Маркес Габріель Гарсіа — Сто років самотності (детальний переказ) (скорочено)

Колись, через багато років, полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни перед загоном, що мав розстріляти його, згадає той давній вечір, коли батько взяв його з собою подивитися на лід. Макондо було тоді ще невеличким селом на два десятки ліплянок із глини та бамбука на березі річки. Світ був іще такий незвіданий, що багатьом речам бракувало назви і на них доводилося просто вказувати пальцем. Щороку до села приходили цигани і приносили різні чудні речі — останні досягнення науки та цивілізації. Першого разу вони принесли магніт. Старий циган на ім’я Мелькіадес продемонстрував, за його словами, восьме чудо світу: металеві бруски притягували казанки, сковорідки, цвяхи. Хосе Аркадіо Буендіа вирішив використати магніт для добування золота із земних надр. Мелькіадес чесно застеріг його, що магніт для цього не годиться. Але Хосе Аркадіо тоді ще не вірив циганам, тому виміняв магнітні бруски на свого мула і кількох козенят. Його дружина Урсула марно намагалася відрадити його, він пообіцяв засипати її золотом. Кілька місяців чоловік вперто намагався виконати свою обіцянку, але нічого, крім укритого іржею обладунку п’ятнадцятого сторіччя, не знайшов. Потім цигани з’явилися знову і принесли новітні винаходи амстердамських євреїв — підзорну трубу і лінзу з добрий бубон завбільшки. Побачивши, як під лінзою трава спалахувала на сонці, Хосе Аркадіо вирішив перетворити лінзу на бойову зброю, він навіть власне тіло використав для доказу її могутності, і довго не загоювалися на ньому виразки від сонячних опіків. Склав він і керівництво щодо використання зброї і надіслав уряду, але кілька років марно чекав відповіді. Коли Хосе Аркадіо поскаржився Мелькіадесу на свою невдачу, циган у найпереконливіший спосіб довів свою чесність: забрав лізнзу, повернув дублони, якими колись Хосе Аркадіо заплатив за неї, та ще й подарував кілька португальських мореплавних карт і різні навігаційні прилади, додавши до них власноручно записаний виклад праць ченця Германа, щоб Хосе Аркадіо навчився послуговуватись астролябією, бусоллю й секстантом. Геть занедбавши свої домашні обов’язки, Хосе Аркадіо довгі місця дощової пори просидів у маленькій кімнаті, де ніхто не заважав його дослідам. Коли він навчився досконало послуговуватися приладами, то склав собі таке точне уявлення про простір, що міг тепер плавати незнайомими морями, не виходячи зі свого кабінету. До кінця днів пам’ятатимуть діти, з яким величним виглядом їхній батько оголосив їм своє відкриття: земля кругла, як помаранча. Урсула накинулася на нього: хай робить, що йому заманеться, але дітей хай не збиває з пантелику циганськими вигадками. Всі односельці не мали жодного сумніву, що Хосе Аркадіо Буендіа схибнувся. Але знову прийшли цигани, і Мелькіадес підтвердив, що наукове відкриття Хосе Аркадіо вже давно перевірене практикою. Того разу він подарував Хосе Аркадіо обладнання для алхімічної лабораторії, яка справила вирішальний вплив на подальшу долю села. Хосе Аркадіо привабив спосіб подвоєння золота, який пропонувала алхімія, і він умовив Урсулу дати йому для дослідів старовинні монети, які в результаті цих дослідів не тільки не подвоїлись, а перетворилися на пережарені шкварки, що їх годі було відшкребти від дна казанка. Наступного разу цигани демонстрували надзвичайне відкриття: помолоділий Мелькіадес, якого всі пам’ятали без жодного зуба у роті, бо вони випали від цинги, був здоровий, без зморщок, з новими блискучими зубами. Жах охопив усіх, коли Мелькіадес вийняв із рота усі зуби разом із яснами і на мить перетворився на старезного діда, продемонстрував їх глядачам, а тоді вставив назад і всміхнувся — в повному розквіті своєї відновленої молодості. Навіть Хосе Аркадіо засумнівався, чи не вийшли знання Мелькіадеса за межі дозволеного людині, але коли циган наодинці пояснив йому, як зроблені вставні зуби, заспокоївся і посміявся від усієї душі. Ця річ видалася йому такою простою й такою незвичайною водночас, що вже назавтра він втратив будь-який інтерес до своїх дослідів з алхімії, засмутився, тинявся без діла по господі. Ті, хто знав його з часів заснування Макондо, дивувалися, як він змінився під впливом Мелькіадеса. Спочатку Хосе Аркадіо Буендіа, мов молодий патріарх, давав усім поради, допомагав кожному, не цураючись фізичної праці, аби тільки гарно йшли справи в громаді. Він так намітив вулиці Макондо, що нікому з його мешканців не доводилось докладати більше зусиль, ніж іншим, щоб принести води з річки, хати поставили так, щоб сонце однаково світило на кожну, його дім і його поле були зразком для всіх сусідів. У той час Макондо було щасливим селом, де доти нікому не переступило за тридцять і де ще ніхто не помер. Вже в перші дні заснування Макондо Хосе Аркадіо почав майструвати сільця й клітки, а незабаром у кожному домі співали іволги, канарки, вільшанки. Плем’я Мелькіадеса, вперше прийшовши до Макондо, розповіло, що знайшли селище, загублене серед просторів заболоченої долини, ідучи на пташиний спів. Та потяг до діяльності задля громадського добра тривав у Хосе Аркадіо недовго, поступившись місцем магнітній лихоманці, астрономічним дослідженням, мріям про добування золота і бажанню пізнати чудеса світу. Він замислив прокласти з Макондо стежку в краї великих відкриттів. Буендіа зовсім не знав географії околу, але не мав сумніву, що йти треба у протилежному напрямі від того, яким прийшли колись вони у долину, бо інакше це був би шлях у минуле. Хоча у селі вже давно вважали його божевільним, чоловіки, не роздумуючи, пішли з ним на пошуки цивілізації, але шляху до нього вони не знайшли, а натомість натрапили на морський корабель, котрий невідомо як опинився на суші далеко від моря. Хосе Аркадіо дійшов висновку, Що Макондо розташували на півострові: воно звідусіль оточене водою. Тоді він вирішив, що якщо неможливо з Макондо знайти шлях до цивілізації, то треба перенести село в інше місце, і почав готуватися до нового переходу, адже вони не були прив’язані до цього місця навіть могилами померлих. Однак його дружина Урсула запевнила, що якщо їй потрібно буде померти, щоб вони залишилися тут, вона зробить це. Вона звернула увагу чоловіка на їхніх дітей, покинутих батьком напризволяще. Старшому, Хосе Аркадіо, який народився під час важкого переходу через гори, вже сповнилось чотирнадцять. Та хоч він був такий само силач, як і батько, було очевидно, що йому бракує батькової уяви. Ауреліано, першій людині, народженій в Макондо, скоро мало виповнитися шість років. Він плакав, коли Урсула носила його в своєму лоні, і народився з розплющеними очима й дивився на всіх з цікавістю. Мати пригадала цей погляд, коли три роки потому малюк увійшов на кухню і, подивившись на горщик із супом, що стояв нерухомо в центрі столу, несподівано сказав, що той зараз впаде. І дійсно, горщик почав рухатись, доки не брязнув на підлогу, розлетівшись на друзки. Занепокоєна Урсула розповіла про цей випадок чоловікові, але той не зауважив у ньому нічого незвичного. Від того вечора, коли Урсула відмовилась покинути Макондо, Хосе Аркадіо Буендіа став присвячувати синам свої найкращі години: навчав дітей читати, писати, рахувати й розповідав їм про чудеса світу, не тільки в межах справді йому відомих знань, а й якнайширше використовуючи можливості своєї багатющої уяви. Знов прийшли цигани, але це вже були цигани — молоді жінки й чоловіки, які говорили тільки своєю мовою і влаштували справжній вертеп на вулицях Макондо. Яких тільки чудес вони не показували! Хосе Аркадіо шукав старого Мелькіадеса, але йому розповіли, що той помер від малярії у болотах Сінгапура. Хосе Аркадіо був приголомшений цією звісткою. Дітей же ця новина не зацікавила, і вони благали батька показати незвичайний винахід мудреців Мемфіса. Тут Хосе Аркадіо побачив справжнє диво, торкнувшись якого, забув про все, навіть про Мелькіадеса. У величезній скрині лежала прозора брила льоду, від якої віяло пронизливим холодом. Поклавши руку на брилу, як кладуть свідки у суді на Біблію, Хосе Аркадіо Буендіа вигукнув, що це найвизначніший винахід їхнього часу.

Коли в XVI ст. пірат Дрейк взяв у облогу Ріоачу, прабабка Урсули Іґуаран, перелякана стріляниною, сіла на гарячу піч і так обпеклася, що назавжди залишилася нездатною до подружнього життя, не могла спати у кімнатах і всю ніч проводила у дворі, їй здавалося, що від неї смердить горілим, тому вона відмовлялася від спілкування з людьми. Її чоловік, араґонський купець, змушений був продати крамницю й завезти родину якнайдалі від моря — в мирне індіанське селище. У цьому глухому селищі жив тоді один креол-тютюнник, дон Хосе Аркадіо Буендіа; Урсулин прадід увійшов з ним у прибуткову спілку, й за кілька років кожен з них збив собі гарний статок. А через кілька століть праправнук креола одружився з правнучкою араґонця. Вони були двоюрідними братом і сестрою, тому батьки вперто не погоджувалися на цей шлюб, залякуючи молодих тим, що у них можуть народитися ігуани — діти з хвостами. Один такий жахливий випадок уже трапився в їхньому роду. Але Хосе Аркадіо запевнив, що йому байдуже, нехай народжуються хоч поросята, аби вміли говорити. Відгуляли весілля, проте Урсула, налякана материними пророцтвами, відмовилася завершити одруження в належний спосіб. Селищем поповзли чутки, буцімто Урсула, вже рік як одружена, і досі ще дівчина, бо її чоловік неспроможний. Урсула і Хосе Аркадіо не дуже цим переймалися, аж доки Пруденсіо Агіляр, півня якого переміг півень Хосе Аркадіо, не образив привселюдно останнього, сказавши, що може хоч півень зробить Урсулу щасливою. Хосе Аркадіо вбив Пруденсіо Агіляра, пробивши йому горло дідівським списом. Тієї ж ночі Урсула віддалася чоловікові. Односельці розцінили цей випадок як двобій честі, та в душах подружжя зосталися докори сумління. Покійний Пруденсіо постійно приходив до їхньої оселі вночі, розшукував в ній воду, щоб змити кров зі своєї рани. Хосе Аркадіо вирішив піти з цього села якомога далі. Кілька його друзів, такі ж молоді, як і він, страшенно охочі до пригод, вирушили разом з жінками і дітьми у похід через гірський хребет до моря. Майже два роки блукали вони джунглями, але до моря так і не вийшли. За цей час в Урсули народився первісток, у якого всі частини тіла були цілком людські. Нарешті вони вийшли в долину ріки, вода в ній була схожа на застиглий потік рідкого скла. Вночі Хосе Аркадіо наснилося, що на цьому місці виросло велике місто, де будинки були із дзеркальними стінами. Уві сні він почув і назву цього незвичного міста: Макондо. Назавтра він запевнив своїх супутників, що їм ніколи не вийти до моря і що селище треба будувати на цьому місці. Хосе Аркадіо ніяк не міг витлумачити собі сон про будинки із дзеркальними стінами, аж доки не побачив лід, тоді він зрозумів, що треба налагодити виробництво льоду і будувати з нього прохолодні будинки. Цю ідею він не почав втілювати негайно у життя лише тому, що був тепер зайнятий вихованням синів. Ауреліано виявився дуже здібним до алхімії, а от Хосе Аркадіо майже не цікавився заняттями. Його заполонило кохання до Пілар Тернери. Ця жінка була набагато старша за Хосе Аркадіо. Вона теж була учасницею великого виходу, що завершився заснуванням Макондо: її взяли з собою батьки, щоб розлучити з одним чоловіком, котрий зробив її жінкою, коли їй було чотирнадцять, і далі жив з нею, але ніяк не наважувався вступити в законний шлюб, бо був чужаком. Пілар допомагала Урсулі, котра чекала вже третю дитину, по господарству, була весела, вміла ворожити на картах. Хосе Аркадіо Буендіа разом з молодшим сином вдалося завдяки впертим заняттям алхімією вилучити золото з тих підгорілих шкварок, на які колись перетворилися монети Урсули. В сім’ї Буендіа народилася дівчинка, котру назвали Амарантою. Знову прийшли цигани. На відміну від Мелькіадесового племені, ці були не провісниками прогресу, а просто торговці видовищами. Пілар сказала Хосе Аркадіо, що чекає від нього сина. Через кілька днів юнак пішов разом з циганами з села. Хосе Аркадіо зовсім не збентежився, довідавшись, що їхній первісток подався з циганами, зауваживши, що так він принаймні стане чоловіком. Урсула ж кинулася на пошуки сина. Хосе Аркадіо тужив кілька тижнів, коли вона зникла, ходив, як мати, біля маленької Амаранти, навіть співав їй пісень, чого зовсім не вміла Урсула. А потім батько й молодший син і самі не зчулися, як знову опинилися в лабораторії, знову захопилися дослідами. Маленька Амаранта, лежачи в корзині з вербової лози, з цікавістю спостерігала за впертою роботою батька й брата. Через п’ять місяців повернулася Урсула, помолоділа, в новому ошатному вбранні, якого в селищі зроду не бачили. Хосе Аркадіо мало не збожеволів від радості, бо під час свого тривалого затворництва в лабораторії він у глибині душі благав Господа, щоб сподіваним чудом стало не відкриття філософського каменя, а повернення Урсули. Вона привела з собою багато людей, які прийшли з другого кінця долини, лише два дні ходи від Макондо, одначе там були міста, де одержували пошту щомісяця й послуговувалися машинами. Урсула не наздогнала циган, але знайшла ту дорогу, якої не спромігся виявити її чоловік, марно ганяючись за великими відкриттями.

Сина Пілар Тернери принесли в оселю його діда й баби через два тижні після народження. Буендіа не міг допустити навіть думки про те, що паросток його роду буде кинутий напризволяще. Проте поставили умову, щоб хлопчик ніколи не дізнався правди, чий він. Дали йому ймення Хосе Аркадіо, але зрештою стали називати просто Аркадіо, щоб уникнути плутанини. Під ту пору у селищі вирувало діяльне життя. Урсула захопилася виробництвом льодяникових звіряток. Опікуватися дітьми доручили Вісітасьйон, індіанці з племені ґуахіро, котра потрапила до Макондо разом зі своїм братом, рятуючись від страшної пошесті — безсоння. Так і вийшло, що Амаранта й Аркадіо почали розмовляти мовою ґуахіро раніше, ніж іспанською. Люди, яких привела з собою Урсула, на весь світ розхвалювали Макондо з його родючими землями, і невдовзі скромне сільце перетворилося на пожвавлене містечко з крамницями, майстернями ремісників і постійним торговим шляхом. Хосе Аркадіо настільки був зачарований реальним життям, що утратив будь-який інтерес до ал— хімічної лабораторії, і знову зробився тим заповзятим чоловіком, котрий колись засновував Макондо. Нові поселенці почували до нього глибоку повагу і радилися з ним, приймаючи будь-яке рішення. Знову прийшли цигани, але Хосе Аркадіо з ними не було, а їхній ярмарок перетворився на величезний заклад для азартних ігор, тому їм не дозволили зупинитися в Макондо. Вони ж розповіли, що Мелькіадесове плем’я було стерте з лиця землі за те, що зважилося переступити межі дозволених людям знань. Хосе Аркадіо випустив на волю усіх птахів, а замість них поставив у кожному будинку годинники з музикою, обсадив вулиці мигдалевими деревами. Ауреліано просиджував в занедбаній лабораторії, опановуючи, просто з цікавості, ювелірну справу. Він уже перетворився на юнака, зробився мовчазним і відлюдкуватим, а в погляді знову з’явився той напружений вираз, що був у нього, коли він народився. Якось він глянув на матір і сказав, що до них хтось іде і він уже в дорозі. У неділю з’явилася Ребека. Їй було щонайбільше одинадцять років; торговці шкірами, котрим було доручено доставити її разом з листом до родини Буендіа, не змогли сказати, хто та людина, яка опікувалася Ребекою, як не могли пригадати ні Урсула, ні Хосе Аркадіо її батьків, які, судячи з листа, доводилися їм родичами. Їхні кістки прибули разом з Ребекою у полотняному мішку, звідки чулося "квок, квок, квок"; у листі висловлювалося прохання — поховати їх за християнським звичаєм. Дівчина не говорила ні до кого, сіла у крісло-качалку, привезене з собою, засунула палець у рота і просиділа так весь день. Її залишили в родині, охрестили Ребекою — так само, як звали, судячи з листів, її матір, бо дівчина не відкликалася на жодне ім’я. Оскільки в Макондо ще не було цвинтаря, то мішок з кістками заховали до того часу, поки з’явиться гідне місце для похорону. Спочатку Ребека відмовлялася від їжі, і було незрозуміло, як вона не помирає з голоду, аж поки не з’ясувалося, що Ребека їсть сиру землю і вапно зі стін. Урсула приготувала гіркий напій, до якого довелося додати ще й кілька ударів ремінцем, і за кілька тижнів Ребека почала одужувати. Тепер вона гралася з Аркадіо і Амарантою, які сприймали її як старшу сестру, й зі смаком їла, вправно послуговуючись виделкою та ножем. Згодом виявилося, що вона вільно розмовляє по-іспанськи і мовою ґуахіро, має неабиякі здібності до рукоділля й співає годинниковий вальс на власні слова. Якось уночі індіанка, що спала разом з дітьми, прокинулась від дивного звуку. Вона побачила, що Ребека сидить у гойдалці, тримає пальця в роті, а очі світяться в неї, як у кішки. Вісітасьйон з жахом прочитала в цих очах ознаки хвороби, яка змусила її й брата залишити батьківщину. У дім прийшло безсоння. Хосе Аркадіо не злякався хвороби, він був певний, що, не засинаючи, можна більше зробити в житті. Але індіанка попередила, що хвороба знищує пам’ять. Через деякий час занедужала вся сім’я, а згодом і все місто, бо Урсула необачно продовжувала продавати свої льодяники, і через них передавалося безсоння. Щоб запобігти поширенню хвороби за межі Макондо, запровадили карантин, суворе дотримання якого дало змогу ізолювати пошесть в межах міста. Макондці швидко звикли до свого стану: життя йшло своїм плином, і ніхто не журився, що втратив непотрібну звичку спати. Коли почалися провали у пам’яті, Ауреліано винайшов засіб боротися з ними: він написав назви всіх речей у своїй майстерні й наклеїв відповідного папірця на кожну. Хосе Аркадіо спочатку застосував цей метод у себе вдома, а потім і в місті. Наочне уявлення про те, як макондці силкувалися боротися з забутливістю, дає табличка, повішена на шию корові: "Це корова, її і потрібно доїти щоранку, щоб дістати молоко, а молоко треба кип’ятити, щоб змішати з кавою й вийшла кава з молоком". Ось так вони й жили в химерній дійсності, яку за допомогою слова їм удавалося затримати на коротку мить і яка мала безповоротно зникнути, тільки-но забудеться значення літер. Хосе Аркадіо надумав побудувати машину пам’яті, робота якої мала ґрунтуватися на принципі щоденного повторення всієї суми набутих у житті знань. Йому вдалося заповнити близько чотирнадцяти тисяч карток для своєї машини, коли раптом Прийшов гість, якого ніхто у місті не впізнав. Прибулий старий чоловік швидко розпізнав, що його забуто не скороминучим забуттям серця, а жорстокішим і остаточним забуттям смерті. Він дав Хосе Аркадіо випити ліки — і його пам’ять осяяло, він впізнав свого гостя. Це був Мелькіадес. Макондо святкувало повернення пам’яті. Мелькіадес залишився жити в місті. Він справді побував на тім світі, але не зміг стерпіти самотності й повернувся назад. Відторгнутий своїм племенем, позбавлений свого надприродного хисту за вірність життю, він вирішив присвятити себе даґеротипїї. Хосе Аркадіо ніколи не чув про таке відкриття, та коли побачив себе і свою родину зафіксованими на металевій пластинці, то знімів з подиву і висловив побоювання, що зображення на пластині відбирає у людини сили. Урсула залишила Мелькіадеса жити в своєму домі і дозволила зробити даґеротип зі своїх дітей. На цьому знімку Ауреліано стоїть між Амарантою і Ребекою. У нього стомлене обличчя і ясновидющий погляд. Але тоді він ще не почув поклику долі. Він був тільки вмілим ювеліром, якого жителі долини шанували за мистецьку роботу, яка приносила йому більше грошей, ніж заробляла Урсула продажем льодяників. Люди лише дивувалися, чому він Досі не знав жодної жінки. Через кілька місяців після карантину до Макондо прийшов Франсіско Людина. Цей двохсотлітній волоцюга складав пісні, у яких із найменшими подробицями розповідалося про події, що сталися на пісняревій дорозі. Всі макондці подалися слухати його, аби дізнатися, що нового сподіялося на світі. Разом із Франсіско Людиною прибула гладка жінка, яку несли на ношах чотири індіанці, і молоденька, беззахисна на вигляд мулатка. Ауреліано також вирушив до закладу Катаріно, куди прибув Франсіско Людина. Катаріно торгувала тростиновим вином, надавала й інші послуги. Ауреліано уже налагодився йти додому, та матрона запросила його зайти у кімнату, куди весь вечір заходили й виходили чоловіки. У задушливій кімнаті, де перед Ауреліано побувало шістдесят троє чоловіків, хлопець почув жахливу історію, яку розповіла йому молоденька мулатка. Два роки тому вона заснула, не погасивши свічки, від цього згорів дотла будинок, де вони мешкали з бабусею. Відтоді бабуся водила її по містах та селах і за двадцять сентаво укладала в ліжко з чоловіками, щоб відшкодувати спалений будинок. За підрахунками дівчини, вона мала отак жити іще близько десяти років. Юнак вийшов із кімнати, так нічого й не зробивши й насилу стримуючи сльози. Після безсонної ночі він вирішив одружитися з мулаткою, щоб визволити її від бабиного деспотизму, та вранці дівчини в Макондо вже не було. Ауреліано занурився в роботу і скорився долі бути чоловіком без жінки, аби приховати ганьбу своєї нездатності. Хосе Аркадіо захопила нова ідея: за допомогою даґеротипії знайти науковий доказ існування Бога. Мелькіадес заглибився у вивчення Нострадамуса. Якось йому здалося, що він натрапив на пророцтво щодо майбутнього Макондо: воно перетвориться на чудове місто з будинками із прозорого скла, і в ньому не залишиться й сліду від роду Буендіа. Хосе Аркадіо не повірив пророцтву, запевняючи, що будинки споруджатимуть із льоду, як він бачив уві сні, і тут завжди буде хтось із Буендіа. Урсула, з подивом помітивши одного вечора, що її дівчата стали дорослими, заходилася розширяти оселю. Незабаром новий будинок постав на радість і здивування усім. Урсула хотіла пофарбувати будинок у білий колір, та раптом отримала наказ від корехідора, начальника, присланого урядом, фарбувати фасад у блакитний колір. Хосе Аркадіо пішов до дона Аполінара Москоте і розповів йому, як вони заснували Макондо, висловив вдячність урядові за те, що не заважав їм жити так, як вони жили, запевнив, що макондці мирні люди, але не дозволять нікому наказувати, у якій колір фарбувати свої оселі. Якщо дон Москоте хоче жити в селищі як простий мешканець, то "ласкаво просимо", якщо ж він бентежитиме людей своїми наказами, то хай забирається геть. У відповідь на зауваження корехідора, що він озброєний, Хосе Аркадіо взяв того за петельки, проніс вулицею і поставив на дорогу, яка вела з Макондо. За тиждень дон Москоте повернувся з шістьма солдатами і своєю сім’єю. Старожили Макондо прийшли до Хосе Аркадіо, сподіваючись, що він візьме командування на себе і викине непроханих гостей. Але Буендіа вирішив залагодити справу мирно, бо не личить ганьбити когось перед його ж власною родиною. Ауреліано супроводжував батька до корехідора. Хосе Аркадіо справу владнав: солдати залишили селище, всяк мав право фарбувати свій дім тим кольором, яким йому заманеться, порядок у місті гарантують макондці. Всі заспокоїлись, крім Ауреліано: він закохався у найменшу доньку дона Москоте Ремедіос, якій було лише дев’ять років.

