Я любив ці дні, коли ще сонце не купалося і так далеко ще до цвіту папороті. Магічні дні перед Івана Купала. Та й багато вже років перебував у вільному плаванні, життя, яке складалось у трудову біографію, залишилось позаду і я за цим не шкодував нітрохи. Вставало сонце, вставав і я. "… Як бідні люди радіють сонцем…", десь так казав Стефаник, і я радів. Але між Івана і Петра подзвонив Іван.
— Ну ось…
Сказав Іван.
— Прийшов той час, і пропоную розпочати все спочатку…
Від городів і від кози, з якою водився сім років, як Фабіян у фільмі Миколайчука зі своїм цапом, я повертався в журналістику. Професія, що виглядала так романтично десь у десятому, виявилася складною і жорсткою. Нерв суспільства. І це — про журналістику, і журналіст, який подобається владі, уже не журналіст. Тричі спіткався, тричі вставав. А люди? Що люди…
— Юначе!..
Казав перший Президент України одному з героїв чергової революції, коли той вимагав: "Ну скажіть!.. Ну скажіть, що ви разом з народом!.."
— Юначе!.. Ти — молодий і не знаєш, що народ наш вміє підняти високо, а потім руки пустити…
Зі мною було простіше, я не був Президентом, як міг, так ішов. Казав Стус: "Усі мої помилки належать мені, усі мої успіхи належать моїй Батьківщині…" Іван подзвонив, і знову, вже втретє, прийшов перший робочий мій день. Я зберігаю в пам‘яті всі з них, за довгі роки багато чого затерлося, десь загубилося, нерідко здається навіть, що це було в іншому житті і не зі мною. Але пам‘ятаю мить, коли переступив поріг редакції, солодка тиша кабінетів. Творчий час. Церква мови. Там я побачив, як скрупульозно працюють з словом, де мають абсолютне значення і інтонація, і наголос, і кожна кома. Монстри граматики. Скажіть мені, куди це все поділося сьогодні, у час свободи й демократії? Недавно не стримався й відреагував як незнайомий адресат коментував якийсь там пост товариша в Фейсбуку. Адресат розписував скільки корисного зробив він для Вкраїни на протязі року. Я не те що познущався, а радше, пожартував:
— На протязі — це коли навпроти відчиненого вікна відчинити ще й двері…
Ох, і розізлився адресат.
— А це хто… А це хто…
Почав випитувати у віртуального товариша. З товаришем ми працювали свого часу в інформаційних структурах області, він почав заспокоювати.
— Та не бери до голови, написав то й написав…
Але адресат не заспокоювався.
— Ти напиши мені хто це, де він взявся такий премудрий…
Товариш не хотів псувати стосунків, легенько щось відписував, що був такий, працював тут, і навіть був директором.
— Правда, дуже трохи…
Додав товариш не без зловтіхи, щоб догодити адресату. Але і це його не заспокоїло.
— Хто він такий, аби мені вказувати, він що зробив для України?..
Ну от і все, і вся у цьому Україна. Банальна річ, усе-таки, що протягом, і що на протязі. Редакція багато чого навчила. За декілька років до розвалу Союзу в Городенку привезли бригаду гуцулів, які мали знести хрести з куполів на костелі, горстка зібралася на тротуарі. Горстка зівак. З редакції більше не вийшов ніхто. Газета вела агресивну атеїстичну пропаганду, журналісти вірили в те, що писали, окремі перебували і на негласній службі. Підтвердження знайти важко, але були квартири їм поза чергою, ось така загогуліна. Зорова пам‘ять стирає, лишає одне. Ось і я, хотів відтворити горстку на тротуарі, а бачу Володимира Никифорука. Стоїть, дивиться, як той гуцул пиляє, хрест нахилився, перечепився через карниз, а на землі, вдарившись об каміння, розлетівся. Той гуцул ще висунувся до половини з прорізаного даху на куполі, глянув вниз, засміявся. Пізніше, казали, настигла його нагла смерть. Володі випала місія відновити хрести, як лиш став депутатом, проявив таку волю, хрести зійшли на костелі. Символ української Незалежності у Городенці — перший мітинг, перший прапор, перший депутат, перший заступник голови адміністрації. Все забрали ті, що спритніші. Не забрали хрести, стоять.
Моїм першим дорученням у редакції було інтерв‘ю з науковцем-істориком, що приїхав у район, і до якого я поспішив у райком, де він зупинився. Науковець, солідний такий, сивий, як і належить професорам, привітно зустрів.
— Як величати?..
Я представився.
— Приймак!.. Яке гарне козацьке прізвище!..
