У нещодавно виданій збірці "Viețile pictorilor" ("Життя митців", 2022) румунського поета, письменника і художника – Константина Северина, зібрано короткі сповіді з життя художників.
Кожен рядок, кожен вірш є оповіддю від першої особи: Ів Кляйн, Френсіс Бекон, Цукулеску, Фріда Кало, Де Кіріко, Хільма аф Клінт, Кандінський, Лін Фенгмян, Пауль Клеє, Пікассо, Джорджія О'Кіф, Матісс, Малевич, Тамара де Лемпічка, Мондріан, Далі, Леонора Керрінгтон, Мунк, Міро, Ремедіос Варо, Баскія, Енді Ворхол, Луїза Буржуа, Джексон Поллок і Фрейд, Люсьєн Фрейд.
Автор бере за мету не відтворення образів, а намагається передати почуття і переживання, які переплітаються в діалогах і благаннях, у свідченнях і одкровеннях кожного з митців, на яких він дивився і опирався у кожному дотику та в кожній думці. Письмо настільки щільне, настільки спостережливе та біографічне, що дивуєшся, як воно помістилося між обкладинками книги.
До збірки увійшла зворушлива сповідь мексиканської мисткині – Фріди Кало. Ці рядки – як краплі крові з пораненої істоти, як ковтки вина від тієї жінки, яка п'яніє від огиди, від марення, від ревнощів, від страждання, але, перш за все, від любові.
Фрагмент з книги "Життя митців" К.Северина:
ФРІДА КАЛО
Я ніколи не викладала мрії на полотні, я просто
намалювала двох Фрід
із закривавленим серцем, що б'ється у чаші моїх
тремких долонь
Я була голубом і стервом, ангелом і демоном,
комуністом і капіталістом
щастя – це сяюче лезо бритви, заховане під
хусткою ребозо
біль і самотність були моїми вірними сіамцями,
котрі надихали мене малювати свій автопортрет
нескінченно довго,
фарбами, здобутими з найпрекраснішої веселки
болю
червоний – грудка зламаних кісток, забризкана кров'ю
у віці 18 років
оранж – віночок агави, що розпускається від болю
кожні 30 років
жовтий – моє розпластане від болю тіло в німбі
люблячого ангела
зелений – намисто з нефритових бусин, яке носять
як дивний притягувач болю
синій – Casa Azul, де я з нескінченним болем
народжувала свої роботи і любовні історії
індіго – капелюх Дієго, чоловіка, який спровокував
мою другу аварію
фіолетовий – всесвіт, в якому я вкотре знайшла себе
в любові і стражданнях
З часом, під дзеркалом, встановленим над ліжком
в Casa Azul,
я несподівано зрозуміла, що кінцевим пунктом
автобусу смерті – було мистецтво
Я народилася вдруге із першими картинами
разом з голосіннями жінок і чоловіків – я
любила до останнього
Андре Бретон сказав, що я стрічка,
обмотана навколо бомби
крихкість і сила – ось слова, якими
мене описували в "Грінголандії"
Тендітне створіння з бровами, зрощеними,
як крила чорного птаха,
колібрі, що вирвалася з таємничої лави життя,
повернулася зі смерті
можливо, я б не була цілою і сильною
якби мої хребет, ключиці, ребра і таз не були розтрощені,
глибини любові можна досягти лише після того,
як ти розбив своє серце,
інколи радість наповнювала мої груди в ортопедичних корсетах,
а сліпучий відчай переповнював мої очі
Я любила життя в світлотіні та контрастній красі
і воліла до внутрішньої наповненості
на замін швидкоплинному щастю
Я постійно відчувала у горлі щось тверде й наполегливе,
ніби я відчайдушно проковтнула увесь світ.
Я хотіла потрапити в найтемнішу частину цілісності,
щоб більше не чути плачу голодних дітей
Я би хотіла, аби зчинилася буря,
яка б змусила мене влитися в ненаписану пісню,
та врешті-решт мистецтво дало мені крила,
і я забула про біль у гангренозній нозі,
крик мого мистецтва такий же сильний,
як крик моєї особистості.
Автор: Константин СЕВЕРИН – румунський письменник,
поет, художник і мистецтвознавець.
Переклад з англійської: Марина СУШКО
Книга "Viețile pictorilor" ("Життя митців", 2022) доступна для придбання в будь-якій країні світу: https://www.bookdepository.com/Vietile-pictorilor-Constantin-Severin-Constantin-Severin/9786064906502
Статтю підготувала: Марина Сушко