Микола Яценко УКРАЇНСЬКА РОМАНТИЧНА ПОЕЗІЯ 20-60 РОКІВ XIX СТ.
[...] У кінці 10-х років XIX ст. на Україні починає формуватися романтична естетична думка, позначена впливом ідей німецької ідеалістичної філософії Гердера Шеллінга та літературної теорії німецьких романтиків. [...]
Одним з діячів вітчизняної науки і літературно-естетичної думки, котрий належачи один час до "Товариства любомудрія" сприйняв ряд теоретичних положень німецької ідеалістичної філософії, був М. Максимович. На відміну від німецьких романтиків, які переносили свої інтуїтивні пошуки найпотаємнішого в природі і в людині за межі реального світу, "любомудри" приймали філософію
Шеллінга як просвітителі, проектуючи її постулати на реальне суспільне життя. Об'єктом головного інтересу в німецькій романтичній теорії для них була конструктивна думка про самобутність літератури, її національні естетичні засади. Ідея національного розвитку, що випливала з філософської концепції Шеллінга, орієнтувала "любомудрів" на пізнання змісту історичного життя народності.
Фольклористика для Максимовича, як і для багатьох інших діячів української культури 20-30 х років, стала тією галуззю знання, в якій були зроблені перші спроби поєднати теорію з практичними потребами розвитку нової української літератури.
[...] Велику роль у теоретичному осмисленні засад романтичної естетики на Україні відіграв І. Кронеберг — у 20-х роках професор кафедри класичної філології і ректор Харківського університету.
[...] Концепція романтичного історизму в основних рисах складається у 20-40-ві роки у працях І. Кулжинського, М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бодянського та М. Костомарова. Джерела морально-етичних цінностей для романтиків— у "духові" нації, сконцентрованому у фольклорних пам'ятках і насамперед у героїчному епосі як достовірних документах самобутнього славного минулого. Сам народ (народність) виступає як єдність етнічного типу, способу відчуття мислення, своєрідності характеру і психічного складу, а не як соціальне історична спільність. Власне ця концепція була близькою до гердерівської, який розглядав національний характер як щось незмінне, хоч й історично сформоване. Разом з тим українські романтики заперечували гердерівське розуміння слов'янського і, зокрема, українського народного (національного) характеру як миролюбиво-хліборобського. І. Срезневському "внутрішнє життя" України, уособленням котрого є Запорозька Січ, уявлялося в типово оссіанівському чи вальтерскоттівському дусі — диким і бурхливим. Для Є. Гребінки історичні українці — це народ із "залізним характером" і "глибокими почуттями".
[...] Хронологічно межі романтизму в українській літературі обіймають кінець 20-х-бО ті роки XIX ст. — від публікації в "Вестнике Европы" в 1827-1828 pp. таких творів, як "Твардовський" П. Гулак-Артемовського і "Молодиця" та' "Пир Владимира Великого" Я. Боровиковського, появи в 1827 р. "Малороссийских песен" М. Максимовича (де, зокрема, був вміщений і вірш С. Писаревського "За Немань іду", що поширювався в рукописних списках в середині 20-х років XIX ст.) до виходу в світ в 1862 р. збірки "Поезії Іосифа Федьковича", "Українських оповідань" О. Стороженка (1863) та романтичних казок Марка Вовчка (60-ті роки). Крім того, твори романтичного характеру (зокрема проза і драматургія Ю. Федьковича) з'являються і в 70-80-ті роки. Разом з тим з середини 40-х років спочатку в поезії, а пізніше і в художній прозі в українській літературі формується критичний реалізм, який стає основним художнім напрямом. [...] Романтична творчість на Україні розвивалася не тільки синхронно з критичним реалізмом, а й у багатьох випадках органічно з ним перепліталася (Т. Шевченко, Марко Вовчок та ін.).