З нагоди закінчення нового будинку Урсула вирішила влаштувати і бал. Вона назамовляла чимало рідкісних і цінних речей для прикраси , й упорядкування будинку, зокрема — піанолу. Торговельна компанія прислала майстра — італійця — П’єтро Креспі, який мав скласти й настроїти піанолу, навчити користуватися нею. Такого гарного й вихованого чоловіка в Макондо ще ніхто не бачив. Ребека закохалася в нього. Після від’їзду П’єтро Креспі вона кілька днів невтішно плакала, і ніхто не знав причини цього плачу. Вона знову тайкома почала їсти землю, їй здавалося, що через землю, по якій коханий ступав на другому кінці світу, передається їй тепло його крові. Якось Ампаро Москоте, старша дочка корехідора, попросила дозволу оглянути дім Буендіа. Потайки вона передала листа Ребеці від П’єтро Креспі. Урсулі сподобалася Ампаро, вона дозволила своїм дочкам знатися з нею. Ця дружба збудила у серці Ауреліано надію бачити маленьку Ремедіос. Як закляття він повторював собі, що вона має прийти у їхній дім. Одного разу вона дійсно прийшла з сестрою. Ауреліано від хвилювання не міг говорити, він тільки подарував їй одну з тих золотих рибок, які так майстерно виготовляв. Відтоді він втратив спокій, закинув свою роботу. Будинок наповнився коханням. Ауреліано висловлював його у віршах, які не мали ні початку, ні кінця. Ребека дожидала свого кохання щодня, хоча знала, що пошту у Макондо привозили на старому мулі лише двічі на місяць. Коли одного разу пошта вчасно не прибула, Ребека від горя тяжко захворіла і в маренні виказала таємницю свого серця. Урсула зламала замок її скрині і знайшла листи від П’єтро Креспі. Того вечора, коли Урсула силкувалася витягти Ребеку з безодні марення, Ауреліано знов пішов у заклад Катарино, але жінки його там не привабили. В якусь мить усе попливло перед його очима, він утратив пам’ять, як колись під час епідемії забутливості, і віднайшов її аж другого дня у кімнаті Пілар Тернери. Ауреліано не знав, як сюди потрапив, але добре пам’ятав, що прийшов переспати з цією жінкою. Вирушаючи в плавання кохання, юнак розплакався, і Пілар, зрозумівши усе, запитала, як звуть ту, через кого від так страждає. Почувши ім’я, Пілар розсміялася, але пообіцяла допомогти йому. Коли Ауреліано вийшов з кімнати, то залишив там не тільки невпевненість у своїй чоловічій силі, а й той гіркий тягар, що лежав йому на серці. Пілар виконала свою обіцянку, але момент для сватання був несприятливий: тільки-но дізналися про причину хвороби Ребеки, як захворіла й Амаранта. Навчена гірким досвідом, Урсула зламала замок на скрині Амаранти і знайшла листи до П’єтро Креспі, але невідправлені — Амаранта страждала від нерозділеного Кохання. Але Ауреліано вперто вирішив піти назустріч долі. Несподівано Урсула підтримала його бажання одружитися з дочкою дона Москоте. Хосе Аркадіо поставив вимогу: якщо Ауреліано дозволять одружитися з дочкою його ворога, то хай Ребека, на почуття якої відповідають, виходить заміж за П’єтро Креспі, а Урсула хай повезе Амаранту у головне місто провінції, щоб та могла там розвіятися. Найближчої суботи Хосе Аркадіо Буендіа пішов до дона Москоте сватати Ремедіос. Батьки дівчини були дуже здивовані, але дали згоду, хоча Ремедіос ще не вступила у дівочий вік. Та Ауреліано ладен був чекати скільки завгодно. У сім’ї Буендіа встановився відносний спокій, який порушила смерть Мелькіадеса. Циган старів швидко і неухильно, з ним стало важко спілкуватися, він сліпнув і глухнув, плутав співрозмовників з людьми, яких він знав колись, говорив на мішанині з різних мов. Коли дихання старого стало смердючим, Аркадіо почав водити його на річку, і Мелькіадес дивним чином орієнтувався у воду, минаючи глибокі місця. Але одного разу він увійшов у воді не туди, куди треба, і тіло його знайшли через кілька днів. Хосе Аркадіо Буендіа заборонив ховати старого, стверджуючи, що Мелькіадес безсмертний. Три дні він окурював тіло померлого парами ртуті, як заповідав Мелькіадес, але труп неухильно розпадався. Тільки тоді вирішили поховати тіло Мелькіадеса. Це був перший похорон в Макондо. П’єтро Креспі, викликаний листом Ребеки, оголосив свій намір одружитися з Ребекою, відкрив у Макондо магазин музичних інструментів і заводних іграшок. Амаранта відкрилася у своєму коханні П’єтро Креспі, та той не сприйняв серйозно її почуття. Амаранта відчула себе приниженою і з люттю пообіцяла зробити все, аби завадити весіллю сестри, тому Урсула відклала всі справи і вирушила з Амарантою у подорож. Через відсутність Урсули і незриму присутність Мелькіадеса, який і далі робив загадкові прогулянки кімнатами, будинок видавався величезним і порожнім. Хосе Аркадіо намагався вдосконалювати механічні іграшки, якими П’єтро Креспі наповнив дім. Ауреліано закинув роботу в майстерні й узявся навчати свою наречену читати й писати. Нещасною почувалася тільки Ребека, яка не могла забути Амарантової погрози. Повороживши на картах, Пілар Тернера сказала Ребеці, що вона не матиме щастя, доки її батьки не будуть поховані. Стурбована Ребека поділилася неясним їй пророцтвом із Хосе Аркадіо. Той розшукав мішок із кістками, який колись принесла у дім Ребека. Його знайшли замурованим в одній із стін будинку, бо він весь час плутався під ногами у мулярів. Хосе Аркадіо поховав його в могилі без надгробка неподалік від Мелькіадеса. Дружба з Ребекою відкрила двері для Пілар Тернери, вона знову почала допомагати у господарстві, була ніжна до Аркадіо. Він відчував потяг до цієї жінки, не здогадуючись, що це його мати. Пілар чекала дитину від Ауреліано, яку той пообіцяв визнати своєю. Хосе Аркадіо, приєднавши до однієї з заведених танцівниць годинникового механізму, домігся того, що лялька танцювала три дні під власну музику. Цей винахід настільки схвилював його, що він потрапив у стан безперервного марення, якого вже ніколи не вдалося позбутися. Коли Хосе Аркадіо впав у буйство, намагаючись знищити все, що не змінюється, він почав горлати щось урочистою і звучною, але геть незрозумілою мовою. Ауреліано покликав сусідів. Хосе Аркадіо Буендіа витягли на двір, де міцно прив’язали до великого каштана. Коли повернулися Урсула й Амаранта, вони заговорили до нього, та він їх не впізнав і відповів незрозуміле.

Ауреліано Буендіа і Ремедіос Москоте обвінчалися. Ремедіос досягла зрілості раніше, ніж позбулася своїх дитячих звичок, наречену ледве встигли навчити самотужки вмиватися й одягатися, а також виконувати найпростіші роботи в господарстві. Єдина нещаслива людина на бучному святі була Ребека. З Урсулиного дозволу вона мала брати шлюб того ж дня, але в п’ятницю П’єтро Креспі одержав листа, де повідомлялося, що його мати при смерті, він виїхав до головного міста провінції і дорогою розминувся зі своєю матір’ю, котра їхала жива й здорова до Макондо. П’єтро загнав п’ятеро коней, поспішаючи встигнути на власне весілля, але повернуся в неділю вночі — якраз на шапкобрання. Невідомо, хто написав того листа, Амаранта клялася, що це не вона. Дон Москоте запросив вінчати свою дочку священика з сусіднього міста падре Никанора Рейну. Після весілля він збирався повернутися до своєї пастви, однак вжахнувся, коли довідався, що в Макондо не хрестили дітей, не визнавали церковних свят, у шлюбі живуть невінчані. Він вирішив залишитися на тиждень, щоб відправити найважливіші християнські обряди, та макондці і слухати його не хотіли. Тоді падре Никанор вирішив, що у Макондо необхідно збудувати храм і почав збирати пожертвування, аж скоро з’ясувалося, що тих грошей не вистачить і на двері храму. Щоб заохотити макондців, падре Никанор почав демонструвати незаперечний доказ безмежного всесилля Господа Бога у дивний спосіб. Священик випивав чашку гарячого шоколаду і після цього піднімався на дванадцять сантиметрів над землею. Це справило враження. Кілька днів священик ходив по місту і повторював свій номер, а служка назбирав у мішок стільки грошей, що менш ніж за місяць будівництво храму почали. Ніхто не взяв під сумнів божественне походження продемонстрованого, крім Хосе Аркадіо Буендіа. Одного разу, коли падре Никанор став підніматися разом зі стільцем над землею поруч із прив’язаним до каштану Буендіа, той зауважив щось мовою, яку макондці не розуміли, і священик відповів йому. Ось так і довідалися, що диявольська тарабарщина Хосе Аркадіо була латиною. Із завершенням будівництва храму було пов’язане майбутнє Ребеки: якось Амаранта сказала, що після закінчення будівництва храму найщасливіша буде Ребека, бо вона відкриє церкву своїм весіллям. Урсула радісно схвалила цю ідею й пообіцяла значний внесок для прискорення робіт. Та, за підрахунками Ребеки, чекати потрібно було ще кілька років. Вона запропонувала нареченому втекти з Макондо. Проте П’єтро Креспі не був авантюристом; вимучений повільністю будівництва, він дав падре Никанорові гроші, щоб довести будівництво до кінця. Амаранта мало не зомліла, побачивши Ребеку, яка приміряла нову вінчальну сукню, і поклялася собі, що отруїть Ребеку в останню п’ятницю перед весіллям. Однак весілля знову відклали, бо за три дні до призначеного терміну померла маленька Ремедіос: двійнята застрягли в неї упоперек живота. Амаранту гризли докори сумління. Адже це вона палко благала Бога Послати якесь лихо, аби їй не довелося давати отруту Ребеці. Ремедіос принесла в будинок подих радості. Вона була єдиною людиною, котра зважувалася втручатися в чвари між Ребекою й Амарантою. Вона взяла на свої плечі нелегку працю ходити коло Хосе Аркадіо Буендіа. Коли у дім принесли сина Ауреліано і Пілар Тернери, Ремедіос вирішила вважати його своїм старшим сином. Ауреліано знайшов у Ремедіос виправдання власному існуванню. Урсула оголосила сувору жалобу: позачиняла всі вікна й двері, і нікому не дозволялося ні входити, ні виходити без крайньої потреби, на стіну повісила даґеротип небіжчиці, а під ним — незгасну лампаду. Ребека геть занепала духом і знову стала їсти землю. Але раптом — коли від початку жалоби минуло вже чимало часу — хтось із такою силою штовхнув двері з вулиці, аж весь будинок задвигтів. На порозі постав велетень і пішов через весь дім, кидаючи всім: "Добрий день", лише на кухні він зупинився, завершуючи подорож, почату на другому кінці світу. Урсула подивилася йому у вічі й кинулася йому на шию, кричачи й плачучи з радості. Це був Хосе Аркадіо. Він повернувся таким само злиднем, яким і пішов. Урсулі навіть довелося заплатити за найнятого ним коня. На запитання, де він був, Хосе Аркадіо відповів "там". Почепив гамак, ліг і проспав три дні. Прокинувшись, попрямував до закладу Катаріно. Він замовив на всіх горілку і запропонував, щоб п’ятеро чоловіків разом спробували пригнути до столу його руку, рука навіть не поворухнулась, коли гурт навалився на неї. У розпалі веселощів він поклав на стойку для загального огляду свою чоловічу гордість. Жінки загорілися бажанням. Тоді Хосе Аркадіо розіграв себе у лотерею і поділив себе між тими жінками, які заплатили йому. З цього він і жив. Шістдесят п’ять разів ходив він матросом у кругосвітнє плавання, все тіло його було вкрите татуюванням. З сім’єю він майже не спілкувався, вдень спав, уночі ходив до повій. Ребека була скошена появою Хосе Аркадіо наповал, вона зрозуміла, що П’єтро Креспі усього лиш вичепурений здохляк поряд із оцим надсамцем. Вона втратила будь-яку владу над собою. Одного разу вона увійшла у його кімнату, коли Хосе Аркадіо відпочивав, він взяв її, а потім пішов до П’єтро Креспі у магазин і сказав, що одружується з Ребекою. Урсула ніколи не простила їм цього шлюбу, заборонила їм переступати поріг її оселі. Для неї вони однаково що померли. Новоженці найняли будиночок напроти цвинтаря. Сусіди лякалися криків, що долітали з цього будиночку кілька разів на добу. Тільки Ауреліано турбувався про молоде подружжя. Він купив їм деякі меблі і давав гроші доти, поки до Хосе Аркадіо повернулося почуття реальності і він заходився обробляти прилеглі до будинку пустища. Амаранта так і не спромоглася притлумити в собі ворожість до Ребеки, хоча Урсула, не знаючи, як затерти ганьбу, продовжувала запрошувати на обіди щовівторка П’єтро Креспі. Амаранта, яку Креспі доти звик розглядати як дитину, несподівано постала перед ним по-новому. Ніхто не сумнівався, що він запропонує Амаранті вийти за нього заміж. Амаранта погодилася, тільки просила зачекати, щоб вони краще узнали одне одного. Смерть Ремедіос вплинула на Ауреліано менше, ніж він міг думати. Він заглибився в свою роботу, проте зберіг звичку грати у доміно, як це було за життя Ремедіос. Якось дон Москоте повернувся зі своєї поїздки дуже стурбований політичним становищем у країні. Ліберали були готові розпочати війну. А що на ту пору Ауреліано мав дуже туманне уявлення про консерваторів і лібералів, то тесть якнайпростіше пояснив йому, в чому полягає різниця між цими партіями. Ліберали — це масони, лихі люди, які виступають за те, щоб перевішати священиків, запровадити цивільний шлюб, визнати рівні права за законними й незаконними дітьми і, скинувши верховний уряд, роздробити країну, проголосити її федерацією. Консерватори ж одержали владу від самого Господа Бога, обстоюють непохитний порядок і родинну мораль, захищають віру в Христа, основи влади і не хочуть допустити розшматування країни. Ауреліано симпатизував лібералам в усьому, що стосувалося прав незаконних дітей, але ніяк не міг зрозуміти, навіщо розпочинати війну через щось таке, чого не можна помацати руками. До Макондо прибули озброєні солдати, конфіскували мисливські рушниці, мачете та навіть кухонні ножі, а потім роздали чоловікам, старшим від двадцяти одного року, блакитні папірці з іменами кандидатів від консерваторів і рожеві — від лібералів. У день виборів під час партії в доміно з доном Москоте Ауреліано став свідком підміни голосів на користь консерваторів. Тому коли друзі запитали Ауреліано, хто він, ліберал чи консерватор, то він відповів, що ліберал, бо консерватори — шахраї. Друзі направили його до революціонеpa, що жив у Макондо під виглядом лікаря-гомеопата. Від нього Ауреліано довідався про політичний заколот, у який були втягнуті всі сини старожилів міста. Проте коли уявний лікар відкрив йому, що заколотники готують масові убивства урядових чиновників та їхніх сімей, він одразу вийшов з їхнього кола і заявив, що коли вони прийдуть убивати сім’ю дона Москоте, він зустріне їх на порозі зі зброєю у руках. Війна тривала вже три місяці, і в країні було запроваджено воєнний стан. До Макондо солдати зайшли зовсім тихо. У місті встановили комендантську годину, у кожному будинку зробили реквізицію, цього разу позабиравши навіть сільськогосподарський реманент. Лікаря-гомеопата розстріляли без слідства й суду. Вся влада зосередилася в руках командира гарнізону, який щоранку вигадував якесь нове здирство на користь захисників порядку. Якось солдати видерли жінку, вкушену скаженим собакою, з рук її рідних і забили на смерть прикладами просто на вулиці. Через Два тижні після окупації міста Ауреліано зайшов до свого друга Герінельдо Маркеса і владним голосом наказав готувати хлопців до війни. За два дні було проведено відчайдушно сміливу операцію: вночі двадцять один чоловік під командою Ауреліано Буендіа, озброєні столовими ножами та нагостреними заточками, захопили зненацька гарнізон, заволоділи гвинтівками й розстріляли на площі капітана й тих чотирьох солдатів, котрі забили жінку. Тієї ж ночі Аркадіо було призначено цивільним і військовим правителем Макондо. Удосвіта, під вітальні вигуки звільненого від терору населення, загін Ауреліано, який віднині називав себе полковником Ауреліано Буендіа, залишив Макондо, йдучи на з’єднання з військами революційного генерала Вікторіо Медіни.