Потім я довго вивідував походження генеалогічного коду, який перейшов з древніх часів, відколи предкам роздавали прізвиська, що й стали нам прізвищами. Нічого там козацького не знайшов, єдиний козак за прізвищем Приймак зафіксований у сотні Білої Церкви і ім‘я його, здається, Тимофій. Та й не шкода, в козаків й взагалі сам чорт ногу може зламати, в їх прізвищах, що були просто кликухами. Не думаю, що був би дуже радий, якби видали паспорт на Нетудихата, чи Вирвизуб. Приймак чи не найкращий варіант, хоч не козацький. Ось на початку 90-их, ще й не постала Україна, два малі тоді Приймаки, Петро й Павло, осідлали вороних і заспівали "Ой, у лузі червона калина…" Як тоді загомоніла Україна:
— Брати Приймаки!.. Брати Приймаки!..
Прізвище, яке стало символом. Тоді Петро й Павло приїхали до мене і ми подались до них у Садки за Дністром. Засиділись.
— Та куди вам на ніч…
Мама, привітна і лагідна мама, що дала хлопцям свій голос.
— Лягайте, а вже рано поїдете…
Вранці мама принесла піввідра парного молока, на всіх. Хлопці від мене молодші, якось було незручно за цей несподіваний нічліг.
— А звідки ви знаєте…
Казали брати.
— А може, ми з вами родина…
— Може…
— Все може бути…
Нас, Приймаків, у Вільхівцях – ціле село, крайня хата від поля, Василь, один з кращих у тій, першій, "Чайці", а над ставом Василь, Доцин по мамі, що відстоював її кольори вже тоді, коли перше покоління пішло в армію. А трохи вище — Іван, Михайлович, що грав у футбол ще до "Чайки". А на Барабашевих Валах Петро, який, був такий час, також тримав "Чайку". На Бригаді – Іван, феномен, футбольний і господарський. Він проводить мене в кабінет, вишуканий за архітектурою, відтепер — мій робочий, каже:
— Микола Петрович дивиться зараз з небес, радіє, що ми знову освоюємо кабінет, у який він уклав душу, даємо йому нове життя…
Зупиняю погляд на настінному календарі, там закладка на 5 березня. То був день перед вихідними, 8 березня прикметне і тим, що Петрович святкував день народження. Вони, він і кілька жінок з бухгалтерії, сіли в машину й поїхали, день був скорочений. Зустрітися планували по святах, звичайно, з поляною, як це і прийнято. Але він подзвонив ще до свят.
— Підіть, здайте тести…
Сказав він дівчатам.
— Виглядає на те, що я заразився…
Іван йде до себе, я стаю перед образом. Що знаю я про Миколу Петровича. Класичний інженер-будівельник, спортивна школа, 104-квартирний житловий комплекс на тепер генерала Тараса Чупринки, 38-квартирний на Шевченка, 90-квартирний малосімейний на Братів Окуневських, школа в Стрільче, експериментальний молочно-товарний та селекційний комплекси в тодішньому радгоспі "Зоря", молочно-товарний комплекс на 1200 голів молочного стада на околиці Далешеви. Не вина Миколи Кобенка, що так бездарно розпорядилися тим, у що вклав він роки життя. Буває, що діти нехтують надбаннями батьків, грішать, а потім каються. Їм би наш розум, але — не знає молодість, не може старість. Стою перед іконкою, яку залишив у кабінеті його господар. Що я можу сказати? Що знаю і я, що всі ми не вічні, що шлях наш земний окреслюють справи, які ми звершили, що й я би хотів, як і він, щоби пам‘ятали, щоб цей слід на Землі, як слід зірки вночі, яка падає з неба…
Ми повертаємось з футболу з Воскресінців. Нарешті в нас гарні дороги, блищить, як буксові чоботи, недавно постелений асфальт, розмальовані лінії і вечір, що настає, ніби святковий. Ми виграли. Перед очима гол, атака на початку тайму, пас Слободяну, перериває захисник, але, як зачаклований, і знову м‘яч у Блонського. Крок-два, цей непомітний удар, ніби щолчок із автомата. І траєкторія, немислима і вітєювата. М‘яч робить півколо по сітці, згадую, що такі замальовки в воротах любив ще Ігор Бєланов. Це коли точно в кут — бажано в правий, м‘яч тоді пише вздовж сітки, ніби автограф самого голеадора. Іван Васильович, звичайно, задоволений.
— 1:0 — це також перемога…
Каже він. Трохи не густо, але не будемо Бога гнівити, хлопці-суперники, ті й взагалі розійшлись по домівках сумні невеселі, для них — 0:1. За Коломиєю кажу коротко.