[...] Розквіт української романтичної поезії припадає на 30-40-ві роки XIX ст. (Л. Боровиковський, А. Метлинський, Є. Гребінка, М. Костомаров, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, М.Петренко, Я. Щоголев та ін.). В кінці 30-х років дебютують своїми романтичними творами і письменники західноукраїнські (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький). їх шляхом у 40-60-ті роки пішли М. Устиянович, А. Могильницький, І. Гушалевич. В 50-60-ті і наступні роки виступають з романтичними творами К. Думитрашко, П. Куліш, С. Руданський, Ю. Федькович та ін.
В українській романтичній поезії (це стосується великою мірою й прози) 20-60-х років можна виділити такі основні тематично-стильові течії: фольклорну, фольклорно-історичну, громадянську та психологічно-особистісну. [...]
Генетично фольклорний тип романтизму випливає з концепції співвідношення людини і природи, зв'язок з якою здійснюється через безпосереднє інтуїтивно-ірраціональне чуття. Вважаючи природу вищою за культуру, послідовники Руссо дивилися на народні вірування і словесну творчість як на частину природи, яка має бути включена до складу літератури, що й спричинилося до появи на початку XIX ст. в романтизмі течії, орієнтованої на фольклор (Водсворт, гейдельберзький гурток, Міцкевич, чеські "будителі", Петефі та ін.).
Записуючи і досліджуючи народну поезію, М. Максимович, М. Маркевич, І. Срезневський, Л. Боровиковський та ін. звернули увагу на твори, в яких відбивається щоденне життя народу (пісні, де звучить його душа, казки, де відсвічується народна фантазія), на повір'я і міфологію, звичаї, перекази та народні забобони. [...] _; .
До творів, в яких помітна вже об'єктивна позиція автора, спроба надати народно-міфологічному матеріалові певної організації, внески в нього художню ідею, належать вірші балади Л. Боровиковського "Маруся" (1829) та "Заманка" (1832), де в першому фантастично містичне витіснено у сферу сновидіння, а в другому постає як прояв незнищеного природного начала, отже, теж по суті позбавленим містики. Певною мірою "Заманка" подібна до "Рибалки" (1827) П. Гулака-Артемовського, де природне і людське виступає в органічній єдності. Тим часом балада М. Костомарова "Наталя" (1855), з близькою до "Марусі" сюжетною основою, закінчується в дусі християнського моралізаторства— героїня змушена повінчатися з мерцем, тому що не молилася богу. [...]
У зв'язку людини з природою остання у романтиків не виступає однозначною. Одним з аспектів цього зв'язку є той, що природа стає своєрідним аналогом душі, коли перевтілення в природний об'єкт уособлює ту чи іншу сторону родової суті людського характеру. Найбільш яскраво це видно у таких творах, як "Тополя", "Лілея", "Русалка" Т.-Шевченка, "Брат з сестрою", "Явір, тополя, береза", "Ластівка" М. Костомарова. Разом з тим, коли поетичний антропоморфізм М. Костомарова у згаданих творах заснований на "вічних" правилах народної моралі (недопустимість кровозмішення, заздрість матері щастю молодого подружня, синівський непослух) та містить в собі виразне християнсько-дидактичне начало (так, зокрема, перетворення сина, невістки і матері на явір, тополю і березу робиться з волі "предвічного"), драматичний конфлікт і трагічний його наслідок у Т. Шевченка випливають з реальних соціальних відносин (як і в "Майській ночі" М. Гоголя). Такий самим моралізаторством, як і в М. Костомарова, позначена балада М. Устияновича "Проклятство матері", де язичницька віра в магічну дію слова переплітається з християнським мотивом "гріха". Втративши провідну життєву основу, балада перетворюється на нагромадження неприродних жахів, немотивований прояв ворожих персонажам природних стихій. Врешті в колі релігійних християнських уявлень перебуває й балада М. Костомарова "Великодня ніч" (праведна, безгрішна душа з'являється біля церкви у вигляді запаленої свічечки). [...]
Уже у фольклорній течії українського романтизму виявилося протистояння двох світів— реального, людського і фантастичного як прояву не керованих людиною природних сил. Однак міра цього протистояння в українській романтичній поезії різна — від апології людського начала до пригнічення його ворожою, "нечистою силою". Прикладом ... є винахідливість Твардовського з однойменної балади П. Гулака-Артемовського. [...]