Полковник Ауреліано Буендіа підняв тридцять два повстання і всі програв. У нього було сімнадцятеро синів від сімнадцяти різних жінок, і всіх їх було забито однієї ночі. Сам він зостався живий після чотирнадцяти замахів на його життя, сімдесяти трьох засідок і розстрілу. Він відмовився від ордена Пошани, яким його нагородив президент республіки, відхилив довічну пенсію, запропоновану йому після війни, і до глибокої старості жив на прибуток від виготовлення золотих рибок. Він завжди був попереду свого війська, але єдину рану заподіяв собі сам, коли прострелив груди після підписання капітуляції, що поклала край двадцятирічним громадянським війнам. Єдине, що залишилося після цього, — це названа його іменем вулиця в Макондо. Проте він ні на що таке не сподівався навіть того ранку, коли на чолі загону залишив Макондо. Того ранку він сказав Аркадіо, що вони полишають на нього місто в гарному стані, а коли повернуться, то тут має бути ще краще. Проте Аркадіо став найлютішим правителі лем Макондо. Він запровадив обов’язкову військову повинність, забивав у колодки тих, хто насмілювався протестувати, розстріляв трубача із закладу Катаріно, який зустрів прихід Аркадіо до закладу сигналом фанфари. Край його безчинствам поклала Урсула, дізнавшись, що Аркадіо намірився розстріляти дона Москоте. Вона увірвалася з батогом до казарми; відшмагала Аркадіо, звільнила Аполінара Москоте, відпустила на волю всіх колодників і відтоді стала правити містом. Попри виявлену мужність, Урсула почувалася такою самотньою, що стала шукати порятунку в марному товаристві забутого під каштаном чоловіка, який на той час втратив будь-який зв’язок з дійсністю. Вона розповідала йому про родинні справи, їй здавалося, що погані новини засмучують його, тому вона вигадувала добрі, а згодом і сама повірила в них. Урсула розв’язала чоловіка, але він і не зворухнувся зі своєї лавки і далі сидів на ній. У серпні вона повідомила новину, яку вважала правдивою: Амаранта і П’єтро Креспі невдовзі одружаться. Всім здавалося, що ці молоді люди створені одне для одного і нарешті знайшли своє кохання. Проте Амаранта на пропозицію Креспі одружитися сказала, що вона радше помре, ніж піде за нього. П’єтро Креспі невимовно страждав. Однієї ночі Макондо пробудилося від співу, перейнятого любов’ю, палкішою за яку на землі й уявити собі було годі. І тоді П’єтро Креспі побачив світло в усіх вікнах міста, крім Амарантиного. А вранці його знайшли з перерізаними венами. Урсула поставила гроб з тілом у себе в домі і поховала П’єтро поруч з Мелькіадесом, хоча падре Никанор противився похованню самовбивці на освяченій землі. Амаранта не виходила зі спальні. Докори свого сумління вона вирішила лікувати тортурами: тримала руку на розжареному вугіллі, доки не відчула тлінний дух свого паленого м’яса. До кінця свого життя носитиме Амаранта на обпеченій руці пов’язку з чорного крепу. Аркадіо оголосив офіційну жалобу з приводу смерті П’єтро Креспі. Урсула розцінила це як повернення до сім’ї, але вона помилялася. Він ніколи не відчував себе своїм у сім’ї Буендіа. Єдиний, хто запав йому в душу, був Мелькіадес, і ніхто не знав, як страждав Аркадіо після його смерті, як хотів його оживити. Тільки почуття влади позбавило його страхів і смутку. Він не знав, хто його батьки, а до Пілар Тернери відчував такий самий непоборний потяг, як Хосе Аркадіо і Ауреліано. Одного разу, коли вона прийшла до школи за своїм молодшим сином, він майже затягнув її до ліжка. Пілар ледве вдалося умовити його почекати до ночі. Але вночі до Аркадіо прийшла молода незаймана дівчина Санта Софія де ла П’єдад, якій Пілар заплатила половину своїх заощаджень, другу половину вона віддала батькам дівчини, щоб вони не забороняли ходити дочці до Аркадіо. На той час, коли він став правителем Макондо, у них народилася дочка. З родичів про це знали лише Хосе Аркадіо й Ребека, з якими Аркадіо підтримував стосунки, що спиралися не стільки на родинні почуття, як на спільні інтереси. Аркадіо надійшов донос на Хосе Аркадіо, який незаконно привласнив найкращі угіддя в околі. Та правитель Макондо і не збирався чинити правосуддя, натомість він запропонував Хосе Аркадіо узаконити його право на захоплені землі з умовою, що той дозволить місцевій владі збирати замість нього податки. Завдяки цій угоді Аркадіо набив собі кишені не тільки грішми від податків, а й тими, які він брав за дозвіл ховати небіжчиків у володіннях Хосе Аркадіо. Минуло кілька місяців, перш ніж Урсула здогадалася про те, що знали всі: Аркадіо витрачає гроші громади, на які побудував будинок і замовив віденські меблі. Тоді ж вона довідалася, що в нього є дочка і що Санта Софія де ла П’єдад, з якою він живе невінчаним, знову вагітна. Урсула вирішила написати про все це полковникові Ауреліано Буендіа. Проте війна, яка була доти для всіх чимось невиразним і далеким, набрала форм драматичної дійсності. Якось до воріт Макондо під’їхала стара баба верхи на ослі. Вигляд у неї був зовсім безневинний, і вартові пропустили її. Стара поїхала просто до казарми, де відрекомендувалася Аркадіо полковником Ґреґоріо Стівенсоном, якого полковник Ауреліано Буендіа прислав з дорученням до Аркадіо: Макондо належить здати без опору, аби уникнути даремних жертв і зберегти сили для весняного наступу. Аркадіо не повірив посланцю навіть тоді, коли він показав йому золоту рибку Ауреліано, наказав тримати Стівенсона під вартою й захищати Макондо до загину. Це було безглузде рішення, бо сили противника значно переважали. Жоден з бійців Аркадіо не залишився живий. На світанку, за вироком військово-польового суду, Аркадіо було розстріляно біля цвинтарного муру. Він велів передати дружині, щоб дівчинку, якій ще так і не дали ім’я, назвали Урсулою, а якщо народиться хлопчик, хай назвуть в честь діда — Хосе Аркадіо. На пропозицію падре Никанора висповідатися Аркадіо відказав, що йому немає в чому каятися.

У травці війна скінчилася. Полковник Ауреліано Буендіа, що, перевдягнувшись індіанцем-знахарем, уже майже дістався до західного кордону, потрапив у полон. З двадцяти одного чоловіка, яких він узяв із собою на війну, поруч з ним на той час був лише один — полковник Герінельдо Маркес. Звістку про полон було оголошено в Макондо надзвичайним декретом. А за тиждень, не підтверджена декретом, пройшла чутка: полковника Ауреліано Буендіа засуджено до смертної кари, і вирок для науки його жителям буде виконано в Макондо. Коли полонених привели до міста, солдати ударами прикладів розчищали собі шлях у незліченому натовпі. Урсула з Амарантою ледве протиснулися до Ауреліано. Він здригнувся від материного зойку, твердо подивився їй у вічі й велів прийти у тюрму. Урсула було спробувала дістати дозвіл на побачення, але, переконавшись, що це неможливо, склала у клуночок речі й пішла до в’язниці. Вартовому, Який перегородив їй дорогу, вона сказала, що вона мати полковника Ауреліано Буендіа, і якщо вони мають наказ стріляти — нехай стріляють одразу, бо врна однаково зайде. Офіцер на свою відповідальність дозволив Урсулі побачення на п’ятнадцять хвилин. Урсулі здалося, що він блідіший, ніж був, трохи вищий і ще більше самотній. Він знав про всі події, які відбулися вдома. На здивування Урсули він відповів, сміючись, що він же ясновидець, і серйозно додав, що він ніби пережив усі події, коли його вели до Макондо. Готуючись до побачення, Урсула понаготовляла запитань, та їхнє спілкування набрало форми звичайної повсякденної розмови. Прощаючись, Ауреліано передав матері свої вірші з проханням спалити їх, а Урсула сину — револьвер. Полковник Ауреліано Буендіа наказав матері нікого не благати про його помилування, а переконати себе, що його розстріляно вже давно. Залишившись на самоті, він думав, як цього разу смерть повідомить його про своє наближення, бо з ранніх літ, усвідомивши, що наділений хистом ясновидіння, вірив, що заздалегідь знатиме про свій кінець. Кілька разів під час війни на нього робили замахи, але він щоразу відчував це, тому й залишився живий. Після побачення з Урсулою він не спав цілу ніч: мучили нариви під пахвами. На світанку, почувши кроки вартового, він вирішив, що цього разу смерть не оповість його про своє наближення. Але вартовий приніс лише каву. Так тривало майже тиждень. Власті не наважувалися виконати вирок, боячись, що обурення, яке охопило місто, може мати серйозні політичні наслідки в усьому околі, якщо полковника Ауреліано Буендіа буде розстріляно. Весь цей час Ребека вставала вдосвіта і вдивлялася крізь шпарку прочиненого вікна у цвинтарну стіну, хоча Хосе Аркадіо запевняв її, що ці тварюки не наважаться розстріляти його тут, а зроблять це в казармі. Проте у вівторок, о п’ятій ранку Ребека з Хосе Аркадіо у світлі ранкової зорі Побачили брата, той стояв спиною до стіни, взявшися в боки: пекучі нариви не давали йому опустити руки. Коли солдати підняли гвинтівки, полковник Ауреліано Буендіа побачив себе раптом маленьким хлоп’ям у коротеньких штанах, побачив, як батько заводить його до циганського шатра, побачив лід. Коли зачувся крик, він вирішив, що то вже остання команда загонові, розплющив очі і побачив тільки капітана Роке М’ясника, що командував розстрілом, з піднятими догори руками та Хосе Аркадіо, що перебігав вулицю, наставивши свою страшенну двостволку ї готову вистрелити.

І тоді знову почалася війна. Капітан Роке М’ясник і шестеро його солдатів вирушили з полковником Ауреліано Буендіа визволяти революційного генерала Вікторіє Медіну, засудженого на смерть у Ріо— ачі. Проте коли загін, збираючи на своєму шляху зачаєних лібералів, дістався до Ріоачі, генерала Медіну вже було розстріляно. Прибічники проголосили полковника Ауреліано Буендіа головнокомандувачем революційних сил усього узбережжя Карибського моря. За три місяці вдалося зібрати понад три тисячі людей, але майже всі вони загинули. Уцілілі перебралися через східний кордон. Уряд передав тріумфальне повідомлення про смерть полковника Ауреліано Буендіа. Але через два дні ще одна телеграма повідомляла про підняте ним нове повстання на півдні. Так виникла легенда про всюдисутність полковника Ауреліано Буендіа. Керівники ліберальної партії заявили, що він авантюрист і не представляє їхньої партії. Уряд оголосив полковника розбійником і оцінив його Голову в п’ять тисяч песо. Після шістнадцяти поразок полковник Ауреліано Буендіа захопив Ріоачу й оголосив усенародну війну проти консерваторів. Уряд відгукнувся погрозою розстріляти через сорок вісім годин полковника Герінельдо Маркеса, якщо полковник Ауреліано Буендіа не відведе своїх сил до східного кордону. Останній відповів рішуче: за три місяці він буде в Макондо і, якщо не застане полковника Герінельдо Маркеса живого, то розстріляє без суду й слідства всіх полонених офіцерів. Першим, хто три місяці по тому привітав полковника Ауреліано Буендіа в Макондо, був полковник Маркес.

У домі Буендіа було повно дітей. Урсула забрала до себе Санта Софію де ла П’єдад з її дочкою та двома хлопчиками-близнюками, що народилися вже після смерті Аркадіо. Всупереч його волі Урсула назвала дівчинку Ремедіос, близнюків — Хосе Аркадіо Другим і Ауреліано Другим. Амаранта взяла їх усіх під свою опіку. Хосе Аркадіо й Ребека перебралися жити в дім, збудований Аркадіо, уряд консерваторів усталив права Хосе Аркадіо на загарбані землі. Одного разу він повернувся а полювання раніше, ніж звичайно, привітався з Ребекою в їдальні й пішов перевдягатися до спальні. Щойно за ним зачинилися двері, як у будинку пролунав пістолетний постріл. З-під дверей спальні вибігла Цівка крові, витекла на вулицю й потяглася тротуарами просто до будинку Буендіа, а там прострумувала через кімнати й досягла кухні, де Урсула вчиняла тісто на хліб. Ребека запевняла, що на той час була в Купальні й нічого не знає. Її версія викликала сумнів, але ніхто не міг Пояснити, навіщо було Ребеці вбивати чоловіка, який дав їй щастя. На тілі Хосе Аркадіо не знайшли жодної рани, як не змогли позбавити трупа гострого порохового смороду. Покійника закрили у герметичну труну, могилу обмурували цеглою, але від цвинтаря ще багато років по тому відгонило порохом. Щойно небіжчика винесли, як Ребека замкнула двері будинку й поховала себе за життя.

Незважаючи на тріумфальне повернення, полковник Ауреліано Буендіа не дуже тішився видимим благополуччям. Його переконання, що війна зайшла в глухий кут, чимдалі ставало твердішим. Він відчував, як невблаганно наближається той страшний світанок, коли він буде змушений дати своїм військам наказ кинутися в море. Одного разу він попросив Пілар Тернеру поворожити йому на картах. "Бережи рота", — оце й усе, що вдалося дізнатися Пілар. А через два дні хтось передав ординарцеві каву. Полковник кави не Просив, а все ж як принесли — випив. Кава містила дозу отруйного горіха, достатню, щоб убити коня. Урсула врятувала сина від смерті. В тумані тяжкого одужання полковник Ауреліано Буендіа перечитав свої рукописи й знову почав писати вірші, у яких заримував досвід, здобутий на грані смерті. Одужавши, він умовив Урсулу віддати йому свої заощадження, потім призначив Герінельдо Маркеса цивільним та військовим правителем Макондо і відбув з міста налагодити зв’язки з повстанцями всередині країни.

Делікатний від природи, полковник Герінельдо Маркес, однак, краще почував себе в бою, аніж в кабінеті правителя. Урсула приймала його як рідного сина. Колись, ще майже хлопчиком, Герінельдо Маркес освідчився Амаранті в коханні, але вона саме тоді була захоплена пристрастю до П’єтро Креспі. Він вирішив чекати. Коли Герінельдо був у тюрмі, Амаранта ходила до нього. Якось Урсула сказала дочці, що хтозна, чи зустріне вона ще таку людину, тож хай іде за нього заміж. Амаранта з обуренням відповіла, що вона не буде ловити чоловіків. Ставши правителем Макондо, Маркес часто бував у домі Буендіа, обідав, грав у шашки з Амарантою. З часом Амаранта з хвилюванням стала чекати його приходу. Але коли полковник ще раз висловив свій намір одружитися з нею, вона знову відмовила йому, а він зауважив, що рано або пізно умовить її. І далі відвідував Урсулин будинок. Амаранта вмирала від бажання бачити свого залицяльника, та все ж знаходила в собі силу не вийти до нього.

Полковник Ауреліано Буендіа написав своїй матері лише одного листа, в якому просив берегти батька, бо він скоро помре. Урсула повірила і перевела Хосе Аркадіо Буендіа до кімнати, але його знову довелося прив’язувати, цього разу до ліжка, бо він намагався повернутися під каштан. Старий не помічав нічого навколо і спілкувався лише з однією людиною — Пруденсіо Аґіляром, який, розсипаючись на порох ветхості від смертної немочі, двічі на день приходив Поговорити з ним. Залишаючись на самоті, Хосе Аркадіо Буендіа знаходив розраду у сні про нескінченні кімнати, якими він мандрує, аж поки Пруденсіо Аґіляр доторкався до його плеча. Тоді він проходив довгий зворотний шлях. Але якось Пруденсіо Аґіляр доторкнувся до його плеча в одній із проміжних кімнат, і господар залишився там назавжди. Вранці Урсула побачила у себе в домі чоловіка, який був дуже схожий на Мелькіадеса. Це був Катауре, брат Вісітасьйон. Він сказав, що прибув на похорони короля. Згодом, коли почали знімати з небіжчика мірку для труни, пішов дощ із маленьких жовтих квіточок. За ніч їх нападало стільки, що довелося вранці розчищати дорогу для похоронного ходу.

Ауреліано Хосе відчув себе чоловіком ще в дитинстві, в той день, коли Амаранта, звикнувши вважати його дитиною, роздяглася при ньому в купальні. Відтоді він відчував шалений потяг до неї. Згодом він став правити Амаранті за тимчасовий засіб від самотності. Вони спали вдвох, віддаючись виснажливим пестощам. Одного разу їх мало не заскочила зненацька Урсула. Це змусило Амаранту схаменутися і покласти край цим стосункам.

Трохи згодом почали надходити суперечливі повідомлення про перебіг війни. Хоча сам уряд визнавав, що повстанці здобувають перемогу за перемогою, офіцери в Макондо мали секретні відомості про неминучу капітуляцію. Потім прибув посланець, який підтвердив, що керівники партії лібералів ведуть переговори з урядом і невдовзі підпишуть перемир’я на певних умовах. Полковник Ауреліано Буендіа не погоджувався, тому наказав полковникові Маркесу підготувати п’ятеро надійних людей і бути готовим залишити країну. За тиждень до офіційного оголошення перемир’я полковник Ауреліано Буендіа і десять відданих йому офіцерів таємно вночі прибули до Макондо, розпустили гарнізон, закопали зброю й знищили архіви. Вдосвіта вони покинули місто разом з полковником Маркесом і п’ятьома його офіцерами. Тільки назавтра Урсула побачила, що Ауреліано Хосе поїхав разом зі своїм батьком.

Кілька років надходили суперечливі відомості про діяльність полковника Ауреліано Буендіа. Кілька разів надходили офіційні повідомлення про його смерть, і Урсула з Амарантою оголошували жалобу. Раптом до міста дійшла звістка: полковник живий, але відмовився боротися проти уряду своєї країни й приєднався до федералістів, котрі б’ються по інших республіках Карибського моря. Він з’являвся під чужими іменами і все далі від рідної землі. Перша звістка від самого сина — пожмаканий лист із нечіткими літерами, що порозпливалися, — прийшла до Урсули через багато рук аж від Сантьяго-де-Куба. Прочитавши листа, Урсула вигукнула, що назавжди втратила сина, якщо так триватиме й далі, то наступне Різдво він справлятиме край світу.

Чоловік, якому Урсула показала цього листа раніше, ніж іншим, був генерал-консерватор Хосе Ракель Монкада, призначений алькальдом Макондо після закінчення війни. Він був переконаний противник вояччини, проте, захищаючи інтереси своєї партії, брав участь у війні і звання генерала здобув на полях битв. Він був якийсь час найнебезпечнішим ворогом полковника Ауреліано Буендіа. Одного разу, здавши військам полковника Ауреліано Буендіа якийсь укріплений пункт, він залишив тому ще й два листи. У першому генерал пропонував спільну кампанію за гуманні методи ведення війни. Другий — просив передати своїй дружині, що жила на зайнятій повстанцями території. Відтоді між ними склалася дружба. По закінченні війни генерал Монкада був призначений корехідором Макондо, де він налагодив у місті таке спокійне і упевнене життя, що про війну згадували як про якесь далеке безглузде страхіття. Незважаючи на роки, постійні жалоби, Урсула не піддавалася старості. З допомогою Санта Софії де ла П’єдад вона надала нового розмаху виробництву кондитерських виробів і набила чистим золотом кілька висушених гарбузів. Такі були справи, коли Ауреліано Хосе дезертирував із федералістських військ у Нікарагуа і з’явився вдома, великий і дужий, мов кінь, смаглявий і довговолосий, як індіанець, із потаємним рішенням одружитися з Амарантою. Побачивши його, та одразу відчула, чого він повернувся, дарма, що він їй нічого не сказав, і стала уникати племінника. Одного разу, коли вона не взяла на засув двері своєї спальні, він прийшов до неї. Тепер він був уже не дитиною, яка боїться темряви, а звіром із казарми. Знову почалися їхні безглузді й марні битви. На зорі Ауреліано Хосе йшов геть і приходив наступної ночі. Адже він ніколи не переставав жадати Амаранти. Він утік із дому, намагаючись знищити пам’ять про неї за допомогою відстані і жорстокості, і мордувався на вигнанні у пошуках смерті, аж поки якось не почув оповідку про одного чоловіка, що одружився зі своєю тіткою і запевнення одного з солдатів, що для того вони й воюють проти попів, щоб кожен міг одружитися з будь-ким. Ось тоді він і дезертирував. Ауреліано Хосе так і не здолав опір Амаранти, навіть коли сказав, що проповзе на колінах через усю Європу, аби дістати у Папи Римського дозвіл на шлюб з нею, і йому байдуже, що можуть народитися діти з хвостами. Тоді він змінив тактику і став удавати, ніби Амаранта йому байдужа. Амаранті ніби спав тягар з плечей. Коли він знову прийшов якось уночі до неї, двері її кімнати були взяті на засув назавжди.

Через кілька місяців після повернення Ауреліано Хосе до будинку завітала пишнотіла жінка з хлопчиком років п’яти. Вона заявила, що це син полковника Ауреліано Буендіа, і вона хотіла, щоб Урсула охрестила його. Зовнішність хлопчика ні в кого не викликала сумніву, що жінка каже правду. Хлопчику дали ім’я Ауреліано і прізвище матері. Хрещеним батьком був генерал Монкада. Досі Урсула не знала про звичай посилати дівчат до спалень славетних вояків, як ото підпускають курей до породистих півнів, але тепер пересвідчилася в його існуванні: іще дев’ятеро синів полковника Ауреліано Буендіа було приведено до її будинку для хрещення, а згодом вона записала у маленьку книжечку всіх сімнадцять душ його дітей, розкиданих по всьому світу.

Владу у Макондо знову захопили військові. Ауреліано Хосе тепер рідко бував удома. На відміну від свого брата він дізнався, хто його мати, і зустрів з боку Пілар Тернери співчуття, якого ніде не знав. А Пілар нарешті знайшла того чирвового короля, якого п’ятдесят років поспіль пророкували їй карти, але вона знала, що смерть помітила уже його своїм знаком. Одного разу він зібрався в театр. Пілар просила його не йти, запевняла, що до нього прийде молода гарна дівчина. Він пообіцяв повернутися опівночі. Уже в дверях театру, подаючи квиток, він побачив, як солдати всіх обшукують. Ауреліано Хосе попередив офіцера, що не дозволить цього зробити з собою, тоді капітан спробував вдатися до сили. Хоча Ауреліано Хосе не мав при собі зброї, він кинувся тікати. Солдати не наважились стріляти в Буендіа, тоді вистрелив капітан. Щойно гримнув постріл, як капітан теж упав — одразу від двох куль.

Обурений поведінкою урядових військ, генерал Монкада знову надягнув уніформу і перебрав на себе всю цивільну і військову владу в Макондо. Незабаром прийшли звістки, що полковник Ауреліано Буендіа захопив два штати. Першого жовтня, вдосвіта, полковник Ауреліано Буендіа атакував Макондо. Запеклий бій тривав цілий день, тієї ж ночі генерала Монкаду схопили, коли він намагався втекти з Макондо. Наступного дня полковник Ауреліано Буендіа обідав разом з генералом Монкадою в Урсулиному будинку, де генерала тримали під арештом, доки військо-революційний трибунал вирішував його долю. Це була мирна зустріч у родинному колі. Але Урсула не могла позбутися враження, що її син — загарбник. Воно виникло від тієї хвилини, коли він зайшов у супроводі охорони, яка перевертала в кімнатах усе догори дном, аби впевнитися, що небезпеки немає. Ще не встигли поховати загиблих, а вже запрацював військовий трибунал. Урсула заступилася за генерала Монкада, сказавши синові, що це найкращий з усіх правителів, які були в Макондо. На що той відповів, що виносить вирок не він, а трибунал. Урсула привела з собою в суд матерів повстанських офіцерів, уродженців Макондо, щоб вони засвідчили чесноти генерала. Палка переконаність, що бриніла в словах Урсули, на якусь хвилю похитнула терези правосуддя. Трибунал довго радився і виніс смертний вирок. Незважаючи на шалені докори Урсули, полковник Ауреліано Буендіа відмовився пом’якшити кару. На світанку він прийшов до засудженого і сказав, що розстрілює не він, а революція. На що генерал відповів, що йому болить те, що полковник Ауреліано Буендіа став таким, проти кого боровся, і якщо так поведеться і далі, то він скоро стане найдеспотичнішим і найкривавішим диктатором в історії країни. Потім засуджений подав окуляри, образок, годинник та обручку й попросив передати ці речі його дружині.

Полковник Герінельдо Маркес перший відчув порожнечу війни. Те, що колись було для нього непоборною пристрастю молодості, обернулось тепер у щось далеке й невідчутне. Єдиним його притулком стала Амарантина робоча кімната. Він навідувався туди щовечора. Амаранта в душі раділа, що полум’я його кохання не згасає, але він так і лишився в невіданні щодо потаємних намірів її нерозгаданого серця. Хоча їй не вдалося покохати полковника, обходитися без нього вона вже не могла.