— Про Петровича…
— Про Петровича. Коли на початку нульових придбав я у власність приміщення хлібоприймального, то дуже вже скоро усвідомив, що це просто стратегічна територія. Були склади для зберігання зерна, якими користувався район у колгоспні роки. Але поступило до нас перше зерно в цей, новий час. Заїхали на територію великовагові автомобілі, проїхали асфальтом, що залишився з тих пір, з‘явилися такі коржі, а там і розплуги. Заїхати у склад ці тягачі не могли, їх водії почали радити:
— Дивіться, ми возимо зерно по інших, там, де така ситуація, вивантажуємо на окремий майданчик, ну, а ви беріть малі вантажівки, та й ними розвозіть…
Я зрозумів, що треба щось робити, хлібоприймальне з його складами — це був минулий вік, вони мали бути зруйновані, як Карфаген. На місці їх, якщо ми планували жити і розвиватись, з нуля повинно було постати сучасне підприємство. Почали діяти, привезли з Копачинців бригаду, вони вручну почали колотити якийсь бетон, я щось там став підказувати, але основні робити проходили на полі, і треба було розриватись. Без будівельника, я зрозумів це, ми не справимось. Хтось, уже й не пригадаю хто, тоді порадив:
— Давай Кобенка…
Миколу Петровича я знав, звичайно, щось він допомагав. Запропонував, він погодився. Пам‘ятаю той перший новорічний корпоратив, бідненький й скромний, колектив мізерний, я дарував там щось, Петровичу — тубус на різні креслення, а всередину, так, як був він порожній, поклав наш проект. Він не зовсім і зрозумів, ще спитав:
— Що ви тут хочете з мене…
Він не знав, та і я, якщо чесно, що збудуємо. День попри день тепер ходжу повз ці махіни, що мають тут назву силоси, мало що петраю в процесах, що там, у середині, лише бачу, що всю осінь не перестають курсувати сюди габаритні машини, йде з полів урожай. Мені важко второпати, як людина могла все це звести, за такий проміжок часу, в непростих умовах інфляції та всього іншого, що траплялося за цей час. Я знаю, що Іван з такої родини, ще бахуром пам‘ятаю, як хлопи поверталися з поля і говорили, що Василь, Йванів тато, вклав за день гектар десять полеглиці. Було немислимо, але він це зробив.
— Встаю рано, аби гнати корови на пашу, а тато і мама під хатою силяють тютюн, вони й не лягали…
Таке було життя. На державних екзаменах у сільськогосподарському інституті голова комісії, начальник управління сільського господарства Московської області, пропонував посаду керівника господарства в Підмосков‘ї, квартиру в Москві. Але він повернувся в село. А в технікумі, на першій практиці в колгоспі, підкликав його бригадир.
— Там, під парканом, стоїть трактор, бачиш?..
— Бачу…
— Бери, буде твій…
Під парканом стояв металолом, трактор не встигли здати, взяв, запчастин було вдосталь, провів сезон на оранці. Заробив за місяць три батькові зарплати, що до колгоспу ходив без вихідних. Коли повернувся з дипломом і отримав першу посаду, сконструював плуг. Мій однокласник Вася Буряк, що силу мав нехилу, часом буянив.
— Поїде в поле, тягне плуга за трактором, з лемішами навиворіт…
Зробив креслення, зварили персонально, скільки Вася орав, скільки ще після нього, донедавна стояв плуг на бригаді, поки не прийшла нова техніка, до якої не було за що причепити. Тепер жодних розмов й теревенів, спілкування по ділу, по суті і коротко, бізнес грає за правилами. Качелі кількарічної давності, підліковувався в Хмільнику, подзвонив Василь син.
— Тату, ажіотаж!.. Скуповують долари…
— Скуповують…
— Скуповують…
— А нам що робити?..
— Я і не знаю…
Не знав і я, каже Іван, посидів, подумав, прийняв рішення: все зерно, яке на елеваторі, продати. Все!
— Ой, здурів!..
— Ой, здурів!..
— Що він робить!..
— З чим залишиться!..
Всі стали проти!
— Продав!
Порахував, закрив борги банківські, залишилося чекати чим закінчиться, чекав довго.
— Рахував дні, місяць за місяцем, до року…
Зичив і перезичував, а потім долар несподівано повернувся, став на круги своя, порахував. Фортуна йому посміхнулась, залишилось піти до церкви, подякувати Господу Богу. Так складається щоденна робота, хвилини в години, години в дні. І треба руку тримати на пульсі, і не те, що йти в ногу з часом, думати років п‘ять наперед, бо цукровий ось, поруч.
