При її дворі тепер рідко звучали вірші і не велися більше вчені диспути про старі рукописи. Зате було шумно від балів, свят і карнавалів.
Джованні Боккаччо відчував себе чужим в цьому оточенні. Його відштовхували неробство і явна схильність до розпусти і інтриг, характерна для оточення легковажної королеви. Але в той же час він цінував її живу вдачу, її безпосередність і ту атмосферу невимушеної веселості, яка постійно панувала при її дворі, позбавленому манірного лицемірства палаців католицьких правителів.
Письменник не брав участь в галасливих розвагах і тим більше в оргіях придворних. Він був для цього дуже серйозним, та і до того ж рано поповнів від сидячої роботи. Але Іонна Неаполітанська і її наближені любили Боккаччо і захоплювалися його талантом. Їх привертав перш за все його надзвичайний дар розповідача. Вони могли слухати його годинами. Пізніше він напише, що ідею "Декамерона" йому підказала неаполітанська королева, полонена майстерністю, з яким він потішав її і її друзів своїми усними розповідями.
Але справжнім поштовхом, Боккаччо, що спонукав, написати цю книгу, стала жахлива, небачена ні до, ні після — епідемія чуми 1348 року. Вона пройшла по всіх країнах Західної Європи, понесла не менше половини населення.
Боккаччо, що знаходився в цей час в Неаполі, чудом уцілів, але втратив безліч рідних і близьких, зокрема батька і молоду мачуху. Йому довелося знову повертатися у Флоренцію, займатися справами фірми, яка дуже занепала, і поклопотатися про маленького брата, що залишився сиротою. Знайшовши, він віддаляється від справ в маєток, залишений йому батьком, і постійно живе там до самої смерті, лише виїжджаючи час від часу в різні міста і країни для виконання окремих дипломатичних доручень Римського папи, який довіряв йому навіть секретні місії.
Весь час Боккаччо, що залишається, він віддає літературним і науковим працям. Живе він самотньо, без сім'ї. Після смерті Марії Аквіно він не знайшов жінки, гідної його любові.
Дещо заспокоївшись після потрясінь, викликаних епідемією чуми 1348 року, він приступає в 1350 році до роботи над "Декамероном" і публікує його в 1353 році.
Цей твір приніс йому світову славу і закріпив в століттях його ім'я.
Написане на прекрасній італійській мові, воно стало еталоном літературної мови; "генієм італійської прози" нарікали Боккаччо його співвітчизники.
Назва "Декамерон" означає по-грецьки "десятиденник", оскільки він містить новели, які протягом десяти днів розказують одне одному ті, що втекли від чуми з Флоренції на заміську багату віллу. Кожний розказує по одній історії в день. В десять днів набирається в цілому сто розповідей, які і складають цю книгу.
Але важливі не тільки самі ці новели, але також і їх сюжетне обрамлення. Відкривається "Декамерон" вражаючим описом чуми, що лютує у Флоренції. Побачивши загибель тисяч людей і жахливого хаосу, що запанував в місті, Боккаччо з гіркотою пише: "Ореол, що осявав закони божі і людські, згаснув..." Зіткнення з такою страшною бідою, із смертю загострило бажання жити, викликало прагнення не дати згаснути "ореолу" біля тих, у кого він ще зберігся. Тому розповідачі "Декамерону" хочуть радіти життю і насолоджуватися прекрасною природою. В епізодах, що увійшли до "рамки", в яку обрамлені новели збірки, представлений як би "світлий оазис" в "кривавій пустелі": гарні, натхненні молоді люди, зайняті танцями, музикою, співом, витонченою трапезою і цікавою бесідою, під час якої і висловлюються новели збірки. Це обрамлення — не технічний прийом введення художнього матеріалу, а текст, що має глибокий сенс. Це і є те, що стали потім називати "бенкет під час чуми", тобто таке полягання, коли вдаються до радості і веселощів не від хорошого життя, а швидше для того, щоб забутися.
Загроза, яка нависла над людськими цінностями, спонукала автора з особливою увагою вдивлятися в таке крихке життя, розібратися в ньому, уявивши як його привабливі, прекрасні сторони, так і те, що в ньому потворно і огидно. В багатьох розповідях "Декамерону" прославляється любов, показана її могутність, що додає людям здатність в ім'я неї творити чудеса. Всупереч віковим середньовічним уявленням, любов біля Боккаччо — не гріх, не вимушена необхідність, що забезпечує продовження людського роду, а велике чудо, величезна радість. В його розповідях вона виступає в своїх самих різних обличчях — то плотська насолода, то глибока відданість і вірність, то повна самовідданість.
Щоб її добитися, люди не тільки йдуть на жертви, але і проявляють багато хитрощів і винахідливості.
Автор прославляє цю здібність людини до заповзятливості, до ініціативності, до хитромудрої вигадки заради досягнення своєї мети. В його новелах розказано немало історій, в яких яскраво висвітлюється і дотепність, і веселість, і щедрість, і широта натури людей. З розповідей Боккаччо абсолютно очевидно, що для нього людина і його душевні особливості важливіші за положення цієї людини в суспільстві. Він розбивав міцне середньовічне уявлення про те, що значущість окремого індивіда визначається не його особистими якостями, а його місцем в соціальній ієрархії.