Коли Ремедіос, яка непомітно зробилася красунею, стала на захист Герінельдо, Амаранта відчула зародження тієї самої злості, яку вона колись мала на Ребеку. Благаючи Бога, щоб ця злість не штовхнула її на крайнощі, Амаранта дала остаточну відповідь своєму залицяльникові, замкнулася в спальні, щоб аж до смерті оплакувати свою самотність.

Через два місяці полковник Ауреліано Буендіа знову повернувся до Макондо. Урсула була вражена тим, як змінився її син. Він прибув без шуму, без почту, закутаний, незважаючи на спеку, в плащ, в супроводі трьох коханок, яких поселив в одному будинку, де й сам проводив більшість часу, валяючись у гамаку. Він втратив інтерес до війни. З апатії його не вивело навіть повідомлення, що політики-ліберали засудили його дії, визнавши їх занадто жорстокими. Спочатку сп’янілий від тріумфального повернення на батьківщину та від своїх надзвичайних перемог, він схилився над запаморочливою безоднею величі. Саме тоді він прийняв рішення не підпускати до себе ближче, ніж на три метри, жодної людини, навіть Урсули. Коли полковник Ауреліано Буендіа скликав другу нараду командуючих повстанськими військами, на неї з’явився найрізноманітніший люд — від ідеалістів до звичайних злочинців. Найвпливовішим серед них вважався генерал Варгас, індіанець, жорстокий і підступний. Полковник Ауреліано Буендіа не зміг об’єднати всі повстанські загони, бо генерал Варгас діяв усупереч його планам. Тоді один з молодих офіцерів запропонував вбити Варгаса, на що полковник відказав, щоб такого наказу від нього не чекали. Наказу він справді не дав. Однак невдовзі генерал Варгас потрапив у пастку й був порубаний на шматки ударами мачете, а полковник Ауреліано Буендіа перебрав на себе головне командування. Тієї ж самої ночі він прокинувся, охоплений внутрішнім холодом, що проймав його аж до кісток. Цей холод не давав йому спати багато місяців, аж поки зрештою перейшов у звичку. Сп’яніння від влади почало змінюватися невдоволенням собою. Він стомився від підозріливості, від зачарованого кола вічної війни, у якому кружляв, залишаючись, по суті, на тому самому місці. В Макондо він намагався знайти останній притулок, погрітися біля вогню найдавніших спогадів. Його апатія була така глибока, що коли йому доповіли про прибуття делегації лібералів для обговорення найважливіших політичних питань, він тільки перевернувся на другий бік, навіть не розплющивши очей, і звелів відвести їх до повій.

Довгождані переговори забрали менше години, хоча багато хто завбачав, що вони перейдуть у нескінченну дискусію. Цього разу полковник Ауреліано Буендіа не ввійшов у крейдяне коло, що його окреслили ад’ютанти, а сів на стілець поруч зі своїми політичними радниками і вислухав пропозиції делегації, які спростовували всі ідеї лібералізму. Полковник Ауреліано Буендіа підсумував: відтепер ліберали боротимуться тільки за владу, а не за ідеї. Делегація намагалася запевнити його, що діє так з тактичних міркувань. Один із політичних радників полковника зауважив, що в такому разі програма лібералів нічим не відрізняється від програми консерваторів, а отже, виходить що протягом двадцяти років вони боролися проти інтересів нації. Полковник Ауреліано Буендіа не дав далі говорити своєму радникові: найголовніше те, що відтепер вони борються тільки за Владу, все інше не має значення. Після цього він швидко підписав декларацію. Полковник Герінельдо Маркес привселюдно назвав цей Вчинок зрадою, за що його тут же було віддано під трибунал, який засудив його до смертної кари за державну зраду. Урсула, порушивши наказ сина не турбувати його, зайшла до нього в спальню й сказала, що вона не може зашкодити страті Герінельдо, але як тільки побачить його труп, вона вб’є свого сина власноручно. На закінчення вона докинула, що він чинить, мов виродок із свинячим хвостом. Тієї Нескінченної ночі, поки полковник Герінельдо Маркес згадував вечори, проведені поруч з Амарантою, полковник Ауреліано Буендіа, згадуючи всі прожиті донині роки, дійшов висновку: єдині щасливі хвилини після далекого вечора, коли батько взяв його з собою подивитися на лід, минули в ювелірній майстерні, де він виготовляв золотих рибок. Йому довелося почати тридцять дві війни, порушити всі угоди зі своєю смертю, вивалятися, як свиня, в гною слави, щоб відкрити переваги простого життя. На світанку полковник Ауреліано Буендіа зайшов до казарми і попросив свого друга Маркеса допомогти йому покінчити з цією смердючою війною. Він навіть і гадки не мав, що війну набагато легше почати, ніж закінчити. Ще ніколи не воював він краще, ніж тоді, бо тепер був певен, що нарешті він воює за своє звільнення, а не за абстрактні гасла, які можна вивертати навиворіт залежно від обставин.

Коли пройшла чутка про перемир’я, Урсула подумала, що син повертається додому, і в господі знов буде чоловік. Амаранта перша запідозрила, що вони втратили його назавжди: коли вона покликала брата, йому було важко згадати, хто стоїть перед ним. Урядові війська поставили охорону біля будинку. Полковник Ауреліано Буендіа повернувся осміяний, обпльований, звинувачений у продажництві та навмисному затягуванні війни. Його трусило від лихоманки, під пахвами знову поздувалися нариви. Він нічого не помічав навколо: ні болючого руйнування, вчиненого будинку часом, ні людей, що його населяли. Він заходився знищувати будь-які сліди свого перебування на світі. Одежу подарував ординарцям, закопав свою зброю, як колись його батько закопав списа, яким убив Пруденсіо Аґіляра, спалив свої вірші. Залишив собі тільки револьвер з одним-єдиним патроном. Полковник Ауреліано Буендіа попросив свого особистого лікаря показати, де точно міститься серце. Лікар вислухав його, а тоді коричневою від йоду ватою намалював йому на грудях коло.

День підписання перемир’я випав холодний і дощовий. Урсула, прощаючись з сином, просила згадати її, якщо його там спіткає лиха година. Він усміхнувся відчужено Урсулі, клятвено підняв руку і пішов з будинку назустріч погрозам, докорам і прокляттям, які супроводжуватимуть його через усе місто. Церемонія відбулася за двадцять кілометрів від Макондо і тривала якраз стільки часу, скільки було потрібно для того, щоб усі поставили свої підписи. Один з його офіцерів просив полковника не підписувати акт першим, а потім сказав, що в того ще є час передумати і не ганьбити себе. Не змінившись на виду, полковник Ауреліано Буендіа впевнено поставив свій підпис. Ще не встиг він розписатися на останній копії, коли увійшов молодий офіцер повстанських військ, який, виконуючи свій обов’язок, здійснив шестиденну подорож і дістався вчасно з вантажем — золотом повстанців, про котре всі забули. Полковник власноручно написав йому розписку. Потім він пішов до намету, де мав відпочивати, скинув там сорочку, сів на край розкладачки і вистрелив із пістолета в коло, яке його особистий лікар обкреслив йому на грудях йодом. Коли принесли додому полковника Ауреліано Буендіа, загорнутого в зашкарублий від крові плащ, його широко розкриті очі палали нестямною люттю. Він був у безпеці. Лікар назвав його рану своїм шедевром: він позначив єдине місце, де куля, могла пройти, не зачепивши жодного життєвого центру. Полковник Ауреліано Буендіа пожалкував, що не вистрелив собі в рота, як збирався зробити спочатку, щоб просто посміятися з передбачення Пілар Тернери. Невдала смерть повернула полковникові Ауреліано Буендіа втрачений престиж. Ті ж самі люди, котрі кричали, що він продався за золото, тепер проголосили його мучеником. Коли він відмовився від ордена Пошани, яким його відзначив президент республіки, навіть найзапекліші його вороги з лібералів з’явилися до нього з проханням розпочати нову війну. Будинок наповнився подарунками, надісланими, щоб згладити колишні провини. Полковник Ауреліано Буендіа не відкидав можливості вдоволення їхнього прохання. Здавалося, він лише чекає приводу, щоб оголосити війну. Уряд посилив військову варту біля будинку Буендіа і заборонив провідувати його. Коли полковник Ауреліано Буендіа остаточно одужав, усі найвідданіші його помічники були або мертві, або у вигнанні, або на урядовій службі. Оновлення всього дому, яке ще раз здійснила Урсула, остаточно переконало його, що про війну нічого й думати.

Мине багато років, і на смертному ложі Ауреліано Другий згадає той дощовий день, коли він побачив свого первістка. Хоча син нічим не нагадував Буендіа, він без вагань дав новонародженому ім’я Хосе Аркадіо. Урсула не могла приховати тривоги. Уперте повторення тих самих імен за довгу історію родини дозволило дійти висновків: усі Ауреліано були відлюдкуваті й мали гострий розум, усі Хосе Аркадіо відзначалися поривчастою вдачею й були тавровані знаком трагічної приреченості. Під цю класифікацію не підпадали тільки Хосе Аркадіо Другий і Ауреліано Другий. У дитинстві вони були такі подібні один до одного, що навіть їхня мати не розрізняла їх. У день хрестин Амаранта надягла кожному на зап’ясток браслет з іменем, та коли хлопці почали ходити до школи, то взяли собі за звичай мінятися одягом, браслетами й навіть іменами. Поки близнюки ще не досягли юних літ, вони були двома синхронними механізмами: одночасно пробуджувалися, вмивалися, хворіли на одні й ті самі хвороби і навіть бачили одні й ті самі сни.

Основна різниця між ними виявилася саме в розпал війни, коли Хосе Аркадіо Другий висловив бажання подивитися на розстріл. Навпаки, Ауреліано Другий і думати не міг про страту. Коли йому сповнилось дванадцять років, він умовив Урсулу дати ключі від кімнати Мелькіадеса. Хоча до цієї кімнати ніхто не заходив багато років, все здавалося прибраним і чистим, чорнильниця досі була повна чорнила, а в горні горів вогонь. Ауреліано Другий захопився читанням книжок в цій кімнаті. Одного дня хлопець відчув, що він у кімнаті не один. Біля сяючого вікна сидів Мелькіадес. Ауреліано відразу впізнав його: спадковий спомин про старого цигана передавався від покоління до покоління. Протягом кількох років вони бачилися майже щовечора. Мелькіадес розповідав хлопцеві про світ, передавав свою мудрість, та відмовився розтлумачити манускрипти: ніхто не повинен знати їх змісту, доки їм не сповниться сто років.

Хосе Аркадіо Другому, який був присутній на розстрілі, здалося, що страчений залишився живим, бо на обличчі розстріляного застигла посмішка. Відтоді він зненавидів усе військове і саму війну. Ніхто не спостеріг, коли хлопець став допомагати падре Антоніо Ісабельо. Урсула зраділа цьому, сподіваючись, що якщо Хосе Аркадіо Другий стане священиком, тоді Господь нарешті ввійде в їхній дім. Падре Антоніо Ісабель готував Хосе Аркадіо Другого до першого причастя і вчив доглядати бойових півників. За дві ночі до першого причастя падре сповідував його за допомогою зводу гріхів. Цей допит розкрив очі хлопцеві. Він довідався про гріхи, існування яких навіть не підозрював, але вони вкрай розпалили його цікавість. Паламар Петроніо просвітив його щодо розпусних християн, які мають справу з ослицями, і взяв хлопчака з собою, коли йшов потайки до стайні. Хосе Аркадіо Другий так уподобав ці нічні виправи, що минуло чимало часу, перш ніж його побачили у закладі Катаріно. До того ж він зробився запеклим півнярем. Він став заробляти на півнячих боях стільки, що їх вистачало і на поповнення пташника, якого він тримав у будинку Пілар Тернери, і на вдоволення чоловічих потреб. Згодом і Ауреліано Другий почав виявляти схильність до байдикування і розпусти. Він став спати з жінкою, котра переплутала його з братом і так прив’язалася до нього, що стала навіть підтасовувати квитки лотереї, в якій розігрувався акордеон, щоб виграш дістався йому. Потім він зрозумів, що дівчина спить попереміну то з ним, то з його братом, вважаючи їх одним чоловіком, але правди не сказав. До Мелькіадесової кімнати він більше не повернувся, а сидів у дворі й учився грати на акордеоні, попри бурчання Урсули. Якось уранці він відчув, що захворів. А через два дні брат зізнався, що теж хворий на погану хворобу. По трьох місяцях потаємних страждань вони вилікувалися. Хосе Аркадіо Другий більше не пішов до тієї жінки, Ауреліано Другий виблагав у неї прощення й залишився з нею аж до смерті.

Коли Урсула дізналася про те, що Хосе Аркадіо Другий розводить бойових півнів, а Ауреліано Другий грає на акордеоні під час бенкетів у своєї коханки, вона мало не збожеволіла від сорому. Ці два близнюки ніби зібрали в собі всі родинні вади, тому вона вирішила, що ніхто в її роду більше не дістане імен Ауреліано і Хосе Аркадіо. Та коли у Ауреліано Другого народився первісток, вона не суперечила волі батька, а тільки зажадала виховувати його сама, бо була певна, що зможе виховати його як людину, що нічого не знатиме про війну, бойових півнів, поганих жінок і божевільні задуми — ці чотири лиха, що сприяли занепаду її роду. Вона мріяла, що малюк стане священиком, а якщо Господь продовжить її життя, він стане Папою.

Гості пили за здоров’я Папи. Гучні бенкети в цьому домі стали звичною справою. Завдяки чистому везінню Ауреліано Другий став одним із найбагатших жителів долини. Його худоба та свійська птиця відзначалися надзвичайною плодючістю. Таємниця цього була в його коханці Петрі Котес, чия любов мала властивість збуджувати живу природу. Ауреліано Другий був твердо переконаний, що саме в цьому джерело його багатства, тож намагався тримати Петру Котес неподалік від своїх стад; одружившись і завівши дітей, він, за згодою Фернанди, й далі зустрічався з коханкою. Урсула так надокучила йому звинувачуваннями в марнотратстві, що одного разу він обклеїв увесь будинок — усередині й зовні — кредитками в один песо, сподіваючись, що тепер йому ніхто не говоритиме про гроші. Урсула благала Бога зробити їх знову бідними, щоб на тім світі не довелося розплачуватися за марнотратство. Але небо розтлумачило її молитви по-своєму. Один з робітників через необережність розбив гіпсову статую святого Йосифа, яку хтось приніс під кінець війни у дім. Виявилося, що вона повнісінька золотих монет. Урсула зібрала гроші у три мішки і закопала, сподіваючись, що рано чи пізно за ними хтось прийде.

Достаток, що так непокоїв Урсулу, був на той час звичайним явищем. Макондо купалося в казковому багатстві. Про старе поселення нагадували тільки мигдалеві дерева та річка з прозорою водою. Хосе Аркадіо Другий задумав розчистити річище й відкрити навігацію. Він продав своїх півнів, найняв на ці гроші робітників і заходився дробити каміння, розчищати підводні мілини. Коли річка, на його думку, зробилася судноплавною, він виклав братові свої задуми, і той дав йому грошей. Після цього Хосе Аркадіо Другий зник на довгий час. Жителі Макондо, котрі вже давно забули про запаморочливі починання Хосе Аркадіо Буендіа, не вірили своїм очам, коли побачили, як до берега підходить перший і — як виявилося — останній корабель біля їхнього міста. Це був усього пліт — єдиний плавучий засіб, що його Хосе Аркадіо Другий спромігся провести вгору проти течії. З ним прибув цілий гурт вродливих французьких жінок, чиє чудове мистецтво змінило традиційні методи кохання. Саме ці жінки ініціювали той кривавий карнавал , який на три дні втяг усе Макондо у вир безумства.

Королевою карнавалу було проголошено Ремедіос Прекрасну. Про її казкову красу майже із священним жахом гула вся долина. До того часу дівчина виходила тільки до церкви, але й тоді Урсула змушувала її закривати обличчя мантильєю. Чоловік, завдяки якому вона відкрила обличчя, назавжди згубив спокій, загруз у трясовині злиднів, і кілька років по тому його, заснулого на рейках, розкраяв на частини нічний поїзд. Це був чужинець, котрий приїздив до церкви, коли там була Ремедіос Прекрасна. Одного разу він підніс їй жовту троянду. Ось тоді вона й підняла на мить мантилью. Відтоді кабальєро почав приходити під вікно Ремедіос Прекрасної, ведучи з собою оркестр, що грав до ранку. Ауреліано Другий намагався переконати його, що жінки з роду Буендіа мають кам’яні серця. Полковник Ауреліано Буендіа погрожував йому пістолетом. Але ніщо не могло змусити закоханого припинити залицяння, аж поки він сам не впав у Відчай і не зробився п’яницею. Правду кажучи, Ремедіос Прекрасна була істота не від світу цього. Вона дожила до двадцяти років, так і не навчившись ні читати, ні писати, ані послуговуватися столовими приборами, ходила по будинку гола. Її природа опиралася будь-якій умовності. Здавалося, ніби якась надзвичайна проникливість дозволяла їй бачити саму суть речей, відкидати все поверхове. Урсула не могла допустити, щоб її правнучка була королевою краси на бісівському шабаші, який назвали карнавалом. І тільки падре Антоній Ісабель зміг умовити Урсулу дати згоду на коронацію, запевнивши її, що карнавал — народний звичай, освячений церквою.

Звістка про те, що Ремедіос Буендіа буде королевою свята, долетіла навіть туди, куди ще не долинула слава про її красу, і викликала занепокоєння тих, для кого прізвище Буендіа залишалося символом бунту. Але їхня тривога не мала жодних підстав: полковник Ауреліано Буендіа втратив будь-який зв’язок з життям, єдиним способом спілкування з довколишнім світом була для нього торгівля золотими рибками.

Карнавал досяг уже своєї найвищої точки, коли на дорозі показався гурт ряджених; вони несли на ношах жінку, чарівнішу за яку годі було й уявити. Вона була в смарагдовій короні й горностаєвій мантії. Ауреліано Другий з соломоновою мудрістю всадовив Ремедіос Прекрасну та королеву-самозванку на один п’єдестал. Опівночі пролунав чийсь вигук: "Хай живе ліберальна партія!" і перевдягнуті бедуїни стали стріляти в натовп. Люди потім подейкували, що то був ескадрон регулярних військ, хоча уряд рішуче відкинув це звинувачення. Серед загальної паніки Хосе Аркадіо Другий сховав у безпечному місці Ремедіос, а Ауреліано Другий приніс на руках додому королеву-самозванку. Вона звалася Фернандою дель Карпіо. Її вибрали як найгарнішу жінку країни й пообіцяли проголосити королевою Мадагаскару. Через півроку після цієї драми Ауреліано Другий привіз Фернанду до Макондо й справив бучне весілля, яке тривало аж двадцять днів.

Через два місяці їхньому подружньому життю мало не настав кінець, бо Ауреліано Другий, намагаючись загладити свою провину перед Петрою Котес, вирішив сфотографувати її в уборі королеви Мадагаскару. Коли Фернанда довідалася про це, то поскладала свій посаг у скрині й, ні з ким не попрощавшись, поїхала геть із Макондо. Ауреліано Другий наздогнав її на дорозі в долину. Після довгих принизливих прохань і обіцянок виправитися йому зрештою вдалося повернути дружину додому, а коханку він знову покинув.

Певна своїх сил, Петра Котес не виявила ніякого занепокоєння. Адже це вона зробила його чоловіком. Вона сформувала йому, відлюдкуватому, схильному до роздумів на самоті, нову, зовсім іншу вдачу, жваву, товариську, наповнила його радістю життя, прищепила любов до бучних веселощів та марнотратства. Тим, хто висловлював їй співчуття, вона з безтурботною посмішкою відповідала, що королеви в неї на побігеньках.

Ауреліано Другий уже в першу шлюбну ніч зрозумів, що повернеться до Петри Котес. Річ у тім, що Фернанда виявилася жінкою не від цього світу. Вона народилася й виросла в похмурому місті, де щовечора з тридцяти двох дзвіниць лунав смутний подзвін. У старовинний будинок ніколи не заглядало сонце. Із зовнішнього світу до Фернанди не долинало нічого, крім меланхолійного звучання клавікорда із сусіднього будинку. Сидячи біля ліжка хворої матері, вона плела похоронні вінки. Мати розповідала їй про блискуче минуле їхнього роду і пророчила майбутнє королеви. Фернанда вірила їй, хоча вдома на заставлений сріблом стіл подавали їй звичайно чашечку шоколаду на воді й одне печиво. Вона ні з ким не товаришувала навіть у монастирській школі. Вона вже почала втрачати надію стати королевою, коли до її батька прийшов ставний військовий зі шрамом на щоці і золотою медаллю на грудях. Через дві години батько звелів їй збиратися в дорогу. Ось так Фернанду й привезли до Макондо, де життя звалило на неї весь тягар реальності, яку батьки приховували від дочки стільки років. Повернувшись додому, довго плакала й вже було вирішила не залишати своєї спальні до самої смерті, аж тут по неї приїхав Ауреліано Другий. Він шукав її довго, бо вона збрехала про себе, коли була в Макондо. Ауреліано Другий знав про неї, що вона уродженка гір і за фахом плетільниця похоронних вінків. Після багатьох тижнів марних пошуків він потрапив до міста, де всі дзвони калатали, як за небіжчиком. Він одразу впізнав її дім з розмитим написом: "Продаються похоронні вінки". Невдовзі Фернанда повкладала в скрині канделябри, срібний сервіз, золотий горщик та незліченні уламки родинної катастрофи, що затяглася аж на два століття. Для Фернанди день від’їзду був днем її справжнього народження. Для Ауреліано Другого він став майже водночас і початком і кінцем щастя.