— За штриков…
Проморгали, проспали, профукали. Городенківський цукор, торгова марка, яку, мали би глузд, називали би брендом тепер. Дорожить він довір‘ям і на храмовий празник Різдва Пресвятої Богородиці їдемо в Городницю. Вражає дерев‘яне зодчество церкви і братський хор, це до мурашок на тілі — "Ой, зійшла зоря над Почаєвом стала", ці вічні голоси Городниці, що колисали не один талант, що вибавили Фенютчина Івана й його "Дністрові зорі". Ще в радянські часи проходили перепідготовку на полігоні десь, у Пацикові, і після відбою наші, хто з Городенки, затягнули.
— О-о!..
Нас похвалили.
— "Дністрові зорі"!..
Іван вийшов з села, до села повернувся. Приїхав автобусом, зійшов на зупинці, і не стало його. До Городниці привела нас місія, привезли книгу поезій для Мирослава Страшинського. Перед тим за три тижні була зустріч, вони разом з Іваном працювали в училищі.
— Десь тут замешкує Страшинський…
— Там, де ротонда…
— Як би я хотів його побачити!..
Мирослав Іванович старший чоловік, йому далеко за 80, він порається ще на городі, але в той день пригріло сонце, воно зморило, і він приліг. Іван, син наймолодший, довго гукав через поріг.
— Тату!.. Тату!..
Але даремно, аж поки не забіг до хати. Виглянув, заметушився, розхвилювався. Вибіг з віньєткою, там випускний їх клас, де він класний керівник, а юний ще Іван Приймак — майстер виробничого навчання.
— Ану, чи хоч пізнаєш…
— Та ось я, поруч…
— А виріс як!..
Хвалив учитель.
— Піднявся!.. Радий я за тебе…
Вони багато згадують, розповідає, що не стало його Марії, що він тепер як птах той, що йому підрізали крила, що сумні дні його і ночі, нестерпно довгі.
— Іване! Я давно не пив, ще як Марію поминали…
Викладає запаси на стіл.
— Але з тобою — хоч до дна…
Іван оглядає цей арсенал і каже:
— Усе не здужаєм, але одну ми приговоримо…
У ході розмови довідуємося, що Мирослав Страшинський не лише педагог для чи не всіх городенківських механізаторів, але й поет. Він зносить з стриху жмут листків, густо списаних, й читає нам без упину. З обори відкривається вид на Черлену, що в усій красі над рікою Дністер, я собі думаю, що не міг не народитись тут поет. Через три тижні жмут пожовтілих листків став книжкою. Іван Васильович дарував її класному керівникові своєї групи на святі Богородиці, я привселюдно читав вірш про Марію, здушили сльози. Плакав поет, казав Йванові:
— Іване!.. Я стою тут і бачу цвинтар, і квіти біля Маріїного хреста…
Двічі вони погоріли, двічі стали в селі погорільцями, і коли вивчився на агронома в Заліщиках та повернувся з дипломом, мама заплакала. А під осінь закликали до контори.
— Там завтра будемо робити порядок з хрестами…
Їх мали рубати.
— Дивись, аби був…
До колгоспу він не явився, з ним попрощались, був без роботи, запахло "тунеядством", змилостивились у Корневі.
— Кацук там голова…
— Андрій Калинович…
— А це ви звідки знаєте?..
— Так я з Вільхівців…
— Калинович — по матері, в нього не було батька…
— Був, напевно, але не признався…
— Ну, так!.. Ось викликає цей Калинович: "Ми знаємо за що тебе поперли з Городниці, дивись, бо завтра порядок із хрестами тут, щоб був…"
Життя випробовувало знову.
— З Прокіпчуком зранку поїхали по міндобриво, не доїжджаючи до села, викинув на дорогу запаску, щоб бачили всі: їхали, але ось, поламалися...
Він сміється.
— Взяли пляшку, пили до темної ночі…
Через паузу запитує:
— А Прокіпчука знаєте?..
— Як ні!.. Кремезний такий…
— Так-так…
Батько Василь любив на весіллях заспівати одну і ту пісню. "Понад Прутом моя Коломия …" Вже всіх переспівають, а тоді він свою. Міша Прокіпчук — його внук, класний футболіст, на якого моляться дівчата, що на трибунах сколотили фан-зону. Кумир і улюбленець, щонеділі скандують:
— Міша!.. Міша!.. Міша!..
Ох, я знаю, це не порядок! Немає в нас "Міша", мало б бути "Мишко". Та як лише чую Мишко, перед очима Президент Віктор Ющенко. В перший рік, як було нескінченне число любих друзів, серед них отирався й редактор газети "Україна молода" Михайло Дорошенко, обидва з Хоружівки, і він особливо настирливо намагався допомагати керувати державою.
