Заборонена, репресована, розстріляна… Але незламна. Така вільна у своїх прагненнях і така ненависна владі. Українська література зазнавала переслідувань увесь час свого існування. Навіть зараз наша класика вимушена боротись із авторами тих, хто вбивав її століттями. Вона – як Василь Стус, що досі переживає правки та виправлення. Адже його кати не покарані.
Так чому ж вона вижила попри таке страшне гоніння? Невже заборонений плід так сильно приваблює? Чи справа у іншому, більш духовному аспекті?
У ті часи, коли по всій Європі ще правили королі, наші письменники описували геть іншу реальність в Україні. Пантелеймон Куліш змальовував у своїх творах демократію, що панувала в козацтві, і підступи чужинців, що намагались її зруйнувати: "…праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає."
Коли Британія та США ще не задумувались про рівність прав та свобод для усіх своїх громадян, Ольга Кобилянська вже була однією із самих прогресивних феміністок у кінці дев'ятнадцятого століття. Вона писала: "Ніхто не відчував так глибоко зависимого нужденного положення жінки, як я" і виступала з доповідями про права жіноцтва на Буковині.
Поки у Франції суспільство критикувало Моне за імпресіонізм, подільський письменник Михайло Коцюбинський майстерно вплітав цей жанр у свою творчість. Новела "Intermezzo" немовби описувала внутрішню суть митця і, водночас, його біль та самотність. Одужання приходило до автора через природу та переживання страшних подій початку двадцятого сторіччя.
Ми знаємо хто такий Діоген, читали роботи Сократа, захоплювались Ніцше. Тоді як по нашій землі ходив один із самих визначних філософів минулого – Григорій Сковорода. Він виклав одну із найважливіших життєвих істин, яким може скористатись кожна людина на Землі: "Цілком мертва людська душа, яка не вдалася до свого природного діла… Я безнастанно говорив це молодим, щоб випробовували свою природу. Шкода, що батьки не карбують цього на серці своїм синам. Звідси-бо й буває, що військову роту веде той, хто повинен би сидіти в оркестрі".
Також у нас був свій пророк, який ще жодного разу не помилився у судженнях. Тридцять п'ять країн віддають шану цьому поету, встановивши у себе його пам'ятники. Абсолютний рекорд монументів по всьому світу бере Тарас Григорович Шевченко, як культурний діяч. Його поема " І мертвим, і живим, і ненародженим…" зобразила не тільки тогочасні проблеми суспільства та ідентифікації, але й передбачила майбутню долю творчої еліти. Кожне слово кожного вірша генія актуальне й понині. Ним рятується весь український народ у сьогоднішні нелегкі часи: "Гомоніла Україна, довго гомоніла, довго-довго кров степами текла-червоніла..." І одразу за цими словами варто згадати інакші: "Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!".
Згадуючи українську літературну класику, люди часто кажуть, що в ній забагато горя і туги, але забувають про те, що один письменник-новеліст створив свій окремий гумористичний жанр – усмішки. Остап Вишня не однократно змушував реготати своїх читачів сатиричними оповідями, у яких часто висміював небажання приймати себе земляками. Він вважав, що кожен має вміти посміятись над собою, тому у творі "Чухраїнці" виділив п'ять основних ознак жителя Чукрени: "Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так: 1. Якби ж знаття? 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось то воно буде! 5. Я так і знав".
Не дивлячись на постійне гоніння, українські письменники-класики завжди дивились у майбутнє. Були передовими і сучасними у своїх поглядах. Знали своє минуле і нагадували нащадкам чого варто берегтися. Але попри постійні страждання та поневолення, вони голосно сміялись та співали. Тому в їх творчості стільки надії та боротьби, які допомагають черпати сили читачам з усього світу.