Слова, подібні блискучим метальним списам, що злітають до сьомого неба й уражають благочестивих лицемірів, що пробралися туди, у святе святих. Я весь — радість і спів, я весь — меч і полум'я".
Того ж літа в кількох німецьких містах прокотилася хвиля єврейських погромів. У травні 1831 р. Гейне залишив Німеччину і переїхав до Парижа.
Розвиток революції розчарував поета. 'Трон, який ще недавно належав великому Наполеону, нині посів нікчемний, обмежений Луї Філіпп — ставленик фінансової буржуазії В країні розпочалася скажена гонитва за грішми. Довкола всі були зайняті тим, що наживали і збільшували статки. Виникло багато політичних партій та угруповань, Емігранти різного політичного забарвлення намагалися перетягнути поета на свій бік.
Пристрасний поборник справедливості та тонкий шанувальник мистецтва, Гейне почувається розчарованим. Подібно до Байрона, він втрачає інтерес до політики. Натомість шириться коло його друзів-митців. Тісні дружні взаємини підтримували з Гейне письменники Бальзак, Жорж Санд, Беранже, Дюма, Андерсен, Гюго, композитори Шопен, Ліст, Берліоз, художники, актори, співаки... Його вірші перекладаються французькою мовою і широко друкуються у Франції. Незабаром він стає таким же знаменитим у Франції, як і в себе на батьківщині.
Гейне ніколи не був мисливцем за жінками в некрасивому і низькому значенні слова, і на схилі свого життя він з щирістю запевняв у прозі і віршах, що він ніколи не спокусив дівчини і не торкнувся жінки, про яку йому було відоме, що вона заміжня. Приблизно у той самий час, коли Гейне опублікував вірша "Паризькі жінки", йому зустрілося прекрасне дитя природи, що повинне було зробитися його вірною супутницею до самої смерті, французька робітниця, що продовжує жити в його віршах під ім'ям Матильди. У його духовному житті поета вона приймала таку ж саму участь Християна в духовному житті Ґете. Вона відрізнялася італійським темпераментом, а господарських чеснот у неї було так само мало, як у самого поета, що хоча і зітхав іноді з приводу свого "домашнього Везувію" і "розтратниці", але все-таки знайшов своє щастя в цьому шлюбі. Як Ґете зі своєї Христианою, так і він зі своєї Матільдою жив спершу у цивільному шлюбі, але він строго стежив за тим, щоб її поважали, як його дружину, і кожне заподіяна їй образа зачіпала його дошкульніше, ніж найважча, нанесена йому самому образа. У загальному його шлюб представляє значно більш утішну картину, чим шлюб Ґете, що, звичайно, не перешкодило німецьким філістерам обурюватися ним так само, як і його мнимою розпустою.
Не встиг Гейне обзавестися своєю сім'єю , як його приголомшив важкий удар, у якому радикальне філістерство йшло в ногу з німецькими урядами. У грудні 1835 р. німецький сейм заборонив усі твори "Молодої Німеччини", літературної школи, до якої зараховувалися в першу чергу Генріх Гейне.
Незважаючи на те, Гейне відчував себе зобов'язаним ознайомити французів з культурою і літературою своєї батьківщини. В той час Німеччина сприймалася європейцями як країна з провінційними звичками та невиразною культурою, що не піднімалася вище за наслідування чужоземних зразків. У своїх працях Гейне відстоює глибокий та самобутній характер її мистецтва, філософії, літератури ("До історії релігії і філософії в Німеччині", "Романтична школа"). Він малює яскраві портрети Лютера, Канта, Лессінга, Гете, ПІіллера, Гофмана. Поетична творчість у цей час відходить для нього на другий план.
Тим часом пристрасні виступи Гейне на захист німецької культури, витримані в дусі просвітницького вільнодумства, викриття буржуазного ладу й монархії, дедалі більше настроювали проти нього офіційні власті в Німеччині. Нові книжки поета потрапляють під заборону.
У 1840 р. прусський трон посів новий імператор — Фрідріх Вільгельм IV. Вся Німеччина очікувала змін. Письменники все частіше звертаються до політичних тем. Часом вірші перетворюються на справжні політичні маніфести. Гейне також віддав данину політичній ліриці. В 1844 р. побачила світ його друга поетична збірка "Нові поезії". До неї увійшли крім любовної лірики першого французького десятиліття політичне забарвлені "Сучасні вірші". Одна з кращих поезій цього розділу — "Сілезькі ткачі". Цим віршем Гейне відгукнувся на повстання ткачів, що охопило кілька міст Німеччини у 1844 р. Автор висловив глибоке співчуття людям, доведеним до відчаю злиденним існуванням;
Прокляття князям, королям і вельможам,
Що ласки від них дочекатись не можем.
Король в нас загарбав останній п'ятак,
А потім звелів пострілять, як собак,-
Тчемо ми, тчемо ми!
Прокляття отчизні, де гнуться раби,
Отчизні насильства, країні ганьби,
Де хутко гниють, опадають квітки,
Де сморід і гниль, де ростуть черв'яки —
Тчемо ми, тчемо ми!
Наш човник літає, верстат стугонить,
Тчемо ми щоночі, щодня і щомить —
Німеччині смертний покров ми тчемо,
Трикратне прокляття в нього ввітчемо —
Тчемо ми, тчемо ми!
(Переклад Володимира Кобилянського)
Гейне тужив за батьківщиною і сподівався повернутися до Німеччини. Жандарми у Франції, які не випускали його з поля зору, постійно повідомляли про це в донесеннях до Німеччини.