— Розумієте…
Жалівся тоді Віктор Ющенко.
— Вранці щойно встаю, хотів би бачити очі дружини, а бачу очі Мишка…
Михайло Прокіпчук, молодий цей талант, настраждався останніх два роки. Невдалий прийом на тренуванні, здавалося, дрібничка, мине за день-другий. Не минуло, перекреслило плани, звело нанівець, зникав з овиду і залишався за бортом. Після програного кубкового поєдинку був повний розпач. Стадіон опустів моментально, не встиг оглянутися, як всі зникли, я опинився біля дверей роздягальні. Переможці торжествували, в нас мертва тиша. Двері відчинилися, вийшов один, і це був Міша Прокіпчук, на ньому не було лиця.
— До побачення…
Сказав сумно, я відповів, і думаю, що був єдиним у той осінній надвечірок, хто заговорив до нього. Всі пам‘ятали момент за хвилину до фінального свистка, де Міша, м‘яч, півметра до воріт, і воротар практично вже відсутній. Він — не забив. Жорстока доля футболіста. Але дві-три неділі, чергові матчі чемпіонату, пас, як на тарілочці, від Владислава Блонського, опинився віч-на-віч. З якою насолодою поклав він м‘яч! І гол, який уже на останній хвилині першого кола. Він зробив усе як зрілий майстер, захисника в два боки, вийшов на простір, і зліва заколотив. Що дивного, що стадіон зірвався з місць, а бахурець, що подавав м‘ячі, зіскочив з парапета. Емоції! Давно не було у Вільхівцях, щоб аж так! Михайло біг до центру без футболки, він зняв її, бо стало аж затісно радості. Арбітр, що був злим генієм у матчі з Благо-Юність, це оцінив. Він показав жовту картку герою епізоду й капітану. І без питань! А жовту картку за такі емоції, щоб без футболки аж, арбітри показують й на світових чемпіонатах.
На кому на футболі зганяють злість? На суддях й коментаторах. У світах знаний Мирослав Ступар, батько якого родом з Кунисівців, на поєдинок той ішов як на прогулянку. Франція — Кувейт, відстояти з свистком десь там, у центрі поля. До того все і йшло, 2:0, перевага французів, матч добігав до кінця. Чергова атака, француз замахнувся, м‘яч полетів у ворота, але тут на трибуні хтось свиснув, футболіст із Кувейту зупинився, він гадав, що то Ступар. Шейх змахнув рукою з трибуни, Кувейт почав сходити з поля. Він довго вламував, але даремно, тоді гол відмінив, але це не врятувало, курйоз запам‘ятали, на поле у чорній формі рефері вже не вийшов. А відсудив Ступар два фінали Кубка Союзу, отримав титул арбітра міжнародної категорії, один-єдиний епізод усе перекреслив. А коментатор Семененко вів репортаж з Уемблі, де Київ Лобановського робив останню спробу на шляху до Кубка Чемпіонів, поразка не залишала шансів, і все, як правило, вирішувала остання хвилина. Ребров! Сергій Ребров отримав м‘яч, три футболісти у червонім зняли руки.
— Офсайд!..
Та невідпорний удар, суддя дає свисток, Семененко мимрить.
— Ну ось, свисток, усе пропало, пролетіли…
А, виявляється, герої, Сергій Ребров герой! Знаменитий, суперважливий, рятівний, відмінений коментатором, але зарахований арбітром матчу поляком Ришардом Войчиком гол на 90+2. Третій матч групового турніру Ліги Чемпіонів 21 жовтня 1998 року. Потім буде рання весна, матч із Реалом, що відкривав шлях до півфіналу. З групою городенківських друзів гайнув на футбол. Взяв з редакції прапора, якого вивішували по святах, Микола з Торговиці купив вудлище, на брамі перепинили.
— Нельзя з вудлищем…
— А чому?..
— Не положено…
Міліціонери поклали в контейнер. Юний Шевченко, ще невідомий Європі, той пенальті, що ледь серце не розірвав: удар, воротар, добивання. Востаннє Валерій Васильович був тоді такий близький до великої нашої мрії. Після матчу вудлище віддали, ми почепили прапор, я здійняв його високо над морем люду, що пропливав повз наш сектор. Молоденькі дівчата підстрибували і цілували знамено. Прийшла наша черга влитися в цю суцільну ріку, вийшли на вулицю.
— Давай заспіваєм…
— Давай, але що?..
— Ну як що?.. Червону руту…
Ми закінчували, а в тому кінці лише починали.
— Дєд!..
Підбіг якийсь хлопака.
— Дай понесу…
Дав, він ніс, а довкола співали, пройшли два квартали.
— Спасіба!..