В естетичному освоєнні народної демонології в українській поезії 20—40-х років проявився не тільки суто романтичний підхід, а й елементи просвітницького ставлення до цих забобонів. Так, у вірші "Баба Гребетничка" М. Костомаров з притаманною для нього дидактичною настановою, по суті, осуджує народну віру в існування відьом, а у вірші "Чорний кіт" висміює "чудесні" засоби любовного привороту,
Поступовий відхід від міфології в сферу реальних (хоч і драматичних) людських відносин приводить у романтичній українській поезії до появи балади, вільної від фантастики, основаної на реальному побутовому матеріалі. [...] Характерно, що вивільнення з пут фантастичної умовності, як правило, йде поряд із зростанням художньої майстерності, з посиленням психологічного аналізу. Найбільш показовими творами є "преданіє" "Молодиця" (1828), "малороссийская полубаллада" "Вивідка" (1834) Л, Боровиковського, "Отруї" М.Костомарова, "Причинна" Т. Шевченка. Усім їм властива наявність сильного пісенного елемента Такі твори прокладали в українській літературі шлях до психологічної поезії. [...]
Романтизм знаменував перехід від універсальних художніх систем до конкретно історичних. На відміну від універсальних систем, де час і простір — тільки місце дії, арена вияву незмінної суті, в романтиків вони категорії історичні. У романтизмі з'являється історична свідомість, за якою світ перебуває в стані безперервного руху і розвитку. Світ і людина мають минуле, сучасне і майбутнє, що проявляються в індивідуально-історичних формах. Звідси — не існує іншого виду самопізнання, крім історичного. Без знання минулого не можна зрозуміти сучасність, тільки знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства. [...]
Романтичний історизм не тільки посилює інтерес до козацько-старшинських літописів XVI1-XVIII ст., а й породжує в 20-40-х роках дворянську історіографію "История Малой России" (перше видання 1808, друге— 1830) Д. М. Бантиша-Каменського, "История Малороссии" (1842-1843) М. A. Map-
кевича, "О причинах й характере унии в Западной России" (1841), "Книги бытия украинского народа". Усі ці дослідження, що стали одним із джерел романтичної літератури, пов'язаної з історією України, більшою чи меншою мірою перебували під впливом ідей "Истории русов" і слідом за нею творили міфологізований образ козаччини, не беручи до уваги її соціальної структури та станових суперечностей. При наявності в історіографічних працях документального матеріалу історія народу втрачала, по суті, свій соціальний характер і великою мірою виступала залежною від волі провидіння.
Характер романтичного історизму був пов'язаний з естетичною теорією, зорієнтованою не на пізнання і відображення, а на вираження. Звідси — пошуки в історичному минулому матеріалів, які підбивають провідну "ідею народності", її "дух". У передмові до першого випуску "Запорожской старины" (1833) І. Срезневський в "мрачном холодном эпизме" народних дум шукає свідчення "внутрішнього життя" українського народу. Відводячи народним масам вирішальну роль в історичних подіях, М. Костомаров вважав, що літописи й історичні дослідження дають уявлення про події, а народні пісні — про дух віку і народу ("Об историческом изучении русской народной поэзии", 1843). [...]
Таким чином, на Грунті народної епічної поезії, історичних легенд і переказів та старшинсько-дворянської історіографії, пов'язаної з народною легендарною стихією, в українському романтизмі складається фольклорно-історична течія. Початок їй поклали власне видання "Запорожской старины" (1. Срезневський та І. Розковщенко). [...]
"Традиції старої України, — говорить М. Драгоманов, — були годні тільки на те, щоб збудити аналіз сучасності, і це вони зробили через Гоголя, як і через Шевченка, — хоч у кожного різно". Можна думати, що ці традиції по-своєму збудили аналіз сучасності і в Л. Метлинського та в багатьох інших українських романтиків (зокрема, як і ставлення до образу старого бандуриста і кобзаря привело до постановки питання про громадянське призначення сучасного поета). Усе це й дає підстави для виділення в українському романтизмі течії громадянської, що з часом, не залишаючи свого національного материнського лона, виходить на широкий простір світової історії і загальнофілософських проблем буття. [...]