Весілля тривало вже кілька днів, а молодята лягали спати в різних кімнатах. Урсула пригадала свій власний досвід і спитала Фернанду, чи немає бува і в неї пояса цнотливості. Але Фернанда зізналася, що має календарика, в якому її духівник позначив дні утримання від виконання подружнього обов’язку, їх було так багато, що придатні дні були розкидані де-не-де серед густого лісу фіолетових хрестів. Коли ж дозволений день настав, Ауреліано Другий не знайшов того заспокоєння, про яке мріяв, вирушаючи шукати її до міста тридцяти двох дзвіниць. З нею він знайшов тільки почуття глибокого розпачу. Незадовго до народження первістка Фернанда зрозуміла: її чоловік повернувся до Петри Котес. Ауреліано Другий запевнив дружину, що він змушений був зробити це, щоб і далі плодилася худоба. Минув якийсь час, перш ніж вона повірила такому незвичайному поясненню і зажадала від нього обіцянки, що він не дозволить собі померти в коханчиному ліжку. З того часу вони жили втрьох, не заважаючи одне одному.

Та хоч із чоловіком Фернанда й уклала угоду, це не допомогло їй увійти в родину Буендіа. Урсула так і не вмовила її викинути чорний капот, що сповіщав про виконані нею подружні обов’язки, примусити користуватися купальнею та вбиральнею, й умовити її продати золотий горщик полковникові Ауреліано Буендіа на матеріал для золотих рибок. Амаранту дратувала звичка Фернанди вживати евфе— мізми. Згодом вони зовсім перестали розмовляти, в разі крайньої необхідності спілкувалися через когось.

Незважаючи на одверту ворожість до неї чоловічої родини, Фернанда не відмовилася від наміру прищепити Буендіа благородні традиції своїх предків. Вона покінчила зі звичкою їсти на кухні, надавши процесу їжі урочистості обіду за великим столом, заставленим канделябрами та сріблом, зобов’язала молитися перед вечерею, заборонила торгівлю кондитерськими виробами й льодяниками, двеpi будинку, доти завжди розчинені, спочатку почали зачинятися На час сієсти, а потім зачинилися назавжди. Коли Урсула осліпла і тягар років змусив її відійти від справ, вже ніхто, крім Фернанди, не мав права вирішувати долю родини. Вона не насмілилась перечити, коли чоловік вирішив дати їхньому первістку прадідове ім’я, та коли народилася дочка, Фернанда рішуче заявила, що назве її ім’ям своєї матері — Ренатою, хоча Урсула наполягала на імені Ремедіос. Завдяки посередництву Ауреліано Другого дочку зрештою охрестили Ренатою-Ремедіос.

Спершу Фернанда мовчала про своїх батьків, але згодом почала створювати ідеалізований образ тата, що викликало здивування у Ауреліано Другого. Він не міг утриматися від спокуси й за спиною у жінки підпускав на адресу тестя різні жарти. Діти Ауреліано Другого звикли думати про свого дідуся як про легендарну істоту, яка шле їм на Різдво ящик подарунків. Насправді дон Фернандо відсилав онукам рештки родового майна. На десяте Різдво прийшов останній ящик. Ауреліано Другий відкрив його, скрикнув і ледве встиг відштовхнути дітей убік: в ящику лежало тіло діда, від якого страшенно смерділо.

Невдовзі після народження Ренати уряд дав розпорядження відсвяткувати ювілей полковника Ауреліано Буендіа. Полковник запротестував, відмовився від ушанування і зажадав, щоб йому дали спокійно померти від утоми серед своїх золотих рибок. Найбільше його обурило повідомлення, що президент республіки збирається бути на святкуванні в Макондо й вручити йому орден Пошани. Полковник Ауреліано Буендіа звелів передати президентові, що він всадить в нього кулю — і не за зловживання та беззаконня уряду, а за неповагу до старої людини, яка нікому не чинить зла. Президент відмінив свою поїздку і Послав орден з особистим представником. Ювілей провели без участі будь-кого з полковникової родини. У своїй самітній Майстерні Ауреліано Буендіа чув уривки фраз із промов, виголошуваних перед будинком з нагоди присвоєння вулиці його імені.

Не змовляючись заздалегідь, навіть доти не знавши один одного, приваблені чутками про ювілей до Макондо з’їхались сімнадцятеро синів полковника Ауреліано Буендіа. Вони були різної зовнішності, але з однаковим самотнім виглядом. Усі вони з гордістю носили ім’я Ауреліано і прізвища матерів. За три дні, які сини гостювали — на радість Урсулі та на обурення Фернанді, — вони перевернули в домі все догори дном. Ауреліано Другий дав на честь новоспечених родичів гучний бенкет і запропонував їм залишитися працювати в нього. На цю пропозицію пристав тільки Ауреліано Сумний, здоровенний мулат. Інші вважали свою долю визначеною. Всі вони були вправними ремісниками, господарями в своїх оселях і мирними людьми. Перед тим як полковникові сини мали роз’їхатися, Амаранта повела їх усіх до церкви на сповідь, де падре Антоніо Ісабель намалював попелом хрест на лобі. Коли вони повернулися додому і захотіли постирати хрести, то виявилося, що знак цей незгладний. Навпаки, Амаранта й усі інші легко постирали свої. Урсула сказала, що так навіть краще — віднині їх уже ніхто ні з ким не сплутає. Вони від’їхали гуртом і залишили в місті враження, що рід Буендіа має сім’я ще на багато віків. Ауреліано Сумний вибудував на околиці міста фабрику льоду, про яку мріяв божевільний винахідник Хосе Аркадіо Буендіа.

Одного разу Ауреліано Сумний, шукаючи житло для матері й сестри, натрапив на великий, незграбний і старий будинок, який здавався незаселеним. Люди сказали йому, що будинок нічий, а раніше в ньому мешкала одна самотня вдова, яка живилася землею й вапном зі стін. Бачили її на вулиці років п’ятдесят тому. Ауреліано Сумний штовхнув плечем парадні двері, й трухляве дерево впало додолу купою пороху. Коли хмара пилу розвіялася, він побачив посеред вітальні худющу жінку, вбрану за модою минулого сторіччя, з голим черепом, з великими, все ще прекрасними очима. Жінка цілилася в непроханого гостя з пістолета військового зразка. За вечерею він розповів про свою пригоду. Урсула була вражена, що Ребека ще жива. Час, незліченні нещастя змусили її забути про Ребеку. Проте Амаранта ніколи не забувала про Ребеку. Завжди, щогодини, спала вона чи не спала, в найпіднесеніші й найниціші хвилини Амаранта думала про Ребеку. Від Амаранти дізналася про існування Ребеки Ремедіос Прекрасна. Ауреліано Другий вирішив, що треба вернути Ребеку в родину, проте впертість Ребеки була непохитна. Коли сини полковника Ауреліано Буендіа вдруге приїхали до Макондо, їм розповіли про Ребеку, і вони за якісь півдня відновили колишній вигляд її будинку. Ребека навіть не підійшла до дверей, а передала через свою служницю гроші, що вийшли з обігу за часів останньої війни. І тільки тоді всі усвідомили, яка страшна прірва відокремлює її від світу.

Після другого приїзду синів полковника в Макондо залишився жити в місті ще один з них — Ауреліано Житній. Він став працювати разом з Ауреліано Сумним. За короткий час вони так розширили виробництво льоду, що його нікуди було збувати. Тоді Ауреліано Сумний вирішив прокласти залізницю. Коли Урсула побачила зроблене Ауреліано Сумним креслення, яке нагадувало схеми сонячної зброї, зроблені Хосе Аркадіо Буендіа, вона впевнилася у своїй підозрі, що час рухається по колу. Ауреліано Другий дав грошей на залізницю так само легко, як колись дав на навігаційне починання Хосе Аркадіо Другий. Ауреліано Сумний поїхав з Макондо, пообіцявши повернутися, коли скінчаться дощі, і безслідно зник: закінчилися дощі, минуло літо, а від нього не було жодної звістки. І лише на початку зими одна жінка вибігла з дикими зойками на центральну вулицю міста й прокричала, що там їде щось жахливе. Тієї ж миті Макондо здригнулося від гучного свисту і якогось пихкотіння. Ніхто з макондців не звернув уваги на артіль робітників, які укладали шпали, вважаючи ці роботи новим фокусом циган. Тепер всі побачили Ауреліано Сумного, який вітально махав рукою з паровоза.

Жителі Макондо були засліплені силою чудесних винаходів: бліді електричні лампочки, які діставали струм від машин, рухомі малюнки, які називалися кінематографом, грамофон, телефон. Здавалося, ніби Господь вирішив перевірити, якого ступеня може сягнути подив макондців. Ніхто не міг би з певністю сказати, де проходять межі реальності. Відбулося таке змішання дійсного і ілюзорного, що потривожений привид Хосе Аркадіо Буендіа почав блукати кімнатами серед білого дня. Поїзд став приходити до Макондо щосереди, а разом з ним прибували нові люди. Якось Ауреліано Другий привів у свій дім, як часто робив з приїжджими, містера Герберта. Ніхто за столом не звертав на нього уваги, доки він не з’їв перше гроно бананів, смакуючи, але не з утіхою гурмана, а радше з відчуженим виглядом ученого. Потім витяг із своєї скриньки для інструментів приладдя і зробив аналіз банана, визначив температуру й вогкість повітря та інтенсивність освітлення.

Наступної середи приїхала група інженерів, агрономів, гідрологів, топографів та землемірів — вони кілька тижнів обстежували ті місця, де містер Герберт ловив метеликів у перший свій приїзд. Згодом у спеціальному вагоні прибув сеньйор Джек Браун, а за ним — поважні чиновники. Ще пізніше ґрінго попривозили своїх жінок і вибудували по другий бік залізниці ще одне місто. Ніхто ще до пуття не знав мети перебування чужоземців у Макондо, а вони тим часом вже все перевернули догори дном, вдавшись до сил, підвладних у минулі часи тільки Божественному Провидінню: змінили режим дощів, скоротили період дозрівання бананів, забрали річку з того місця, де вона завжди протікала. Сталося стільки змін, що вже через вісім місяців після візиту містера Герберта старожили Макондо не впізнавали свого міста.

Ауреліано Другий сяяв від задоволення, бачачи цю лавину чужоземців. Дуже швидко будинок наповнився всілякими незнайомцями; довелося побудувати нові спальні на подвір’ї, розширити їдальню, купити новий посуд. Фернанда, притлумлюючи огиду, по-королівськи услуговувала гостям, які навіть не знали в обличчя своїх щедрих господарів. Через рік стало відомо лише одне: ґрінго думають саджати банани на зачарованих землях, що їх перейшов Хосе Аркадіо Буендіа, шукаючи дороги до великих відкриттів. Ще два сини полковника Ауреліано Буендіа, з хрестами із попелу на лобі, приїхали до Макондо, принесені потоком переселенців.

Ремедіос Прекрасна була єдиною людиною, що не заразилась банановою лихоманкою. Вона ніби затрималася у порі чудової юності і з часом ще більше цуралася умовностей, знаходячи щастя у світі простих речей. Вона пошила собі з грубого полотна балахон, який надягала на голе тіло. Їй так набридли поради щодо її зачіски, що дівчина просто обстриглася наголо і поробила зі свого волосся перуки для статуй святих. Але чим більше вона прагнула спрощення, тим бентежнішою ставала її краса і невимушенішим її поводження з чоловіками. До останньої хвилини перебування на землі дівчина так і лишилася в невіданні, що її неминуча доля — баламутити чоловіків. Ніхто з родини Буендіа і гадки не мав про те, що виявили чужоземці: від Ремедіос Прекрасної поширювався дух неспокою, порив туги, — вони витали в повітрі ще кілька годин там, де вона побувала. Не усвідомлюючи того, що її присутність викликає у чоловіків відчуття внутрішньої катастрофи, дівчина поводилася з ними без найменшого лукавства. Якось, коли вона милася, один чужинець заліз на дах купальні, аби подивитися на неї. Ремедіос Прекрасна ніскільки не засоромилась, а тільки попередила, що дах дуже старий і він може впасти. Поки вона витиралася, чоловік зі сльозами на очах просив її вийти за нього заміж. Вона щиросердно пояснила йому, що ніколи не піде за простака, який ладен згаяти цілу годину, дивлячись, як жінка миється. Коли нарешті Ремедіос Прекрасна надягла на голе тіло балахон, чоловік хотів злізти в купальню, але дах не витримав і завалився. Чужинці, які прибігли на шум з їдальні, відчули, що від тіла загиблого йде запах Ремедіос Прекрасної, навіть із розколини в черепі замість крові точилася амбра, насичена тим самим ароматом; отоді всі зрозуміли, що запах Ремедіос Прекрасної мордує чоловіків і після смерті. Припущення, що Ремедіос Прекрасна приносить смерть, було підтверджено незаперечними доказами. Хоч декотрі хвальки й казали, що за одну ніч із такою жінкою варто віддати життя, то були тільки слова. Щоб полонити серце Ремедіос Прекрасної та навіть уберегти від пов’язаних із нею небезпек, достатньо було такого первісного й простого почуття, як кохання, та саме це нікому не спадало на думку. Урсула, Амаранта і навіть Фернанда спочатку намагалися виховати дівчину, та з часом облишили це марне заняття. Ремедіос Прекрасна стала блукати в пустелі самотності, не відчуваючи від цього ніяких мук. Це тривало аж до березневого дня, коли Фернанда, збираючись зняти з мотузки в саду простирадла, погукала на допомогу всіх жінок. Щойно вони взялися до справи, як Амаранта помітила, що Ремедіос Прекрасна раптом стала напрочуд бліда, навіть аж ніби прозора. На запитання, чи добре дівчина себе почуває, та відповіла, що їй зроду не було так добре. Тієї ж миті лагідний осяйний вітер підніс Ремедіос Прекрасну разом з простирадлами в ту далеку височінь, де її не змогли б наздогнати навіть птахи пам’яті, які літають найвище.

Можливо, люди ще довго не гомоніли б ні про що інше, коли б дуже хутко подив не поступився місцем жахові, яким сповнила звістка про варварське знищення всіх Ауреліано. Полковник Ауреліано Буендіа якоюсь мірою передчував трагічний кінець своїх синів. Від тієї хвилини, коли він побачив сеньйора Брауна в автомобілі, колишній вояк весь час обурювався плазуванням людей перед цим ґрінго. Спостерігаючи за тим, як бананова компанія забирає владу у свої руки, він пожалкував, що не довів війну до рішучого кінця. Якось брат давно забутого всіма полковника Вісбаля підійшов разом із семирічним онуком до лотка, щоб випити лимонаду. Хлопчик випадково хлюпнув напоєм на уніформу капрала поліції; тоді цей нелюд гострим мачете порубав малого на шматки і одним ударом відтяв голову діду, який намагався перешкодити цьому. Все місто дивилося на безголове тіло старого, коли його несли додому, а якась жінка тримала за волосся відрубану голову. Для полковника Ауреліано Буендіа це видовище стало кінцем спокутування гріхів. Він подивився на цікавих, що стовпилися на вулиці, і звалив на них увесь тягар ненависті, яка вже не вміщалася в його серці. Колишнім громовим голосом, який відродило безмірне презирство до самого себе, він гукнув, що днями дасть зброю своїм хлоп’ятам, і вони поквитаються з цими негідниками ґрінго. Наступного тижня невидимі лиходії полювали по узбережжю на сімнадцятьох полковникових синів, як на кроликів, і в одну ніч знищили їх, цілячись точно в середину накреслених попелом хрестів. Амаранта розшукала записника із занотованими там даними про небожів і, в міру того, як прибували телеграми, закреслювала їх, поки зосталося одно — ім’я найстаршого — Ауреліано Закоханий, який мешкав у гірському селищі. В ніч винищення прийшли двоє і розрядили в нього свої револьвери, але не влучили в хрест з попелу. Ауреліано Закоханому пощастило сховатися в горах. Більше про нього не чули.

Це були чорні дні для полковника. Президент республіки висловив йому співчуття телеграмою, у якій обіцяв провести розслідування. Після похорону полковник написав гостру телеграму, яку телеграфіст відмовився передавати. Як це сталося з ним після смерті дружини, він відчував не горе, а безмежну лють. Минуло багато часу, а полковник Ауреліано Буендіа не міг повернути собі втрачений спокій. Він гинув, заблукавши в цьому чужому домі, де ніхто і ніщо вже не викликало в ньому ані найменшої прихильності. Якось він побачив під каштаном Урсулу — вона плакала, припавши головою до колін свого померлого чоловіка. Полковник Ауреліано Буендіа був єдиним у домі, хто не міг бачити могутнього діда. Він запитав Урсулу, що говорить батько, і та передала попередження синові, що він скоро має вмерти. Пророцтво батька розворушило останні жаринки гордості в його серці. Він почав умовляти матір віддати йому золото, знайдене в статуї святого Йосифа. Та мати з твердістю відмовила сину. Тоді він звернувся до друзів і назбирав грошей більше, ніж сховала Урсула. Після цього він подався до хворого полковника Герінельдо Маркеса, аби той допоміг йому почати нову загальну війну. Якийсь час полковник Маркес і справді був єдиною людиною, яка могла, незважаючи на параліч, орудувати важелями повстання: він підтримував зв’язки з тими повстанськими офіцерами, які залишилися вірними йому до кінця. Він добре знав, що двадцятирічна війна не завдала ветеранам стільки шкоди, скільки руйнівна війна з бюрократами. Коли полковник Ауреліано Буендіа з’явився до нього з пропозицією розпалити пожежу нещадної війни, яка зітре з лиця землі ганебний режим, підтримуваний іноземними загарбниками, полковник Герінельдо Маркес не зміг притлумити в собі почуття жалості.

Урсулу мучили тяжкі сумніви, що методи, якими вона силкувалася загартувати дух млявого кандидата в Папи, не досить дієві, але винуватила в цьому не свою старість та сліпоту, а щось таке невиразне, що вона собі уявляла як постійне псування часу. Колись і діти росли повільно, і вона встигала все робити, а тепер через той зіпсований час не встигає довести до кінця жодної справи. А вся правда була в тому, що Урсула ніяк не хотіла визнавати своєї старості: усюди товклася, в усе втручалася. Ніхто не помітив, що Урсула зовсім осліпла. Потайки від усіх вона почала вивчати відстані між речами й голоси людей, ще коли катаракта не зовсім затьмарила їй зір. Пізніше вона знайшла підмогу в запахах. Вона так добре пам’ятала, де розташована кожна річ, що іноді сама забувала про свою сліпоту. В самотині глибокої старості Урсула зробила огляд життя родини Буендіа і цілком переглянула свою думку про нащадків. Вона дійшла переконання, що полковник Ауреліано Буендіа втратив любов до родини не тому, що його озлобила війна, — просто він був нездатний любити. Ця переоцінка сина пробудила в ній ту жалість, якої вона йому недодала. Амаранта, чия душевна черствість лякала Урсулу, тепер видалася їй втіленням жіночої ніжності, але в її душі почуття безмежної любові і страх перед цим почуттям вели боротьбу не на життя, а на смерть. Урсула стала часто згадувати Ребеку із колишньою любов’ю, посиленою запізнілим каяттям: вона зрозуміла, що Ребека — єдина з усіх володіла тією невтримною сміливістю, про яку Урсула мріяла для своїх нащадків. Перебираючи гіркі спогади, Урсула питала себе, а чи не краще лягти в могилу, запитувала Бога, чи він і справді вважав, що люди можуть витерпіти стільки страждань і мук. Але, питаючи отак, вона чимраз дужче заплутувалася, і в ній зростало непереборне бажання збунтуватися бодай на одну мить, і ще страшенно хотілося плюнути бодай раз на все, вивернути з серця неосяжні купи поганих слів, які давили її впродовж цілого сторіччя покори.

Хосе Аркадіо відправили до семінарії. Через три місяці Меме відвезли до монастирської школи. Саме в цей час Амаранта почала ткати Собі похоронний покрівець. Бананова лихоманка трохи вляглася. Домом Буендіа правила Фернанда. Життя в будинку зробилося таким суворим, що Ауреліано Другому стало затишніше в Петри Котес. Спершу він переніс до коханчиного будинку бенкети, потім — хлів і стайні, переправив туди маленьку контору, де вів свої справи, додому приходив лише ночувати. Якось він незчувся, як ранок застав його в ліжку Петри Котес. Дружина не докоряла йому, однак того ж дня відіслала дві скрині з його одежею до коханчиного дому, та ще й так, щоб усе місто бачило. Цей жест тільки зайвий раз довів, як погано знала Фернанда вдачу свого чоловіка й звичаї Макондо: кожен, хто бачив скрині, казав собі подумки, — ось нарешті завершилось. Ауреліано Другий відсвяткував даровану свободу триденним банкетом і знову віддався Петрі Котес із юним запалом. Ауреліано Другий погладшав, його обличчя розпливлося й нагадувало черепашу морду, а все через страшенний апетит. Слава про неймовірну ненажерливість Ауреліано Другого, неперевершену гостинність поширилася за межі долини й привернула увагу найзнаменитіших прожер, які стали приїздити до Макондо, щоб взяти участь у безглуздих гастрономічних турнірах, влаштованих у будинку Петри Котес. Ауреліано Другий був непереможним їдцем аж до тієї фатальної суботи, коли з’явилася Каміла Саґастуме, що була відома по всій країні під прізвиськом Слониха. Змагання скінчилося лише вранці у вівторок, коли Ауреліано Другий знепритомнів від переїдання. Він встиг сказати, щоб його віднесли додому. Друзі вирішили, що він виконує дану дружині обіцянку не вмирати в коханчиному ліжку. Та вже через тиждень він був здоровий. Він і далі жив у будинку Петри Котес, але щодня навідував Фернанду, немов би доля, помінявши все місцями, зробила його чоловіком наложниці й коханцем дружини.

Фернанда нарешті могла трохи перепочити. Двічі на місяць вона писала дітям листи, у яких не було ні слова правди, вона приховувала свої нещастя. Проте на час канікул Меме Ауреліано Другий удавав із себе зразкового сім’янина. У домі влаштовувалися свята, гостей частували морозивом, а юна черниця радувала всіх чудовою грою на клавікордах. Меме не успадкувала вдачі своєї матері. Вона була більш схожа на Амаранту-дівчинку, а гостинністю походила на свого батька. На свої треті канікули Меме, нікого не попереджаючи, привезла додому шістдесят вісім своїх подруг, яких супроводжували чотири чорниці. Фернанда збивалася з ніг. Довелося не тільки позичити у сусідів стільці й гамаки, а й придбати сімдесят два горщика, які після від’їзду дівчат замкнули в кімнаті Мелькіадеса.