Підійшов, повернув прапор хлопчина. Мабуть, уперше тоді, він, що слова не знав українською, відчув себе українцем. З третього матчу першого кола минулого чемпіонату розпочався мій досвід футбольного коментатора. Я сприйняв пропозицію насторожено, давно не в темі, не відав, що діється, єдиний, хто виручав, Роман Куртяник. Роман одягав гарнітуру, і я біля нього почував себе впевнено. А в Серафинцях, ключовий поєдинок Вільхівці — Пробій, дербі, на кону репутація, або пан, або пропав. З трибуни звично кивнув.
— Я чекаю…
— А я – тут, з футболістами…
— А я?..
— А ви давайте собі раду…
У ту мить згадав і старого Николая Озерова з його "го-о-о-о-л-л-л!", і Коте Махарадзе з його тембром голосу, і Маслаченка, класичного воротаря, що на футболі зуби з'їв. І Валентина Щербачова, єдиного з цих метрів, з ким колись вітався за руку. У Серафинцях виглядав, річ ясна, на такого, якого кинули в річку і сказали:
— Пливи!..
Пливу! Емоції зашкалюють і сам собі нагадую бахурця, що щойно скочив з парапета, як лиш Михайло Прокіпчук забив із лівої. Ця дивна гра футбол! З усіх нас робить дітлахів, і незважаючи на вік. І пам'ятаю про Олексія Семененка. У матчі з Тюдевим прекрасний гол забив з штрафного Вовчук. А я наплів…
— Семчук!.. Семчук!..
Сидів після свистка, пік сором, що мав сказати мій глядач? Не обмовляй, не копай яму, не мий плечі, не знає з нас ніхто, коли і де спіткнеться.
За осінь з командою об'їхав немало стадіонів, від більшості з яких склалось тверде переконання – на них грати не можна. Валерія Васильовича Лобановського колись запитали:
— Ось, якби команда Ваша, яку назвали командою ХХІ століття, зустрілась з командою, яка буде у ХХІ столітті, то, як гадаєте, хто би виграв?
— Не можна порівнювати те, що є, з тим, чого нема…
Сказав Валерій Лобановський.
— То буде зовсім інший футбол…
Ось і стали ми свідками іншого футболу, жорсткого, на межі фолу, нерідко жорстокого. Непримирима боротьба, пресинг від першої до останньої хвилини, ніхто нікому не поступається й ніхто нікого не жаліє. А стадіони? Стояв на трибуні у Воскресінцях, спливали спогади, підмішані на патріотичних настроях. Неподалік десь тут сакральна та гора, на якій Олесь Бердник зібрав був тисяч 50, не менше, люду на Духовну свою Україну, задовго ще до Незалежності. А навпроти, відразу за футбольним полем, забронзовілий бюст великого Шевченка. 14 травня 1989 року було його відкриття і вперше піднято синьо-жовтого прапора. Володимир Ковальчук, символ українського поступу. А ось футбольне поле у Воскресінцях не придатне для матчів. Кожен вихід на залізний цей тік несе в собі загрозу для життя і здоров'я. Зіткнення, що пройшло на очах перед трибуною, на льоту, я з острахом дивився, як падає наш футболіст, не природно вигнувши спину. Тверда, закаменіла без дощів від середини серпня земля, задудніла. Але полежав, переболіло, гра продовжилась, на цей раз обійшлося. А скільки ушкоджень, поламаних ніг, пів команди у нас, заявленої на чемпіонат, достроково зійшла з дистанції. На матч у Вільхівці "Карпати" Кути вивели 12 гравців. А на що мали вони розраховувати з лавою запасних в одного гравця? Та й важко назвати ту копанину футболом, м‘яч літає сам по собі за непередбачуваною траєкторією, важко приборкати, не те, що опанувати. Дев‘яносто хвилин суцільної муки. Де за подібних умов можна жадати від футболістів видовища, того футболу, що тримає в напрузі і створює настрій. Їм би якось відбути та забити гол-другий, аби відкупитись від спонсорів. Іван задав новий стандарт, він навіть не зіграв на випередження, пішов у ногу з часом. Якщо ми хочемо у ХХІ столітті грати у футбол, то мусимо брати до уваги ту обставину, що, як натякав Валерій Лобановський, час змінився. Наприкінці минулого століття Валерій Васильович з командою прибув в Івано-Франківськ, був матч із "Прикарпаттям" у рамках Кубка України. Ніякий, якщо казати правду, той стадіон наш "Рух", кислувата публіка, нікудишнє поле, відповідно й гра. Пам‘ятаю, що сидів Лобановський на лаві, пофарбованій світло коричневим кольором, як би колись у нас на весіллях по селах. Після матчу я з багатьма іншими побіг до залу при стадіоні, бо сказали, що буде прес-конференція. Прийшов, якщо не зраджує пам‘ять, Зуєв.