У 1843 р. поет одержав дозвіл приїхати на короткий час у Гамбург до родичів. Зрозуміло, що шлях через Пруссію був для нього закритий, тому довелося їхати довгим шляхом за досить химерним маршрутом, а потім так само повертатися до Франції. В результаті виникла блискуча сатирична поема "Німеччина. Зимова казка". Кожний її розділ присвячений зупинці в якому-небудь місті. У новому творі поет висміяв убозтво німецького життя, яке болісно вразило його після 13 років вимушеної відсутності. Поема відразу ж була заборонена в багатьох німецьких державах.
Важливо відмітити знайомство на початку 40-х років з Карлом Марксом, якому було тоді 25 років. Обидва стали жертвами антисемітизму. Гейне, що завжди ставився до політики з обережністю, уважно слухав міркування Маркса про комунізм. Очевидно, логічно Маркс переконав Гейне в невідворотності комунізму. Проте душею поет не міг змиритися з таким майбутнім:
"...Серце моє стискує прихований страх художника та вченого, який розуміє, що перемога комунізму загрожує загибеллю всій нашій сучасній цивілізації, спадщині, створеній працею поколінь протягом багатьох століть, плоду найкращих зусиль наших попередників [...] Лише з відразою та жахом думаю я про той час, коли ці похмурі іконоборці візьмуть владу. Грубими руками вони без жалю розтрощать всі мармурові статуї краси, такі любі моєму серцю; вони вирубають мої лаврові гаї і будуть садити там картоплю; [...] і, леле! зі сторінок моєї "Книги пісень" бакалійник поскручує кульочки, в яких продаватиме каву чи нюхальний тютюн для літніх дам майбутнього!"
Одночасно Гейне не бачив іншого вчення, яке могло б знищити соціальну несправедливість у світі. Адже суспільство торгашів, грошей та лицемірства не менш страшне; "Воно приречене, це суспільство! Хай здійсниться правосуддя! Хай сконає цей старий світ, де гинула невинність, де царював егоїзм, де люди експлуатували одне одного! Хай будуть зруйновані дотла ці старі мавзолеї, де панували обман та несправедливість!"
У 1845 р. здоров'я Гейне різко погіршилося, почався прогресивний параліч. Поет поступово втрачав здатність говорити, а далі й ходити. Берлінські лікарі були згодні зробити йому складну операцію, проте прусський уряд заявив, що Гейне буде заарештований, як тільки з'явиться на території Пруссії.
Правда, на початку його перебування у Франції його старі головні болі трохи зменшилися, але вже в тридцятих роках з'явилися ознаки паралічу, і особливо захворювання ока, багато разів з'являлась загроза повної сліпоти. Він уже боровся з цими стражданнями, коли прийшла звістка, що наприкінці грудня 1844 р. умер його дядько Соломон і у своєму заповіті виділив йому раз назавжди жалюгідну спадщину, біля двох тисяч марок. Напередодні Соломон обіцяв значно більшу суму. Хвилювання з приводу огидного порушення в заповіті даного йому слова нанесло підірваному здоров'ю поета смертельний удар: воно викликало апоплексію, з паралічем, що вразив спершу око, а потім поступово перейшов на груди. З цього часу ліве око зовсім закрилося, а праве помутнішало, і наполовину паралізоване віко відмовлялося самостійно підніматися.
Півтора роки по тому, під час яких стан здоров'я поета усе погіршувалося, і газети вже обійшла помилкова звістка про його смерть, Карл Гейне, син і головний спадкоємець Соломона, оголосив себе, нарешті, готовим продовжувати виплату пенсії. У лютому 1847 р. він сам приїхав у Париж для підписання формального договору, по якому Гейне брав на себе зобов'язання нічого не друкувати про сімейство. Таким чином, тридцятикратний мільйонер змусив дорого заплатити за свою милостиню, тому що наслідком цієї угоди було знищення мемуарів Гейне, над якими він працював довго і з великою любов'ю й у який він сам бачив вінець своїх творінь. До кінця свого життя Гейне знову почав їх писати, і ми маємо лише кілька аркушів, нажаль, ще знівечених після смерті автора одним з його братів.
На родині Гейне лежить провина за ті важкі муки, якими без його провини було отруєне його життя. Лише з матір'ю і сестрою він підтримував близькі і теплі відносини; його брати були жалюгідними холопськими душами, газетними писаками на службі — один у габсбурзького, інший у царського деспотизму. Обоє, як справжні блюдолизи, намагалися нажитися за рахунок слави поета.
Для поета починається трагічний період його життя — "матрацна могила", як він сам його охрестив. Один з друзів розповідав: "Він лежав, простягнувшись на залізному ліжку, і міг трохи піднятися за допомогою спеціальних пристосувань. Десять грубих шнурів звисали зі стелі над ним, щоб йому було зручно вхопитися за них, коли він бажав підсунутися чи змінити положення. Найважче було дивитися на це колись прекрасне обличчя: виснаження та свинцева блідість спотворили його бездоганно правильні риси".
У такому безпорадному стані Гейне перебував майже 8 років. Біля нього постійно знаходилася дружина Матільда.
Гідною подиву видається працездатність поета протягом цих важких років. Ледь чутно, пошепки (губи та язик вже його не слухалися) диктував Гейне свою прозу, пронизану язичницькою повнотою почуттів, іскристими веселощами та іронією, — "Богиня Діана", "Фауст", "Боги у вигнанні".