У цей час у домі знову з’явився Хосе Аркадіо Другий, який приходив до полковника Ауреліано Буендіа і подовгу розмовляв з ним у майстерні. Бачити його Урсула вже не могла, але добре вивчила його кроки, тяжкі кроки наглядача. Перебираючи давні спогади, Урсула утвердилась у своїй підозрі: близнюки в дитинстві переплутали свої імена. Ніхто не знав подробиць життя Хосе Аркадіо Другого. Свій зв’язок з родиною і здатність належати будь-якій іншій він втратив того ранку, коли полковник Маркес повів хлопчика до казарми, де він побачив сумну посмішку розстріляного. Це був єдиний спогад дитинства.

Відколи полковник Маркес відмовився допомогти своєму командирові розпочати нову війну, полковник Ауреліано Буендіа замкнувся у собі, і родина стала думати про нього так, неначе він уже помер. Ніхто не помічав, щоб полковник Ауреліано Буендіа виявляв будь-які людські почуття до того ранку, коли він вийшов подивитися на цирк, що проходив вулицею. Цей день був для нього точнісінько такий, як і всі інші останніх років. Зранку він випив каву. Потім працював у майстерні. З того часу як полковник довідався, що його рибок купують як історичні реліквії, він перестав їх продавати і поклав за правило робити щодня по дві рибки, а довівши їх кількість до двадцяти п’яти, розплавляв і робив нові. Перед початком роботи він перерахував рибок, їх було сімнадцять. Пообідавши, полковник заснув. Йому вже давно снився один той самий сон: ніби він заходить у дім з білими стінами, поріг якого не переступала жодна людина. Він пригадував цей сон у такому ж сні. Після сну він відчув потребу вийти на двір. У цей час до нього долинули звуки барабана і мідних труб. Санта Софія де ла П’єдад сказала, що то цирк. І вперше з часів юності він навмисне ступив у пастку туги і знову пережив той чудовий день з циганами, коли батько взяв його з собою подивитися на лід. Полковник Ауреліано Буендіа не пішов під каштан, а вийшов на вулицю, де й побачив циркових артистів. Думаючи про цирк, він попрямував до каштана, але вже нічого не міг пригадати. Притулився головою до каштана і так застиг. Сім’я довідалася про те, що сталося, тільки наступного дня, коли Санта Софія де ла П’єдад помітила, що до каштана злітаються яструби.

Останні канікули Меме збіглися з жалобою з нагоди смерті полковника Ауреліано Буендіа. Жалоба була дуже сувора, і встановила її Фернанда, вражена урочистістю, з якою уряд віддав шану мертвому ворогу. Ауреліано Другий, як завжди під час канікул дочки, ночував удома. Коли Меме приїхала наступного разу, вона побачила маленьку сестричку, названу всупереч бажанню матері Амарантою Урсулою.

Меме закінчила своє навчання і отримала диплом клавікордистки. Свято з нагоди завершення її освіти поклало край жалобі. Ще більше, ніж її гра, гостей вразила двоїстість дівчини: легковажна і весела, вона здавалася нездатною до серйозних занять, але, усівшись за клавікорди, вона мала вигляд дорослої людини. Меме не мала особливого хисту до музики, та не хотіла йти всупереч бажанню матері і тому змусила себе досягти високого рівня гри на клавікордах. Ще у дитинстві її гнітила суворість матері, її прагнення вирішувати все за всіх. Меме готова була принести ще більшу жертву, аби не стикатися з непохитністю матері. Здобувши диплом, вона сподівалася, що Фернанда не буде нагадувати про інструмент. Та Фернанда запрошувала у дім кожного, хто, на її думку, міг оцінити талант дочки, хоч уже півміста встигли виспатися під звуки її клавікордів. Своєю грою Меме платила за свою свободу. Фернанда, задоволена покірністю дочки, дозволяла їй приводити у дім подруг, ходити в кіно разом з Ауреліано Другим, Саме у розвагах розкрилися справжні нахили Меме. Вона любила веселі свята, базікання з подругами про кохання. Одного разу Меме прийшла додому напідпитку, разом з подругами вони випили три пляшки рому. Фернанда і Амаранта, які саме вечеряли, нічого не помітили, а Меме побачила їх раптом в нещадному світлі істини, і їй захотілося сказати все, що вона про них думає. Фернанда помітила незвичайне збудження дочки і спитала, що з нею. Меме відповіла, що тільки тепер зрозуміла, як вона їх обох любить. Амаранту злякала ненависть, котра ясно відчувалася в цих словах, але Фернанда була так розчулена, що мало не збожеволіла, коли опівночі Меме прокинулася від головного болю і нудоти. Коли Ауреліано Другий помітив пригніченість Меме, він дав собі слово приділяти їй більше уваги. Так і зародились між батьком і дочкою стосунки веселого товариства, які позбавили його на деякий час самотності серед п’яних радощів, а її — опіки Фернанди. Вони багато часу проводили разом. Останнім часом Ауреліано Другий став такий товстий, що не міг навіть черевики собі зав’язати. Присутність Меме поруч із ним неначе повернула йому молодість. Меме ж розцвіла, ніби деревце навесні. Фернанда в той час була заклопотана маленькою Амарантою Урсулою і листуванням з невидимими цілителями, тому, побачивши змовництво між батьком і дочкою, примусила чоловіка лише дати обіцянку не водити дочку в дім Петри Котес. Але й сама Петра не хотіла цього, бо зрозуміла, що Меме може зробити те, чого не зуміла Фернанда, — забрати у неї Ауреліано Другого. Проте Меме не збиралася втручатися у справи батька, а якби й зробила це, то тільки на користь кохання. До того ж вона не мала часу робити комусь неприємність. Меме затоваришувала з молодими американками, одна з них, — Патриція Браун, — запросила її на танці, тільки під час них ґрінго спілкувалися з туземцями. Фернанда розіграла жахливу сцену, Урсула не побачила нічого поганого в цьому, тільки б дівчина не дозволила обернути себе в протестантську віру. Фернанда змушена була здатися, коли Меме повідомила, що американці хотіли б послухати її гру на клавікордах. Її гра сподобалась, і Меме стали запрошувати й на купання в басейні, й на обіди. Спілкуючись з американцями, Меме непомітно вивчала англійську мову. Ауреліано Другий був у захваті від успіхів дочки і купив їй англійську енциклопедію в шести томах, яку Меме читала у вільний час. Читання замінило їй спілкування з подругами і обговорення секретів, відомих усьому місту.

Мир і злагода, які, здавалось, настали в родині Буендіа, були порушені смертю Амаранти. Хоча Амаранта була вже стара, та здавалося, зберегла міцне здоров’я. Вона увійшла в старість, зберігши живими всі свої печалі. В її пам’яті все ще звучала музика вальсів П’єтро Креспі. Вона намагалася забутися у нечистій пристрасті до свого небожа Ауреліано Хосе, шукала захисту в спокійному коханні полковника Маркеса, не змогла позбутися чар навіть після найвідчайдушнішого вчинку своєї старості, коли до відправлення Хосе Аркадіо до семінарії вона купала і пестила його не як бабка пестить онука, а як жінка пестить чоловіка, — так, як хотілося їй колись пестити П’єтро Креспі. Вона не могла не думати про Ребеку, чекала її смерті. Ніхто в домі не здогадувався, що свій розкішний покрівець Амаранта готує для Ребеки. Свою смерть Амаранта побачила, сидячи одного дня за вишиванням на терасі. Смерть повідомила, що Амаранта помре вночі того дня, коли завершить роботу над своїм покрівцем. І якщо вона буде працювати над своїм покрівцем так само сумлінно, як і над Ребечиним, то помре без мук і з чистою совістю. Амаранта розрахувала, коли зробить останній стьожок; і вранці того дня повідомила, що ввечері помре, не тільки родину, а й усе місто, бо вирішила, що найкращим спокутуванням гріхів для неї буде добра справа — доставка листів померлим. Звістка облетіла все місто, і через кілька годин у вітальні стояв повний ящик листів. В останні години життя Амаранта виявила стільки енергії, що Фернанда запідозрила, а чи не посміялася вона з них, оголосивши про свою смерть. Урсула ж зрозуміла, що її дочка отримала якийсь знак і знає напевно, коли помре. Меме того дня давала концерт. Ауреліано Другий зайшов за нею і здивувався, що дім прибрали, як для похорону. Він, жартуючи, попрощався з тіткою, пообіцявши за тиждень влаштувати бенкет на честь її воскресіння. Почувши про листи до померлих, прийшов священик, щоб соборувати її, і змушений був чекати, поки вона вийде з купальні. Він вирішив, що з нього глузують, бо коли Амаранта постала перед ним, у неї був кращий вигляд, аніж завжди. Амаранта відмовилася від сповіді, сказавши, що залишає цей світ такою ж, якою прийшла в нього. Вона лягла, заплела коси так, як веліла смерть. Урсула просила дочку примиритися з Фернандою, але та відповіла, що тепер це вже ні до чого. Посеред п’єси, котру Меме почала виконувати у другому відділенні концерту, хтось прошепотів їй на вухо, що Амаранта померла.

Після дев’яти ночей поминання Амаранти Урсула теж злягла і більше не вставала. Лежачи у своєму ліжку, вона прислуховувалася до життя дому і перша помітила мовчазні страждання Меме. Фернанда ж, зайнята листуванням з невидимими цілителями, набагато пізніше відчула, що з дочкою щось коїться. Одного разу вона, вирішивши перевірити, з ким Меме була в кіно, зайшла до залу під час сеансу і побачила в перших рядах партеру свою доньку, яка з кимось цілувалася. Під свист і сміх мати виволокла Меме із залу, протягла її за руку вулицею і зачинила у спальні. Наступного дня до Фернанди прийшов молодий чоловік, але вона глянула на його брудні від тяжкої роботи руки і, не дозволивши сказати жодного слова, вигнала геть.

Його звали Маурісіо Бабілонья, він народився і виріс у Макондо, був учнем механіка у майстернях бананової компанії. Меме познайомилася з ним випадково, коли пішла з Патрицією Браун за автомобілем, збираючись їхати на прогулянку. Водій був хворий, машину доручили Маурісіо Бабілонья, і Меме, бажаючи роздивитися систему керування машиною, сіла поруч з водієм. На відміну від штатного шофера, він наочно все пояснив. Потім вони довго не бачилися. Якось Меме пішла з батьком в кіно і знову побачила Маурісіо Бабілонью. Фільм його цікавив мало — він весь час озирався назад подивитися на Меме і робив це так, щоб вона знала, що він дивиться. Вони не сказали одне одному ще жодного слова, але Меме побачила його усі сні: він рятував її під час аварії корабля, але вона чомусь відчула до нього не вдячність, а злість. Меме розсердилася, коли, прокинувшись, не відчула ненависті до Маурісіо Бабілонья, а навпаки, палке бажання бачити його. Це бажання зростало по мірі того, як минав тиждень, у суботу воно стало нестерпним. Меме закохалася до нестями, втратила сон і апетит. Спочатку Меме дратувала впевненість Маурісіо, і вона шукала нагоди принизити його, та невдовзі стала жити тільки своїм коханням, переступала через будь-які умовності, аби побачитися з ним, — все одно де і в який час. Дівчина помітила, що жовті метелики передують його появі. Ці метелики з’являлися скрізь: на концертах, в кіно, в церкві — і досить було подивитися, де їх скупчилося найбільше, щоб побачити там Маурісіо Бабілонью. Незадовго до смерті Амаранти Меме раптом отямилася і подумала про майбутнє. Тоді вона почула про стару жінку, що ворожить на картах, і пішла до неї. Це була Пілар Тернера. Меме ніколи не дізналася, що стара піфія доводилася їй прабабкою. Та вона й не повірила б цьому, вислухавши відверті пояснення ворожки про кохання, Пілар Тернера запропонувала до її послуг старе ліжко, де колись зачала Аркадіо, а згодом Ауреліано Хосе, і навчила, як попередити небажану вагітність за допомогою гірчичних ванн. Жалоба за Амарантою на деякий час розлучила закоханих. Але у перший же вечір, коли Меме змогла вийти, вона пішла до Пілар Тернери і без опору та сорому віддалася Маурісіо Бабілоньї. Вони кохали одне одного двічі на тиждень близько трьох місяців аж до того дня, коли Фернанда витягла дочку із кінозалу. Ввечері Ауреліано Другий прийшов до спальні Меме, впевнений, що тій стане легше, коли вона відкриє душу. Але Меме заперечувала все. Ауреліано Другий відчув, що всі зв’язки між ними обірвалися.

Меме не виказувала ніяких ознак горя. Урсула чула зі своєї кімнати, що вона міцно спить, їсть, спокійно займається своїми справами. Дивним їй видалося лише те, що Меме ходить у купальню не вранці, як усі, а ввечері. Як тільки починало сутеніти, у дім зліталися жовті метелики, яких Фернанда марно намагалася знищити. Одного разу, коли Меме була у купальні, Фернанда зайшла у її кімнату й побачила, що там дихати нічим від метеликів. Вона схопила першу ліпшу ганчірку, щоб вигнати їх, і заклякла від жаху, пов’язавши вечірнє купання дочки з гірчичниками, що розлетілися по підлозі. Наступного дня Фернанда запросила на обід алькальда і звернулась до нього з проханням поставити нічну варту на задньому дворі: їй здається, що у неї крадуть курей. Через кілька годин вартовий підстрелив Маурісіо Бабілонью, коли той розбирав черепицю, щоб спуститися в купальню, де серед скорпіонів і метеликів чекала на нього Меме. Куля, яка увійшла йому в спину, до кінця його життя прикувала до ліжка. Він помер старим і самотнім.

Не встигли ще віднести пораненого Маурісіо Бабілонью, а Фернанда вже придумала план знищення слідів безчестя. Не порадившись з чоловіком, вона наступного дня зібрала свої речі, речі дочки і повезла Меме до міста свого дитинства і назавжди залишила в монастирі, де колись Фернанду готували в королеви. Дівчина не знала, куди її везуть, але їй все було байдуже. З тієї миті, коли вона почула постріл і крик болю свого коханого, Меме не вимовила жодного слова до кінця свого життя. Під час подорожі мати ставила перед нею їжу, а потім забирала нез’їдену — Меме не могла ні їсти, ні пити, вона ще не підозрювала, що гірчичні ванни їй не допомогли. В каюту річного пароплава прилетіли жовті метелики, які гинули на очах Меме. Коли пропав останній, вона усвідомила, що Маурісіо Бабілонья мертвий. Проте вона не зреклася його, думала про нього кожен день свого життя, аж до того осіннього ранку, коли помре від старості під чужим ім’ям у Кракові.

Фернанда повернулась в Макондо поїздом, який охороняли озброєні поліцейські. Під час подорожі її вразили напружені обличчя пасажирів, війська на вулицях міст. Уже в Макондо їй розповіли, що Хосе Аркадіо Другий підбурює робітників бананової плантації на страйк.

Ауреліано Другий вчинив Фернанді страшенний скандал через те, що долю дочки вирішили без його участі, погрожував забрати її. Але дружина показала папери, підписані Меме, які свідчили, що постриг вона прийняла добровільно. Ці пояснення, у які Ауреліано Другий не повірив, допомогли йому заспокоїти свою совість і повернутися до Петри Котес. фернанда написала Хосе Аркадіо, що його сестра захворіла і померла. Потім вона відновила зв’язок з невидимими цілителями і вела переговори щодо терміну телепатичної операції. Саме в цей час у дім Фернанди прибула черниця, яка привезла сина Меме і листа від колишнього духівника. Той повідомляв, що хлопчика охрестили ім’ям Ауреліано на честь діда, бо мати свою волю ніяк не виявила. Фернанда взяла хлопчика, сховала його в колишній майстерні полковника Ауреліано Буендіа і зробила вигляд, наче він зовсім і не з’являвся на світ.

Новому Ауреліано виповнився рік, коли в Макондо вибухнули надзвичайні події. Хосе Аркадіо Другий та інші профспілкові діячі організували демонстрації у селищах бананової компанії. Тієї ж ночі їх заарештували, але через три місяці випустили, бо уряд і бананова компанія не змогли домовитися, кому з них утримувати і харчувати в’язнів. Прокотилась нова хвиля невдоволень, викликана недоброякісними харчами та каторжними умовами праці. Окрім того, робітники скаржились на те, що їм платили не грішми, а бонами, а також на побутові умови та медичне обслуговування. Адвокати бананової компанії спростували всі звинувачення робітників. Тоді робітники склали петицію і довгий час марно намагалися довести її до відома бананової компанії. Нарешті, вони звернулися до верховних судових органів і одержали відповідь: вимоги робітників незаконні, оскільки у штаті компанії взагалі немає, не було й не буде ніяких робітників, бо наймали їх лише для сезонних робіт.

Почався могутній страйк. Роботи на плантаціях припинились, фрукти гнили, потяги зі ста двадцяти вагонів стояли нерухомо. Армія отримала наказ відновити громадський порядок. У Макондо прибули три полки, які цілу годину йшли головною вулицею міста під биття барабанів. Потім солдати стали зрізати банани і завантажувати виведені з тупиків поїзди. Робітники, озброївшись мачете, повели боротьбу проти штрейкбрехерів. Вода в зрошувальних каналах забарвилась кров’ю. Сеньйора Брауна з сім’єю та сім’ями його співвітчизників було вивезено з Макондо у безпечне місце. Події уже загрожували перерости в громадянську війну, коли уряд закликав робітників зібратися у Макондо на зустріч з цивільним та військовим головою провінції.

Хосе Аркадіо Другий був у натовпі, який сходився до станції. Спочатку все нагадувало святкове гуляння. Потім пройшла чутка, що офіційні представники сьогодні не прибудуть. На дах станційного павільйону піднявся лейтенант, став поруч з кулеметами і оголосив декрет голови провінції, у якому страйкарів було названо бандою злочинців і уповноважено військам стріляти в них. Офіцер запропонував усім за п’ять хвилин розійтися. Ніхто не рушив з місця. Тоді офіцер повідомив, що за хвилину буде відкрито вогонь. Хосе Аркадіо Другий тримав у цей час хлопчика, мати якого попросила підняти сина, аби він краще чув. Захмелілий від напруження моменту і глибокої тиші, Хосе Аркадіо Другий вперше за своє життя підвищив голос і викрикнув, щоб оті нелюди подавилися своєю хвилиною. В ту ж мить на наказ капітана відгукнулись чотирнадцять кулеметів.

Багато років потому хлопчик буде розповідати, хоча йому ніхто не повірить, як Хосе Аркадіо Другий підняв його над головою, і він побачив зверху охоплений панікою натовп, по якому стріляли з кулеметів.

Коли Хосе Аркадіо Другий отямився, він не одразу зрозумів, що їде на поїзді, лежачи на трупах, складених рядами так, як зазвичай укладають банани. Рятуючись від цього жаху, він переповзав з вагона у вагон, і в кожному з них були тільки мертві чоловіки, жінки, діти. Хосе Аркадіо Другий стрибнув у темряву і довго лежав у канаві, а потім рушив у напрямі, протилежному рухові потяга. Через кілька годин він, знесилений, зайшов у один з крайніх будинків Макондо. Жінка просушила його одяг, дала кави, але не повірила у те, що він їй розповів, відказавши, що в Макондо не було мертвих з часів полковника Ауреліано Буендіа. Хосе Аркадіо Другий пішов на привокзальну площу, але й там не помітив під зливою жодних слідів бойні. В домі Буендіа Санта Софія де ла П’єдад сховала сина в "горщиковій кімнаті". Ауреліано Другий, якому Санта Софія Де ла П’єдад по секрету сказала про прихід брата, зайшов до кімнати Мелькіадеса, вислухав Хосе Аркадіо Другого і теж не повірив ні в історію про бійню на площі, ні в нічний поїзд з трупами. Напередодні уряд оголосив заяву, яка сповіщала, що робітники мирно розійшлися по домівках, а профспілкові лідери обмежили свої вимоги двома пунктами: реформа медичного обслуговування та побудування туалетів біля бараків. Сеньйор Браун погодився на нові вимоги робітників, проте термін підписання угоди не зазначив, сказавши, що на час дощів компанія призупиняє будь-яку діяльність.

Дощів не було три місяці, але як тільки сеньйор Браун повідомив про своє рішення, на бананову зону хлинув дощ. Уряд усіма засобами інформації, повторюючи тисячу разів, нав’язав кожному офіційну версію подій: мертвих не було, робітники повернулися до своїх родин, а бананова компанія призупинила свою роботу до кінця дощів. Воєнний стан зберігається на випадок стихійного лиха, яке можуть спричинити дощі. Удень солдати ходили містом, а вночі витягували підозрілих із ліжка і відводили туди, звідки ніхто не повертався. Так були знищені всі профспілкові ватажки.

Лише Хосе Аркадіо Другий залишився живий. Одного разу вночі солдати прийшли і в дім Буендіа. Вони обшукали весь будинок. Санта Софія де ла П’єдад розбудила сина, але він зрозумів, що не зможе вийти непоміченим, тому сів на ліжко і став чекати, коли за ним прийдуть. В цю мить військові обшукували майстерню полковника Ауреліано Буендіа. Офіцер побачив золотих рибок і попросив одну на згадку, сказавши, що цій реліквії немає ціни. Потім офіцер зайшов у кімнату Мелькіадеса. Хосе Аркадіо Другий, урочистий і задумливий, сидів на ліжкові, готовий встати і піти. Проте офіцер дивився на нього і не бачив його. Увагу військового привернула лише велика кількість горщиків, котрі були в кімнаті.