У цілому на громадянських позиціях стояли і діячі "Руської трійці", в яких романтичне оспівування старовини поєднувалося з просвітницькою вірою у відродження народу. Так, зокрема, у вірші "Мадей" І. Вагилевич відбиває боротьбу проти іноземних загарбників та створює романтичний образ вождя, який і в смертельну хвилину не втрачає віри в перемогу народу. Незважаючи на відхід молодшого покоління від ідеалів "Руської трійці", громадянські мотиви зберігаються у творчості М. Устияновича ("До перемишлян", "До "Зорі Галицької", "Жебрак", "Рекрутка", "Верховинець") та А. Могильницького ("Ученим членам Руської Матиці", заспіви до першої і другої частин поеми "Скит Манявський"). Характерно, що в нього виникає зовсім інша концепція історичного минулого — це ненастанна боротьба, смутний час, гірший, ніж сьогодення. Громадянські
мотиви різної тональності характерні і для поетичної творчості Ю. Федьковича ("Поклін", "Сестра", "Україна", "Оскресни, Бояне", "Козак", "Конець" та ін.).
Атрибутивною рисою романтичної поезії є схильність до ліризації теми, мотиву. Вона вже досить виразно намітилася ще в сентиментально-преромантичній поезії другої половини XVII-XVIII ст. Суб'єктивізація фольклорної й фольклорно-історичної епічної теми, приводячи до розмивання фабули, у своєму розвиткові сприяла утворенню ліро-епічних та ліричних форм (наслідком чого і була, зокрема, поява громадянської поезії). Ця закономірність є відображенням процесу розвитку особистісного начала в умовах розкладу феодально-кріпосницьких відносин. [...]
Для особистісно-психологічііої течії перехідного виду характерна і друга лінія, щр пов'язана з фольклорною течією. Умовно цю групу творів можна назвати баладною лірикою. Як правило, її темою є нещасливе кохання: "Малоросійська балада", "Малороссийский романс" О. Шпигоцького, "Рожа і дівчина" О. Корсуна, "Рекрутка" М. Устияновича, "Пісня" О. Афанасьєва-Чужбинського та ін. Здебільшого ці твори належать до ліро-епічної поезії. [...]
Віршів про щасливу любов в українських романтиків дуже мало. До них, зокрема, належить сонет О. Шпигоцького "Тільки тебе вбачила...", що нагадує своєрідну варіацію "Оди Сафо", відомої українському читачеві з перекладу-переспіву І. Котляревського. Любовне почуття дівчини виступає скоріше як емоційне сум'яття, не підвладне розумові, ніж індивідуальний психологічний стан душі. [...]
В любовній особистісно-психологічній ліриці, таким чином, проявляється характерна для романтизму недосяжність у реальному житті ідеалу, своєрідний культ душевного страждання. Особливо показова в цьому плані сентиментально-романтична лірика В. Забіли. У його творах, для яких притаманна безпосередність вияву чуттєвого сприйняття і, за словами І. Франка, "повна безпретензіо-нальність і примітивність..! ліричних виливів", неможливість досягнення особистого щастя в реальній дійсності, де все "перевернулося", тісно переплетені з темою нещасливого кохання ("Голуб", "Пісня", "Пугач", "Повз двір, де мила живе", "Дна вже літа скоро пройде", "Повіяли вітри буйні" та ін.). Характерна сама назва складеної ним поетичної збірки— "Співи крізь сльози". Мотиви приреченості на страждання в коханні звучать і в багатьох інших українських поетів-романтиків ("Станси до М. 3." та інші поезії особистісно-психологічного плану, писані польською мовою, І. Вагилевича, "Петрарчина пісня" М. Писаревської). Як правило, в персональній і рольовій ліриці про кохання, сирітство та лиху долю соціальні мотиви трапляються дуже рідко. [...]
Українські поети-роліантики. Претичні твори. — К.: Наукова думка. 1987. — С 5-36.