— А де Лобановський?..
— Чому нема Лобановського?..
— А Лобановський по селах інтерв‘ю не роздає…
Цей стадіон у Вільхівцях елементарний приклад того як треба. Так, Іван провернув масштабну роботу, серйозні затрати, але хто нині, приїхавши у Вільхівці і споглянувши на вражаючу око картинку, скаже, що це було зайве. Є моменти, стадіон збирає аншлаг, незабутні день відкриття і свята врожаю. Ми зібрались через піввіку, команда та "Чайка", з якої тут починалося, не всі всіх впізнали.
— Йой, а це ти!..
— А це я!..
— Як все змінилося!..
Збігло життя, лишилися спогади. Й ми — іще є! Іван зібрав усіх, і вже лише це значить багато. Вражають Дні урожаю, які проводять від року до року в Вільхівцях, величні, розкішні, багаті. Стоять на столах караваї, рядами снопи-дідухи, співають дівчата. Там того року не було погоди, йшли дощі, не біда, село знає, що біда, як посіяли, а дощів нема. Біда тоді, знає село. На шикарній сцені на стадіоні, на великому екрані презентували фільм "Над берегами сивого Дністра". Дебют місцевих авторів про природу каньйону, вічної ріки і про людей, які тут народились, походять звідси, і тут могили рідних. Товариш, що споглядав цю нашу велич, спитав:
— А ти не знаєш, чому Дні урожаю не проводять у районі?..
— Нема району…
— Ну, так, у Городенці…
— Тому, напевно, що давно не було голоду…
— Забули, хто всьому голова…
— Хто головний на столі…
— І на столі, і на покуті…
Хтось десь казав, що збудувавши стадіон, Іван здійснив свою дитячу мрію. Можливо. Він на футболі абсолютно інший чоловік. Невідомо куди діваються заклопотаність, щоденна зосередженість, він, як би сказати, розслабляється і поринає у безтурботний світ гри, яка насправді моделює не що інше, як саме життя. Футбол, як для нас усіх, у нього з дитинства, до гучномовця, що один на село на бригаді, біг вечорами, бо грав Київ. Потім — грав уже сам, за село. А стадіон у Вільхівцях такий, бо Іван максималіст. Тому трибуни — криті, сітки огороджувальні, освітлення, що дозволяє матчі на рівні команд Другої футбольної ліги України, відео зйомки в нічний час. Роздягальні для футболістів за вищим рівнем і з усіма зручностями. Звичайно, територія, що прилаштована під телетрансляції й робоче місце коментатора. Власний інформаційний ресурс, який на майбутнє сформує свій простір, є такий намір, і він поступово реалізується. Святая-святих – газон, футбольне поле, арена, де відбувається дійство, заради якого все це зроблено, вкладено матеріальні ресурси. Футбол, той якісний, що запирає дух, приносить насолоду шанувальникам, дає можливість реалізувати талант спортсменам, залежить від трави, тут має абсолютне значення кожна дрібничка. Як він засіяний, якими добривами підживлений, коли і як покошений. Футбольне поле стадіону "Чайка" — складна структура, і в обслуговуванні, тут тільки перелік агрегатів може збити з толку — оприскувач, розкидач мінеральних добрив, аератор, скарифікатор, все це, включаючи належний арсенал добрив і препаратів, працює повсякденно на результат, який бачимо тоді, коли команди виходять на поле. Вони тут демонструють гру, футбол, який зазвичай називаємо видовищним. Політ м‘яча тут інший, і техніка, й майстерність футболістів очевидні. Іван ставить аргументовано питання.
— Я надаю послуги командам, які до нас приїжджають, вони в нас такі, відповідно ми в гостях маємо отримати аналогічні…
Той матч із Тюдевим був завершальним в осінньому циклі, злива голів, нереалізованих моментів, розкішна гра. На завершення — вечеря від президента в затишному залі їдальні, що на тоці. Дівчата з кухні накрили стіл, все по-домашньому й привітно, вони також знають, що наші виграли, чекають уже на порозі.
— Вітаємо!..
— Вітаємо!..
— Вітаємо!..
Вітають і нас, а ми — їх, сьогодні свято. Президент клубу в гарному настрої, ті зусилля й затрати, вкладені в тривалі напрацювання, варті того. Він каже, що команда справилася з поставленим завданням, що друге місце в обласному футбольному чемпіонаті — це високий показник.