Коли двері зачинилися, Хосе Аркадіо Другий відчув, що його війна скінчилася. Колись полковник Ауреліано Буендіа багато розповідав йому про привабливу силу війни. Але тієї ночі, поки офіцер дивився на Хосе Аркадіо Другого, він дійшов висновку, що відчуття на війні можна передати одним словом — страх. У кімнаті Мелькіадеса, захищений чарівним світлом і своєю невидимістю, він знайшов той спокій, котрий шукав усе життя. Єдине, що ще викликало в нього страх, що його можуть поховати заживо, але Санта Софія де ла П’єдад обіцяла прожити як можна довше і пересвідчитися, що він помер. Звільнений від усяких страхів, Хосе Аркадіо Другий зайнявся пергаментами. Через півроку Ауреліано Другий зайшов до кімнати Мелькіадеса, аби побазікати з ким-небудь. У ніс йому вдарив сморід від горщиків, використаних неодноразово за призначенням. Хосе Аркадіо Другий лише на мить відірвав очі від пергаменту, але цього було досить, щоб помітити у його погляді повторення долі прадіда, "Їх було понад три тисячі", — тільки й сказав Хосе Аркадіо Другий.

Дощ лив чотири роки, одинадцять місяців і два дні. Ауреліано Другий, якого дощ зненацька захопив у Фернанди, аби не нудьгувати, взявся лагодити все, що зламалося в домі. Протягом кількох місяців він ходив по дому з ящиком для інструментів, і ніхто не знав чому, але поступово схуд настільки, що почав сам зав’язувати шнурки своїх черевиків. Повітря настільки було насичене вологою, що в ньому могли б плавати риби. У Урсули одного дня на спині виявили п’явок. Дощ відродив ті відчуття, які Ауреліано Другий пережив в дитинстві в кімнаті Мелькіадеса, читаючи чарівні казки. У такому настрої він побачив вперше свого онука, який через недогляд Фернанди вийшов на терасу. Він одразу признав у хлопчикові свого онука, підстриг його, навчив не боятися людей. З того часу Фернанда заспокоїлась. Для Амаранти Урсули племінник став живою іграшкою. Ауреліано Другий віднайшов у спальні Меме англійську енциклопедію і став тлумачити дітям малюнки в ній, покладаючись на свою фантазію, бо англійської він не знав. Фернанда, як і раніше, листувалася з невидимими цілителями, проте негода перешкоджала зв’язку. До місцевих лікарів Фернанда не наважувалась звернутися, бо соромилась своєї кровотечі. Якби не її недуга, Фернанда б і не звернула уваги на дощ. Якби вона могла, то закрила б вхідні двері задовго до дощу. Проте вона перша кинулась до вікна, коли стало відомо, що повз їхнього дому несуть труну з тілом полковника Герінельдо Маркеса. Таку убогу поховальну процесію важко навіть було уявити. Урсула попросила піднести її до дверей, і ніхто не засумнівався, що стара бачить — з такою увагою вона дивилась на процесію, а потім сказала, що помре, як тільки скінчиться дощ.

Відчувши запізнілу тривогу за долю худоби, Ауреліано подався до Петри Котес. Він навіть не уявляв, що справи такі погані: від стада лишився лише один виснажений мул. Не наважуючись знову вийти на дощ, Ауреліано Другий затримався у коханки на три місяці, а потім повернувся у дім Фернанди разом зі своїми сундуками, впевнений у тому, що не тільки Урсула, а й решта жителів Макондо чекають, коли закінчиться дощ, щоб померти. Проходячи містом, він бачив у домах людей із застиглим, мертвим поглядом. Діти радісно зустріли Ауреліано Другого, і він знову разом з ними роздивлявся малюнки в енциклопедії. Одного дня Фернанда сказала, що в домі майже не залишилося провізії. Спочатку він не відреагував на це. Обурення Фернанди вилилося потоком слів, який не припинявся кілька днів. Вона пригадала всі образи від усіх Буендіа, живих і мертвих. Ауреліано Другий терпляче слухав дружину, та коли йому урвався терпець, то він побив усі горщики з квітами, увесь посуд, але того ж вечора приніс додому солонину, рис, кукурудзу і навіть ґроно бананів. З того часу недостачі в їжі в домі це було.

Амаранта Урсула і маленький Ауреліано згадували дні і роки дощу як найщасливіший час свого життя. Незважаючи на заборони Фернанди, вони бігали босі у калюжах, ловили ящірок. Найулюбленішою їхньою іграшкою була Урсула. Вони тягали її по всіх кутках, одягали у барвисте ганчір’я, а одного разу мало не викололи очі, як робили це жабам. Діти помітили, що Урсула весь час намагається з’ясувати, хто був той чоловік, що приніс в дім статую святого Йосипа. Тоді Ауреліано Другий пригадав про скарб, але всі його хитрі запитання ні до чого не привели — Урсула все ж зберегла достатньо розуму, щоб зберегти свою таємницю. Тоді Ауреліано Другий найняв артіль землекопів і перерив усе подвір’я, але все було марно. Тоді він звернувся до Пілар Тернери. Ворожка підтвердила, що скарб існує, але знайти його можна буде тільки тоді, коли скінчиться дощ, а потім ще тричі мине червень. Та Ауреліано Другий продовжував пошуки. Захоплений пошуковою лихоманкою, на зразок тієї, з якою його прадід шукав шляхів до цивілізації, Ауреліано Другий втратив свої останні запаси жиру і став нагадувати свого брата-близнюка не лише фігурою, а й туманним поглядом. Він не зупинився навіть тоді, коли через порушений фундамент провалилась підлога у домі. У своїх пошуках Ауреліано Другий не помітив, як почав вщухати дощ і проглянуло сонце. З того дня дощ не йшов цілих десять років.

Макондо лежало в руїнах. Вулиці перетворились на болота. На місці будинків бананової компанії лишилися тільки гори сміття. Ауреліано Другий був вражений, коли вперше після дощу пішов подивитися на місто. Вижили лише ті, хто поселився в Макондо ще до нашестя бананової компанії. Вони сиділи посеред вулиці, насолоджувалися сонячним промінням і раділи, що їхнє місто знову належить їм. Вулиця Турків стала такою самою, як і раніше. Араби розкладали товар, чекаючи на покупців. Ауреліано Другий запитав, яка сила допомогла їм не потонути під час бурі, і у відповідь почув: "Ми плавали".

З усіх інших мешканців міста тільки у Петри Котес було серце араба. На її очах руйнувалися хліви й конюшні, але вона не занепала духом і підтримувала порядок у домі. Вона дала собі клятву відновити багатство, витрачене коханцем і знищене дощем. Коли Ауреліано Другий нарешті прийшов до Петри Котес, то побачив, що вона пише на папірцях номери, збираючись розіграти в лотерею виснаженого мула, єдину тварину, яка залишилася в неї.

Урсулі довелося докласти чимало зусиль, щоб виконати свою обіцянку і померти, як тільки припиниться дощ. З гарячим вітром, який подув після дощу, до неї повернулася свідомість. Вона заплакала, довідавшись, що понад три роки була іграшкою для дітей, скинула з себе все, чим діти її "прикрасили", вперше після смерті Амаранти встала без сторонньої допомоги з ліжка, готова знову взяти участь у житті сім’ї. Нескорене серце направляло її в пітьмі. Вона відчула, що дім занепадає і не давала собі жодної хвилини покою, закликавши на допомогу всіх, навіть дітей. У своєму бажанні відновити порядок в домі вона добралася й до кімнати Мелькіадеса. Звідти дмухнуло таким смородом, що Урсула ледве встояла на ногах. Урсула так кричала на Хосе Аркадіо Другого, ніби на власні очі бачила, що коїться в кімнаті. Вона спробувала залучити і правнука до наведення порядку в домі, але почула у відповідь, що він не вийде з кімнати, бо не хоче бачити потяг, навантажений трупами. Урсула зрозуміла, що Хосе Аркадіо Другий живе у пітьмі, ще чорнішій від тої, у якій перебуває вона сама, у світі замкненому і самотньому, як світ його прадіда. Фернанда спочатку сприйняла жагу діяльності, яка охопила Урсулу, за повну втрату розуму. Але незабаром прийшов лист від Хосе Аркадіо із Риму з повідомленням, що той збирається в Макондо. Тоді і Фернанда заходилася прибирати дім і поливати квіти, аби тільки родове гніздо не справило поганого враження на сина.

Ауреліано Другий знову перевіз свої сундуки до Петри Котес. На виручені гроші за розіграного мула вони налагодили примітивне лотерейне підприємство, але грошей ледве вистачало, щоб сім’я не померла з голоду. Терплячи від безсоння, вони запитували себе, що трапилося в світі: чому худоба не приносить приплоду, як раніше, чому гроші втратили ціну. Ауреліано Другий був упевнений, що зло корениться десь в серці Петри Котес, щось там переплуталось під час дощу. Заінтригований цією таємницею, він глибоко заглянув в почуття своєї коханки, але, шукаючи вигоду, несподівано знайшов любов. Зі свого боку, Петра Котес любила Ауреліано Другого дедалі дужче, відчуваючи його ніжність. Тепер їм було соромно за безрозсудства минулих літ. Вони нарікали на те, що занадто дорогою ціною здобули нарешті рай самотності удвох.

З раннього ранку до пізньої ночі Ауреліано Другий розповсюджував квитки лотереї, яку Петра Котес назвала "Лотерея Божественного Провидіння", і в нього майже не залишалося часу, щоб побачитися з дітьми. Фернанда віддала Амаранту Урсулу до приватної школи, але не дозволила відвідувати міську школу маленькому Ауреліано. Поки Амаранта Урсула навчалася в школі, він копав черв’яків і мучив комах у саду. Урсула поступово всихала і ще за життя перетворилася на мумію. Діти брали стару На руки, клали на вівтар, аби пересвідчитися, що вона трохи більша немовляти Христа.

Урсула померла вранці у четвер на страсному тижні. Напередодні у природі спостерігались дивні явища: троянди пахли полином, квасолини, що випали додолу, склались в геометрично правильний малюнок морської зірки, а в нічному небі пролітали сяючі оранжеві диски. Людей на похороні було мало, бо Урсулу вже мало хто пам’ятав. До того ж стояла така спека, що птахи втрачали орієнтування і розбивалися об стіни будинків.

Наприкінці того ж року померла Ребека. Її служниця звернулась до влади з проханням виламати двері в спальню, де три дні тому закрилась хазяйка. Двері зламали, Ребека, лиса від лишаїв, лежала у своєму самотньому ліжку, скручена, як креветка, затиснувши великий палець у роті. Ауреліано Другий взяв на себе похорон і спробував відремонтувати будинок, сподіваючись продати його, але дух руйнування надто глибоко пустив коріння: зі стін облуплювалась нова фарба, через нову підлогу росла трава, плющ душив у своїх обіймах весь дім.

Так і йшло життя в Макондо, відколи припинився дощ і мляві люди не могли протистояти забуттю, яке ненажерливо поглинало всі спогади. Коли в річницю Неєрландської капітуляції в Макондо прибули посланці президента, аби вручити орден, від якого відмовився полковник Ауреліано Буендіа, вони змушені були цілий вечір розшукувати кого-небудь, хто б знав нащадків героя. Ауреліано Другий майже спокусився і хотів прийняти орден, гадаючи, що він із чистого золота, але Петра Котес заявила, що це буде негідним вчинком, і він відмовився від свого наміру. Саме тоді до Макондо повернулися цигани, останні носії вченості Мелькіадеса, і побачили, що місто занехаяне, а його мешканці відокремлені від усього, світу. Тоді цигани знов почали ходити з магнітами, збирати сонячне проміння лінзою, і знов, як колись, не було нестатку в глядачах. Потяг тепер зупинявся на станції лише на кілька хвилин, бо його жовті вагони нікого й нічого не везли.

Після смерті Урсули дім знову занепав. Фернанда наказала забити вікна дерев’яними хрестами, щоб поховати себе заживо. Операція, яку врешті-решт зробили невидимі цілителі, не мала успіху з вини Фернанди, яка мала пагубну звичку не називати речі своїми іменами. Хірурги-телепати оперували Фернанду шість годин, але єдине, що виявили, було опущення матки, а його можна було виправити за допомогою бандажів, не вдаючись до операції. Фернанда написала сину в Рим, і той вислав їй кілька штук і інструкцію, як ними користуватися. В домі ніхто не цікавився Фернандою. Санта Софія де ла П’єдад варила бідний обід для всієї родини, а решту часу віддавала Хосе Аркадіо Другому. Амаранта Урсула, яка нагадувала своєю красою Ремедіос Прекрасну, тепер була зайнята уроками. Вона почала виявляти неабиякі здібності, і Ауреліано Другий пообіцяв відправити її для закінчення освіти в Брюссель. Ауреліано Другого в домі бачили рідко, він приходив туди лише заради Амаранти Урсули, для Фернанди він з часом став сторонньою людиною, а маленький Ауреліано, стаючи юнаком, дедалі більше прагнув самотності, світ поза межами дому його не цікавив. Невідомо, як і коли він здружився з Хосе Аркадіо Другим, якого всі вважали божевільним, та він був найрозумнішою людиною в домі. Він навчив Ауреліано читати й писати, розбирати пергаменти, навіяв йому власний погляд на те, що принесла Макондо бананова компанія. У віддаленій кімнаті, куди не проникав ні гарячий вітер, ні пил, вони удвох пригадували привид старого в капелюсі, який за багато років до їхнього народження розповідав тут про світ. Вони водночас помітили, що в цій кімнаті завжди стоїть березень і завжди понеділок, і зрозуміли, що даремно всі вважали Хосе Аркадіо Буендіа божевільним через те, що відкрив істину: час в своєму русі може потерпати від аварій, а тому шматок часу може відколотися і навіки застрягти в якій-небудь кімнаті. Хосе Аркадіо Другому вдалося скласти таблицю криптографічних знаків пергаменту. Ауреліано ж пригадав, що бачив щось подібне в англійській енциклопедії. Коли вони порівняли їх, таблиці збігалися.

Ауреліано Другий вже давно відчував біль у горлі. Протягом року Петра Котес марно намагалася лікувати його за допомогою бджолиного воску і соку редьки. Тоді Ауреліано Другий звернувся до Пілар Тернери. Його столітня бабка звернулася до карт і сказала, що, напевне, Фернанда, прагнучи повернути його, вдалася до ворожіння за допомогою встромлених у портрет голок. Ауреліано Другий обшукав увесь дім, та знайшов лише бандажі. Він приніс їх до Петри Котес, але й та не знала, що це таке, однак про всяк випадок спалила їх. Зникнення бандажів Фернанда пояснила помстою невидимих цілителів.

Одного разу Ауреліано Другий проснувся від нападу кашлю і відчув, що його з середини розривають залізні клешні величезного рака. Він зрозумів, що жити йому залишилось недовго, і занепокоївся, що не встигне відправити Амаранту Урсулу до Брюсселя. Щоб заробити грошей, він вирішив розіграти в лотерею землі, спустошені потопом. Алькальд видав спеціальний наказ про цю лотерею. Це мало успіх, і після розіграшу влаштували свято, на якому Ауреліано Другий востаннє грав на акордеоні пісні Франсіско Людини, але співати вже не міг.

Через два місяці Амаранта Урсула від’їхала до Брюсселя. Батько віддав їй всі гроші від лотереї, а також від продажу старих речей з дому. Фернанда намагалася подарувати дочці золотий горщик, проте та відхилила його. Амаранта Урсула попрощалася без сліз, але й без посмішки. Коли поїзд від’їхав, батьки довго стояли під палючим сонцем нерухомо, вперше після весілля взявшись за руки.

Ще до того, як прийшов перший лист з Брюсселя, Хосе Аркадіо Другий, розмовляючи з Ауреліано в кімнаті Мелькіадеса, раптом сказав, щоб той назавжди запам’ятав, що їх було понад три тисячі, і всіх кинули в море. Потім він впав обличчям на пергаменти і помер з розплющеними очима. В ту ж хвилину на ліжку Фернанди скінчилась нестерпна боротьба, котру його брат-близнюк вів з раком. За тиждень до того він повернувся у батьківський дім, аби виконати обіцянку: померти біля дружини. Виконуючи свою обіцянку, Санта Софія де ла П’єдад перерізала кухонним ножем трупу Хосе Аркадіо Другому горло, аби бути впевненою, що його не поховають живим. Тіла братів поклали в однакові труни, і тут всі помітили, що вони знову стали так само схожими один на одного, як були в юності. П’янички, що виносили покійників із дому, переплутали могили і поховали Хосе Аркадіо Другого в могилі Ауреліано Другого, а тіло Ауреліано Другого у могилі його брата.

Ще довгі роки Ауреліано не покидав кімнату Мелькіадеса. Він не мав уявлення про свій час, але володів найважливішими науковими знаннями людини середньовіччя. Коли б Санта Софія де ла П’єдад, яка опікувалася ним, не зайшла в кімнату, вона заставала Ауреліано заглибленим в книги або, як вона думала, він розмовляв сам із собою. Насправді він бесідував з Мелькіадесом, який знову завітав до своєї кімнати, про пергаменти, санскрит. Старий циган розповів йому про книжкову крамницю старого каталонця. Що далі просувався Ауреліано у вивченні пергаментів, то рідше з’являвся Мелькіадес.

В останній його прихід Ауреліано вже все бачив старого, а лише відчув його присутність і почув, як той ледь чутно прошепотів, що він помер у болотах Сінгапура.

У домі Фернанди їжі було вдосталь. Фернанда думала, що кошик з продуктами щотижня приносять колишні друзі Ауреліано Другого. Насправді ж це робила Петра Котес, яка вважала, що ця милостиня — вірний спосіб принизити ту, котра принизила її.

Санта Софія де ла П’єдад більше, ніж півстоліття, несла на своїх плечах тягар повсякденних турбот про мешканців дому Буендіа. Ніхто ніколи не чув жодної скарги від цієї мовчазної жінки. Ніхто ніколи, окрім Петри Котес, не турбувався про неї. Фернанда ж ставилася до неї як до служниці, хоча їй багато разів нагадували, що це мати її чоловіка. Після смерті Урсули Санта Софія де ла П’єдад почала здавати. І не лише тому, що стала старіти, а тому, що дім дедалі більше занепадав. Одного дня вона зайшла до Ауреліано з вузликом в руках і сказала, що дім став занадто великим для неї, і тому вона йде звідси.

Довідавшись, що Санта Софія де ла П’єдад пішла з дому, Фернанда перерила всі скрині, шафи, перевіряючи, чи нічого свекруха не забрала з собою. Потім уперше в житті спробувала затопити піч, але тільки пообпікала собі пальці. Всі кухонні справи взяв на себе Ауреліано. Фернанда виходила зі спальні лише для того, щоб забрати приготовану Ауреліано їжу, віднести її у їдальню і з’їсти, сидячи на чолі столу, біля якого стояло ще п’ятнадцять стільців. Навіть залишившись удвох у домі, Ауреліано і Фернанда жили, замкнувшись кожен у своїй самотності. Ауреліано майже не виходив з кімнати Мелькіадеса. Фернанда писала листи дітям, в яких запевняла, що вона щаслива. Одного разу Ауреліано прийшов на кухню і побачив, що їжа, яку він залишив ще вчора, стоїть незаймана. Тоді Ауреліано пішов у спальню Фернанди і знайшов її мертву. Вона лежала, покрита горностаєвою мантією, прекрасна, як ніколи, шкіра у неї стала білою і гладкою, мов мармур. Точно такою знайшов її і Хосе Аркадіо, коли через чотири місяці повернувся в Макондо.

Важко уявити собі сина більше схожого на свою матір. У Хосе Аркадіо були білі руки, що не знали праці, від нього ще й досі пахло квітковою водою, якою поливала його колись Урсула. Після багатьох років відсутності він мав вигляд дитини, постарілої, сумної і самотньої. Він пройшов у спальню матері, де Ауреліано, прагнучи запобігти тлінню тіла, чотири місяці кип’ятив ртуть. Хосе Аркадіо поцілував у чоло матір, дістав з її кишені ключ від шкатулки з фамільним гербом, де лежав лист, в якому Фернанда розповіла про все, що за життя приховувала від дітей. Він прочитав листа з цікавістю, але без хвилювання; на третій сторінці затримався і уважно подивився на Ауреліано, назвав його байстрюком і звелів іти геть у свою кімнату.

Ауреліано навіть не вийшов подивитися на вбогий похорон Фернанди. У нього не було ні бажання, ні часу думати ні про що, окрім пергаментів. Ауреліано витяг передостанню рибку полковника Ауреліано Буендіа і пішов у книжкову крамницю, де одразу ж знайшов потрібні йому книги на тих самих місцях, які вказав Мелькіадес. Хазяїн книгарні не взяв плати за книги, а порадив добре подумати, чи варто робити те, що він робить.

Хосе Аркадіо відремонтував спальню Меме і купальню, якими і обмежив свої володіння. Прокидався він о дванадцятій годині, надягав халат і капці з золотими китицямиі йшов у купальню, де влаштовував обряд, схожий у своїй урочистості з ритуалом купання Ремедіос Прекрасної. Занурившись у запашну воду, він дві години лежав на спині і згадував Амаранту. Амаранта і ще страшні очі святих — тільки ці два спомини він зберіг про свою рідну домівку. На відміну від Ауреліано Хосе, який старанно топив образ Амаранти в кривавій бійні війни, Хосе Аркадіо намагався зберегти його живим. Хосе Аркадіо залишив семінарію невдовзі після приїзду до Риму, але підтримував легенду про своє духовне покликання заради казкового спадку, про який Твердила мати у своїх листах. Отримавши останнього листа Фернанди, в якому проглядувалося передчуття смерті, Хосе Аркадіо залишив вбогу кімнату під дахом, де мешкав разом із двома друзями, і повернувся додому. Він тільки глянув на запустіння, яке панувало в домі, і зрозумів, що потрапив у пастку, вирватися з якої ніколи не вдасться.

Минув майже рік відтоді, як Хосе Аркадіо повернувся додому. Коли він проїв срібні канделябри і прикрашений гербами нічний горщик, золотим у якому виявився лише інкрустований герб, єдиною його розвагою стало збирати у домі хлопчаків і давати їм волю у пустощах. Четверо старших хлопчиків стежили за зовнішністю Хосе Аркадіо. Один хлопчик, що мав рожеві, мов у кролика, очі, залишався ночувати і ходив по дому з Хосе Аркадіо, коли той страждав від безсоння через астму. Одного разу вони зайшли вночі до кімнати Урсули і побачили дивне світло, що пробивалося крізь тріщини у підлозі. Вони відсунули ліжко і знайшли скарб, який даремно шукав Ауреліано Другий.

