклопотаний єдино військовими вправами і танцями. Це типовий аракчеєвський офіцер, тупий і божевільний, супротивник усякої вільної думки й освіти.
Це страшна людина. Людська подоба додає йому, зокрема, його постійні потуги на жарт; недарма Ліза говорить про нього: "Жартувати і він гаразд, / Адже нині хто не жартує?" На питання Фамусова, ким доводиться йому Настасья Миколаївна, Скалозуб відповідає: "Не знаю винуватий; / Ми з нею разом не служили". Це і є рід жарту Скалозуба (усерйоз такого навіть сама обмежена людина сказати не може). Таким чином Скалозуб жартує не раз, але його жарти не стільки смішать, скільки спантеличують. Вони занадто грубі, "солдафонські", і той хто так жартує, представляється нам дуже самовдоволеним, дуже дурною і страшною людиною.
По всіх якостях характеру Молчалін теж належить до фамусовського суспільства: більш того, він пряме його породження. З першої ж появи на сцені він здається нам абсолютним нікчемністю: боїться вимовити зайве слово, охоче догоджає перед усіма, не сміє мати своєї думки, своїм головним талантом вважає "помірність і акуратність". Усі ці властивості забезпечують його дійсні і майбутні успіхи у фамусовському світі. Н.В.Гоголь писав про Молчаліна: "Молчалін... чудовий тип. Влучно схоплене це обличчя, безмовне, низьке, тихомовчки пробиваючогося в люди..." (Гоголь Н. В. Збірник творів: У 7 т.— М., 1978.— Т. 6,-С. 362).
Фамусовське суспільство представлене в комедії широко і багатовидно. Це не тільки багато основних героїв — Фамусов, Скалозуб, Молчалін і ін., але і другорядні, епізодичні.
Така, наприклад, Хлестова — важлива московська бариня, грубувата, уладна, звикла не стримуватися в словах. Вона навіть у відношенні Фамусова не може не показати своєї владності. Це не заважає їй бути дуже схожої на Фамусова: і постійним бажанням веліти людьми, і відданістю старим, віджилим устоям і порядкам.
До епізодичних персонажів великої важливості належить і Загорецький, необхідний супутник фамусових і хлестових.