— Але будемо боротися за перше…
Несподівано піднімає планку президент, чим відразу викликає бурю позитивних емоцій. Так, вони настроєні на результат, але їх потішає настрій президента. Ніколи не зупинятися! Працювати "по максимуму", золоте правило Лобановського. Чим вразив лідер, якого нам належить ледь посунути вже навесні? Нічим особливим. Рівна гра, а навіть уже перевага на початку другого тайму. Абсурдний гол у дебюті, Петро Ковальчук ніколи не зможе пояснити як це сталося. Сталося. Трапляються в футболі різні речі, які здоровим глуздом не сприйняти. Одна лиш мить, а все пішло по-іншому. Іван Васильович запрошує до слова Петра Ковальчука, його тост збалансований, як футбол, який він увесь сезон моделює у Вільхівцях. Звичайно, не все вдавалось, але це вже інший рівень, уже не "бий-біжи", в малюнку гри все чіткіше проглядається почерк головного тренера. Без новацій не буде поступу, тому прийшли в команду нові люди, і тренер, і директор, лікар, телеоператор, і фотограф Анастасія. Ігор Терлецький, журналіст і редактор, який транслює поєдинки на каналі газети "Край", виділяє в команді Михайла Прокіпчука, особливо яскравого в матчі. Міша підходить, його обнімає. Я, щоб вирівняти настрій наш за столом, промовляю за Блонського. Владислав усміхається, привітно киває рукою. Президент, правда, не виділяв, для нього — команда, але ми — журналісти, ми собі дозволяємо. Мене вражає рівень молодих цих хлопців. Виважений, обґрунтований, десь іронічний, а десь не без здорового гумору. Це — нове покоління, і воно викликає в нас гордість. Можна тільки пишатися тим, що виросла така молодь. І це аргумент на користь нового часу, що прийшов з незалежністю. Так думаю я і кажу про це Ігорю, ми колись починали, разом у газеті, яка вийшла ще за Союзу, але вже українська.
— Буковинці!..
Киває на Хандія, що поруч.
— Вони — такі…
У Вільхівцях частина футболістів з сусідньої Буковини. Денис Хандій — у центрі всіх подій, що відбуваються на полі. Розум, мізки, диригент, плеймейкер. Без нього команда губиться, як у Верхній. У Воскресінцях встиг на другий тайм. Там форс-мажор, не доїжджаючи до Снятина, заїхав у бампер його машини неуважний водій, що не тримав дистанції. Поліція, розбір польотів, протоколи. У Воскресінцях психологи могли аналізувати, що робиться з людиною, коли голова забита іншим. Хандій, який зовсім був не подібним на себе, і випав з гри. І це потрібно було пережити. І, слава Богу, що обійшлося. Від буковинців промовляв у нас Федорович.
— Даремно ви так подумали про мене…
Макс викликав загальний сміх. Президент перед тим згадував:
— За матчем матч, а я все думаю, коли вже він заб‘є…
Максима Федоровича прорвало на "Покутті", хет-трик! Та ще й який! Голи, що кращі один одного. А потім, як не жаль, травми, надовго вибув. З тих же причин відсутній класичний форвард Андрій Слободян. Який же гол забив він у кубковому матчі в Косові! Не п‘ятка, а поезія! Андрій Слободян, що відразу мені нагадує Петра Слободяна! Він ще юний і дуже хотілося б, щоб повторив цей великий футбольний шлях та забив ще "Баварії", як Петро в молоді наші роки. Мало наших з села. Але що вдієш, їх просто нема. Футболісти — ті же таланти, не завжди і не скрізь вони родяться. Не постає перед нами питання, чому у Вільхівцях немає поетів. А чи композиторів. Їх нема, не вродилися, поет був один — Антон Чорнописький, інших не було. Один футболіст — Михайло Прокіпчук, яскравий талант, капітан. Але — один. З Іваном Васильовичем заходимо на стадіон, хлопчики, що будуть подавати м‘ячі, сидять на траві біля північних воріт, миттю звелись на ноги. Президент ФК з кожним вітається за руку. Окремо до підлітка з веснянками на обличчі.
— Якщо я повезу тебе в "Карпати", підеш?..
Мова про львівські "Карпати", їхній резерв. Серйозне обличчя, задумані очі, він каже:
— Піду…
— Значить, рішили…
Йдемо до роздягалень.
— Чий це хлопець?..
— Наш син полка, складні життєві обставини, та от, талант…
Я чомусь вірю, що він прорветься, хлопчина із веснянками, що подавав м'ячі у тому матчі за північними воротами у Вільхівцях. Колись так хтось приїхав у Харків і з непростих життєвих обставин забрав Володимира Безсонова. А, виявилось, футбольного генія.
Володимир Приймак