Ця знахідка була наче яскравий спалах вогню у нічній пітьмі. Проте Хосе Аркадіо не поспішав здійснити свою мрію і повернутися до Риму. Замість цього він перетворив дім на декадентський рай. Він поновив оксамитові штори у спальні, буфет у їдальні наповнився вишуканими наїдками, а комора — винами. Якось вночі Хосе Аркадіо разом зі своїми улюбленцями влаштував бенкет, який тривав до ранку. О шостій вони вийшли голі зі спальні і пішли в басейн, наповнений шампанським. Хлопчики пустували в басейні, а Хосе Аркадіо лежав на спині і думав про Амаранту. Коли він повернувся до спальні, то знайшов там такий безлад, наче після землетрусу, а хлопчики кублом спали у його ліжку. Розлючений не стільки погромом, скільки відразою до самого себе, Хосе Аркадіо відшмагав хлопчаків різками і вигнав їх. Залишившись сам, він задихався від нападу астми і через три доби попросив Ауреліано сходити до аптеки за ліками. І цього разу вигляд пустих вулиць не зацікавив Ауреліано.

Він продовжував самотньо сидіти в своїй кімнаті, розшифровуючи пергаменти, змісту яких ще не розумів. Хосе Аркадіо іноді заходив поспілкуватися з дивним родичем. Він відкрив, що Ауреліано не тільки має ґрунтовні знання з багатьох наук, а й знає багато такого, про що не довідаєшся з підручників та енциклопедій. У свою чергу Ауреліано вразило, що Хосе Аркадіо вміє сміятися, відчуває смуток, пригадуючи минулу велич дому. Цей потяг двох відлюдників однієї крові ще не можна було назвати дружбою, але він скрашував їм обом їхню самотність. Ауреліано став допомагати Хосе Аркадіо у домащ— ніх справах, а Ауреліано було дозволено читати в галереї, отримувати листи від Амаранти Урсули і користуватися купальнею.

Одного разу їх розбудив стук у двері. То був незнайомий старий, на чолі якого темнів хрест із попелу. Він мав вигляд старця, але тримався з гідністю. Це був Ауреліано Закоханий, він прагнув спочити від тяжкого існування втікача. Старий назвав своє ім’я і благав дати йому притулок у домі, який здавався йому останнім пристанищем на землі. Але ні Хосе Аркадіо, ні Ауреліано нічого не знали про цього родича і вигнали його. Стоячи в дверях, вони побачили розв’язку драми, що почалася ще до народження Хосе Аркадіо. На протилежному боці вулиці під мигдалевими деревами виникли два агенти поліції, які упродовж багатьох років йшли по сліду Ауреліано Закоханого, прогриміли два постріли, і Ауреліано Закоханий впав на землю, кулі влучили йому точно у хрест на лобі.

Відтоді як Хосе Аркадіо прогнав хлопчиків, він жив очікуванням відомостей про трансатлантичний лайнер, на якому збирався до Неаполя. Та й цій мрії не судилося збутися. Одного ранку, коли Хосе Аркадіо здійснював обряд купання у басейні, через дах купальні залізли четверо хлопчиків, утопили Хосе Аркадіо і витягли зі схованки, відомої тільки їм та їхній жертві, три мішки з золотом. Ауреліано, що сидів у своїй кімнаті, нічого не підозрював. Тільки ввечері він сполошився, став шукати його і знайшов нарешті в купальні. Тільки тепер Ауреліано зрозумів, що встиг полюбити його.

Амаранта Урсула повернулася в Макондо у грудні на крилах попутного вітру. Вона вела за собою свого чоловіка на шовковому поводку. Відчинивши двері дому, Амаранта Урсула відразу зрозуміла, що її тривала відсутність призвела до занепаду дому. Для її багажу не вистачило місця в галереї. Вона привезла з собою два кофри з сукнями, мішок з парасольками, вісім коробок з капелюшками, величезну клітку з канарейками і велосипед, який у розібраному вигляді зберігався у футлярі. Не дозволивши собі перепочити з дороги, вона почала чергове оновлення дому. Амаранта Урсула вигнала рудих мурах, відродила до життя трояндові кущі, посадила у горщики бегонії. Вона очолила команду будівельників, які відремонтували будинок і всі меблі в ньому. Вже через три місяці у домі знову панували молодість і радість, як за часів піаноли. Такої людини, як Амаранта Урсула, ця оселя ще не бачила, вона завжди була в гарному настрої, готова співати, танцювати і викидати на смітник застарілі речі й звичаї.

Жвава, маленька і невгамовна, як Урсула, вона красою і привабливістю майже не поступалася Ремедіос Прекрасній і мала хист передбачати моду. Неможливо було збагнути, чому така розумна і обдарована жінка повернулася у це мертве містечко, до того ж — з чоловіком, у якого вистачило б грошей жити у будь-якому куточку світу і який кохав її так, що дозволяв водити себе на шовковому поводкові. Клітка з канарками стверджувала, що її рішення повернутися в Макондо назавжди не було раптовим. Згадавши, що мати в одному з листів сповіщала про загибель птахів, Амаранта Урсула спеціально заїхала до Канарських островів і придбала там двадцять п’ять пар найпородистіших канарейок. З усіх її намірів цей був найневдаліший: як тільки птахів випускали, вони робили коло над містом і відлітали на батьківщину.

Минув рік від повернення Амаранти Урсули, але за цей час вона не змогла ні з ким подружитись, проте не втрачала надії вдихнути життя в це переслідуване нещастями людське товариство. Її чоловік Гастон розумів, що повернення дружини до Макондо викликане лише тугою за батьківщиною, і сподівався, що дійсність розвіє це марево. Він навіть не став збирати свого велосипеда. Свій вільний час він присвятив вивченню місцевих комах, найцікавіші екземпляри яких надсилав старому професорові природничої історії Льєзького університету. Гастон був старший за Амаранту Урсулу років на п’ятнадцять, але його юнацькі звички, постійна готовність догоджати дружині і надзвичайні чоловічі достоїнства робили цей шлюб щасливим.

Вони познайомились за три роки до весілля. Головним покликанням Гастона була авіація. Якось він виписував складні піруети на спортивному біплані над колежем, де навчалася Амаранта Урсула. Літак зачепився за дріт і зависнув у повітрі. З того часу, незважаючи на ушкоджену ногу, Гастон щосуботи заїжджав за Амарантою Урсулою у пансіон і відводив у свій спортивний клуб. Їхнє кохання народилось у небі на висоті п’ятсот метрів, і що вище вони піднімалися над землею, то повнішим ставало їхнє взаєморозуміння. Вона розповідала йому про Макондо, як про найпрекрасніше місце у світі, і з такою тугою говорила про рідний дім, що він зрозумів, що Амаранта Урсула не погодиться стати його дружиною, якщо він не поїде з нею в Макондо. Він не заперечував ні проти Макондо, ні проти шовкового поводка, бо вважав це забаганками, які з часом зникнуть. Але минуло два роки в Макондо, а Амаранта Урсула була так само щаслива, як і в перший день їхнього приїзду, й Гастон почав виказувати занепокоєння. Гастон і Амаранта Урсула залюбки прийняли б Ауреліано до сімейного кола, але він усамітнився, був огорнутий таємницею, яка не давала наблизитися до нього. І Гастон почав шукати інші шляхи згаяти час. Саме тоді йому спало на думку організувати авіапошту.

Гастон розпочав тривале листування з компаньйонами в Брюсселі, яке нагадувало листування Фернанди з невидимими цілителями. Він розчистив посадочну смугу на зачарованих землях, вивчив напрямки вітру, чим занепокоїв макондців, які вважали, що він намірився вирощувати банани і лише прикривається розмовами про авіапошту. Отримавши дозвіл і ліцензії від влади, Гастон вмовив своїх компаньйонів вислати морем літак у супроводі механіка, який збере апарат у порту і прилетить на ньому до Макондо. Незабаром у нього з’явилась звичка в очікуванні аероплана ходити вулицями, поглядаючи на небо і прислухаючись до шуму вітру.

Хоча Амаранта Урсула не помічала цього, її повернення докорінно змінило життя Ауреліано. Після смерті Хосе Аркадіо він став завсідником книжної крамниці, вивчав Макондо, намагаючись уявити собі його розквіт. Він шукав когось, хто б пам’ятав його сім’ю, або принаймні полковника Ауреліано Буендіа. Але ніхто, за винятком старого негра, не чув про таких. Із цим негром Ауреліано вів бесіди, а іноді ділив з ним вечерю — суп з голів півнів, який готувала його правнучка на ім’я Чаклунка. Коли старий помер, Ауреліано зустрічався вечорами з Чаклункою на вулиці, де вона тихим свистом приманювала чоловіків. Він ще не знав жінки, коли Амаранта Урсула повернулася до Макондо і при зустрічі нагородила його щирим сестринським поцілунком, від якого він ледве не зомлів. У її присутності він відчував себе беззахисним, йому здавалося, що його кістки стають м’якими, тому він уникав зустрічей з Амарантою Урсулою. Ауреліано весь час переслідував її сміх, її щасливі крики, коли вона кохалася з чоловіком. Одного вечора він пішов до Чаклунки, взявши в Амаранти Урсули гроші, — не тому, що не мав своїх, а тому що хотів залучити її до свого падіння. Того вечора вони з Чаклункою стали коханцями.

Вранці Ауреліано розшифровував пергаменти, а в години сієсти йшов до Чаклунки, яка вчила його кохатися. Після того, як Ауреліано відкрив їй таємницю своєї пристрасті до Амаранти Урсули, від якої йому не вдалося вилікуватися в обіймах іншої жінки, негритянка так само щиро приймала його, але тепер вимагала гроші за свої послуги, а коли він не мав чим платити, робила позначки на стіні. У сутінках Ауреліано повертався додому, зачинявся у своїй кімнаті, але не міг ні читати, ні писати, ні думати через нестерпне хвилювання, яке в нього викликали сміх, шепіт і агонія насолоди, що сповнювала дім уночі. Таким було його життя до того дня, коли він у книжковій крамниці познайомився з чотирма балакунами, які вели суперечку про засоби знищення тарганів у середні віки. Старий каталонець заохотив Ауреліано викласти свою точку зору на це питання. Дискусія, яка стала початком тісної дружби, закінчилась у дівчат, що продавали себе з голоду в убогому борделі. Для Ауреліано, чий світ починався з пергаментів Мелькіадеса, а закінчувався ліжком Чаклунки, відвідини таких закладів стали найкращими ліками від несміливості.

Хоча Ауреліано до кожного з чотирьох друзів ставився з однаковою прихильністю, Габріель був йому ближчий за інших. Він відчув це, коли одного разу випадково заговорив про полковника Ауреліано Буендіа, і Габріель, єдиний із всіх, повірив йому, бо його прадідом був полковник Герінельдо Маркес. Провали у пам’яті макондців ставали особливо глибокими, коли йшлося про розстріл робітників. Ауреліано і Габріель були спільниками, що вірили в реальність фактів, не визнані іншими; ці факти затягували їх у світ, від якого не лишилося нічого, крім туги.

У цей час Гастон уже став чекати свій аероплан, і Амаранта Урсула відчувала себе такою самотньою, що стала заходити до Ауреліано. Він знову почав обідати вдома. Гастону його товариство було до душі. Амаранта Урсула й гадки не мала, що у ставленні до неї у Ауреліано може бути щось більше, ніж братська любов, до того дня, коли вона порізала собі палець і Ауреліано кинувся висмоктувати їй кров з такою жадібністю і пристрастю, що Амаранту Урсулу пройняв дрож. Вимушено засміявшись, вона сказала, що з нього вийшов би добрий вампір, але Ауреліано не зміг більше стримуватися, відкрив їй найпотаємніші куточки свого серця і дістав звідти огидного паразита, вигодованого його стражданнями. У відповідь Амаранта Урсула наче виплюнула йому в обличчя, що першим же пароплавом від’їжджає до Брюсселя.

Одного разу Альваро, один з чотирьох друзів, прийшов у крамницю каталонця і розповів про свою нову знахідку: зоологічний бордель, який називався "Золотий хлопчик". Це був величезний салон просто неба, де прогулювалися на свободі звірі, цвіли квіти, а прекрасні мулатки були обізнані з усіма тонкощами кохання. Друзі завітали до салону, і велична, мовчазна, дуже стара жінка, що сиділа при вході у кріслі-качалці, відчула, як час повертається на круги своя, коли побачила серед прибулих сумного чоловіка з татарськими вилицями, відзначеного самотністю. Це була Пілар Тернера, і вона побачила знову перед собою молодого полковника Ауреліано Буендіа. З цієї ночі Ауреліано знайшов пристановище в ніжності й співчутливому розумінні невідомої йому до того часу прапрабабки. Пілар Тернера розповідала йому про рід Буендіа, про Макондо. Саме сюди, як у останній притулок, прийшов Ауреліано, коли Амаранта Урсула розбила його мрії. Він хотів вилити комусь свою душу, але зміг тільки розридатися, припавши обличчям до подолу Пілар Тернери. Вона дочекалася, поки він заспокоїться, а потім ласкаво запитала: "Хто вона?" Почувши ім’я, вона засміялась, бо знала, що історія сім’ї Буендіа схожа на колесо, яке крутиться, поки не сточиться вісь, і сказала, що Амаранта Урсула чекає на нього, де б вона зараз не була.

Амаранта Урсула вийшла з купальні, і Ауреліано, хитаючись наче п’яний, зайшов за нею у спальню. У сусідній кімнаті Гастон писав листи, та Ауреліано ніщо не могло зупинити. Він накинувся на Амаранту Урсулу. Вона стала оборонятися. Вони боролися довго, мовчки, рішуче, й самі не помітили, як боротьба перетворилася на пестощі. Нарешті Амаранта Урсула здалась під натиском бажання дізнатися, що таке ці оранжеві звуки і невидимі кулі, що чекають на неї по той бік смерті.

Пілар Тернера померла вночі перед святом, сидячи у кріслі-качалці з ліан, охороняючи вхід у свій рай. Поховали її, згідно з її заповітом, не в труні, а в тому самому кріслі, в ямі, яку викопали посеред танцювального майданчика. Мулатки познімали з себе свої прикраси й кинули їх у могилу, яку закрили плитою без імені та дат. Потім мулатки отруїли всіх тварин і птахів, замурували вікна й двері і розійшлись хто куди.

Це був кінець. У могилі Пілар Тернери гнили залишки минулого, те, що залишилося в Макондо після того, як вчений каталонець продав свою крамницю і виїхав, затуживши за справжньою весною, у рідне село на березі Середземного моря. Спочатку юні друзі та старий каталонець листувалися так часто, що не було навіть відчуття розлуки. Та з каталонцем трапилося неминуче: позбувшись туги за батьківщиною, він потрапив у полон туги за Макондо. Виснажений цими двома ностальгіями, він втратив своє чудове почуття нереального й Дійшов до того, що порадив друзям залишити Макондо.

Першим прислухався до його поради Альваро. Потім виїхали Альфонсо і Герман. Через рік після від’їзду каталонця в Макондо залишився лише Габріель, він відповідав на запитання одного французького журналу, який оголосив конкурс, де першою премією була подорож до Парижа. Місто так занепало, що Габріелю, коли він здобув перемогу і зібрався їхати в Париж, довелося зупинити поїзд, помахавши рукою машиністу. У цьому покинутому навіть птахами місті, де від спеки й пилу було важко дихати, Ауреліано і Амаранта Урсула, ув’язнені самотністю і коханням та самотністю кохання в домі, де шум термітів не давав заснути, були єдиними щасливими людьми і найщасливішими людьми у світі.

Гастон, якому набридло чекати свій аероплан, відбув до Брюсселя з наміром повернутися в Макондо літаком. Залишившись самі, коханці віддалися божевіллю довго стримуваного почуття. Ауреліано закинув пергаменти, перестав виходити з дому, лише іноді відповідав на листи друзів. Коханці втратили відчуття реальності і часу. Вони зачинили всі двері й вікна й ходили в такому вигляді, як мріяла колись Ремедіос Прекрасна. Коханці жили у світі, де єдиною реальністю було кохання.

Звістка про повернення Гастона ввірвалася в це щасливе царство, немов звук пострілу. Ауреліано і Амаранта Урсула розплющили очі, дослідили свої душі, подивилися один одному в обличчя, поклавши руку на серце, і зрозуміли: вони стали таким єдиним цілим, що між розлукою і смертю виберуть смерть. Тоді Амаранта Урсула написала Гастону листа, сповненого суперечностей: вона запевняла чоловіка у своєму коханні, але визнавала як фатальне приречення долі неможливість жити без Ауреліано. Гастон відповів спокійним, майже батьківським листом. На той час, коли померла Пілар Тернера, вони вже чекали дитину. У них зовсім не було грошей. Існували вони якимось чудом. Амаранта Урсула не втратила ні свого хорошого настрою, ні свого таланту до любовних витівок. Невпевненість у майбутньому змусила пригадувати їх минуле, ці спогади відкрили їм істину: з того часу, як вони пам’ятали себе, вони завжди відчували себе щасливими разом. Ауреліано намагався з’ясувати своє походження, для цього навіть здійснив вилазку в дім священика, де обстежив метричні записи за багато років. Не отримавши відомостей, вони прийняли версію Фернанди про корзину, що виловили в річці. Ця версія рятувала їх від підозри, що Ауреліано — брат Амаранти Урсули, і від побоювань за дитину. У міру того як розвивалась вагітність, вони дедалі більше перетворювались на єдину істоту.

Одного недільного вечора Амаранта Урсула відчула наближення пологів. Акушерка, яка допомагала дівчатам, що торгували собою з голоду, поклала Амаранту Урсулу на кухонний стіл і мучила доти, поки її крики не змінилися плачем чудового немовляти чоловічої статі. Амаранта Урсула крізь сльози побачила, що це справжній Буендіа, із тих, хто носив ім’я Хосе Аркадіо, але з розплющеними ясновидячими очима, кого нарікали ім’ям Ауреліано. Мати хотіла дати сину ім’я Родріго, але батько вирішив, що той буде Ауреліано і виграє тридцять дві війни. Лише коли перевернули хлопчика на живіт, побачили, що в нього є свинячий хвіст.

Ауреліано і Амаранта Урсула не дуже збентежились з цього приводу, оскільки не знали про подібний випадок в роду Буендіа і не пам’ятали жахливих застережень Урсули. Акушерка ж запевнила, що непотрібний хвіст можна буде відрізати, коли випадуть молочні зуби. Потім не було часу думати про це, бо у Амаранти Урсули відкрилася сильна кровотеча. Через двадцять чотири години вона померла.

Тільки тепер Ауреліано зрозумів, як не вистачає йому друзів. Він поклав дитину у корзину, закрив обличчя небіжчиці ковдрою і пішов блукати містом у пошуках стежки до минулого. Не знайшовши нічого з того, що було йому миле колись, він напився з хазяїном останнього салону в кварталі публічних домів. Чаклунка витягла його з калюжі сліз і блювотини. На світанку він прийшов до тями і згадав про дитину.

У корзині немовляти не було. Ауреліано впав у крісло, в яке сідала Ребека під час вишивання, Амаранта грати в шашки з полковником Маркесом і Амаранта Урсула шила тут білизну для дитини. Раптом душа його прозріла, і він зрозумів, що не зможе витримати тягар такого величезного минулого. Тут він побачив дитину — зморщену з’їдену оболонку, яку тягли мурашки в свої житла доріжкою саду. Він скам’янів, але не від жаху, а тому що цієї надприродної миті йому відкрилися останні таємниці шифрів Мелькіадеса, і він побачив епіграф до пергаментів: "Перший в роду буде прив’язаний до дерева, останнього в роду з’їдять мурашки".

Ніколи в своєму житті Ауреліано не чинив нічого так розсудливо: він забув своїх мертвих і свою тугу за ними, знов забив всі двері хрестами Фернанди, аби ніщо не відвертало його. Він знав, що й його доля записана в пергаментах. Тепер він читав їх так легко, ніби вони були написані рідною іспанською мово. То була історія роду Буендіа, записана в усіх побутових подробицях, але передбачена на сто років наперед. Події в ній було викладено так, ніби вони співіснували в одній-єдиній миті. Ауреліано прочитав вголос пророцтво про розстріл Аркадіо, народження найпрекраснішої жінки, котра повинна вознестися на небо душею і тілом, і довідався про народження двох близнюків, які не змогли розшифрувати пергаменти через те, що їхні спроби були передчасними. Прагнучи довідатися про своє походження, Ауреліано перегорнув кілька сторінок. Тієї ж миті почав дути слабкий вітерець, сповнений голосів минулого. Ауреліано не помітив його, бо саме в цю мить знайшов перші ознаки власного єства у своєму дідові, що легковажно вирушив у пустелю примар на пошуки прекрасної жінки, яка не дасть йому щастя. Таємними стежками свого роду він дійшов до тієї миті, коли його завали серед скорпіонів і жовтих метеликів в сутінках купальні. Ауреліано так захопився читанням, що не помітив другого пориву вітру, сильного, мов циклон. У цей час він довідався, що Амаранта Урсула йому не сестра, а тітка, і що Френсіс Дрейк взяв в облогу Ріоачу лише для того, щоб вони змогли шукати одне одного в заплутаних лабіринтах крові, поки не народять міфологічне чудовисько, якому судилося Покласти край їхньому роду. Макондо вже перетворилося на смерч із пилу та сміття. Ауреліано знову пропустив одинадцять сторінок, де описані добре відомі йому події, а він хотів знати свою долю. Але, не дочитавши останніх рядків, зрозумів, що йому не вийти з цієї кімнати, бо згідно з пророцтвом, прозоре (або примарне) місто буде зруйноване ураганом і стерте з пам’яті людей у ту саму мить, коли Ауреліано Бабілонья закінчить розшифровувати пергаменти, і все, що у них записано, ніколи більше не повториться, бо тим родам людським, які приречені на сто років самотності, не судилося двічі з’являтися на землі.

Переклад П. Соколовського 1

[1] За вид. Маркес Ґабріель. Сто років самотності. — Київ: Всесвіт, 2004.