"Декамерон" розвінчував також і духівництво, оголяючи приховані вади, до яких вдавалися служителі церкви. Є в книзі немало новел про користолюбство, про скупість і розпусту ченців і священиків. Ці розповіді мали особливо великий успіх.
Письменник використовує немало фольклорних мотивів, а також тематику народних притч і фабліо, де діяли і спритні шахраї, і жадібні ченці. Увійшли до його книги і деякі сюжети, що запозичені у стародавніх авторів.
Цікаво відзначити, що до "Декамерону" були також включені і художньо перероблені приклади, якими священнослужителі рясно насищали свої проповіді, звернені до народу. Під пір'ям Боккаччо ці повчальні історії перетворювалися на захоплюючі і яскраві твори — і прославлявся в них вже не Бог, а Людина.
Звичайно, церква засудила "Декамерон". Автор в старості відрікся від цього твору як від помилки молодості. Книга була оголошена аморальною і неодноразово заборонялася. Особливе обурення викликали окремі новели, які здавалися занадто фривольними. Сьогодні, коли всюди видається порнографія, дуже відверті сцени "Декамерона" виглядають зовсім в іншому світлі. В них немає смакування натуралістичних, фізіологічних подробиць, а передано у витонченій формі відчуття радості буття, захоплення людською земною насолодою у дусі античних авторів на противагу святенницькому релігійному аскетизму.
"Декамерон" Боккаччо як би підводить підсумок цілої епохи, завершує собою величезний період середньовічної культури і відкриває літературу Нового часу. Боккаччо став основоположником жанру новели, як і жанру психологічного роману.
Розділ 2. Особливості та мова "Декамерона" Джованні Боккаччо
2.1. "Декамерон" Дж. Боккаччо — внесок до літературної спадщини епохи Відродження
Давно вже ввійшло в ужиток протиставлення "Декамерону" Дантовій "Божественній комедії", і найвидатніші історики італійської літератури — Де Санктіс, Кардуччі — охоче повторюють у застосуванні до "Декамерону" формули "людської комедії". І справді, вся різноманітність людського життя, метушня й мішанина постатей, ситуація, вражає читача "Декамерону". Здається, вперше в світовій літературі такий калейдоскоп життя пройшов перед читачем на сторінках твору. Автор намагається якось-то впорядкувати строкатість своїх картин, групуючи більш-менш за змістом: кожен день присвячений розповідям на якусь одну тематику. Основний настрій "Декамерона" — сміх, невтримний, трохи навмисно безтурботний (варто лише згадати психологічні основи цих веселощів — все ж таки своєрідний "бенкет у чуму, певний вихід людей за норму повсякденного поводження".). Отже, тому тут стільки оповідок де життя сприйняте в його комічному аспекті, — веселі витівки, ошуканства, дотепні відповіді, торжество хитрощів і винахідливості — все те, що окремими дрібочками було розсипано в французьких фабльо, в провансальських "новас" чи італійських новелах, все, чим живилися оповідачі та слухачі усних розповідей, — все це хлюпоче і переливається через вінця, сконденсоване в книзі Боккаччо.
Але не бракує тут оповідок поважного, навіть трагічного змісту, при чому цей поважний елемент особливо зростає наприкінці книги.
Істотно відчувається в "Декамероні" дидактичний і повчальний момент всупереч легковажній безтурботності багатьох сюжетів і сам автор, і його герої моралізують, виголошують сентенції, роблять висновки.
Доречно буде спинитись на одному моменті: кілька оповідок еротичного характеру, досить відвертих, викликали обурення суворих моралістів іще за життя Боккаччо. Це від їх нападів борониться він у вступі четвертого дня, і саме про цей епізод згадує Петрарка, пишучі своєму другові про його книгу: "Помітив я, що на тебе напали пси. Але ти нагукав на них і відбився ціпком". І в пізніші часи "Декамерон" не раз був об'єктом різноманітних переслідувань. Та й поза цензурними втручаннями часом з'являється думка про твір Боккаччо як "легке", легковажне, мало н порнографічний твір.
Не Боккаччо винайшов такі сюжети. Те, що є в зразках середньовічної літератури він переповідає часом з більшою стриманістю, та й то намагається психологічно вмотивувати наявність такої тематики в "Декамероні": пошесть викликала цей надмірний, трохи конвульсійний вибух життєрадісності, змусила говорити (зокрема, дам) таке, чого б вони не сказали й не скажуть у звичайній щоденній ситуації.
Треба ще й взяти до уваги те, що тодішні уявлення про пристойне, про межі дозволеного в розмові не зовсім збігалися з пізнішими, в тому числі і нашими уявленнями. Отже варто сприймати цю сторону "Декамерона" такою, якою вона є, без зайвого, найчастіше фальшивого, святенницького пуризму, без зайвих апологій і спроб всіляко захистити і виправдати класика.
А спроби обвинуватити, і, особливо, захистити були, і часом справді недолугі. Боккаччо вбачали то якусь "здорову еротику", яку треба обов'язково наслідувати, протиставляючи "занепадній", то приписували йому, як винахід, "реабілітацію плоті, продиктовану життєрадісним духом Відродження", ніби ця "плоть" не досить фігурує в середньовічних творах, що були зразками для Боккаччо.