Героїчний епос українського народу

Критична стаття. Автор: Максим Рильський

Максим Рильський Героїчний епос українського народу

Українські думи та історичні пісні — одна з найважливіших складних частин української народної творчості. [...] Загальновідомі висловлювання про українські думи і пісні Гоголя і Шевченка, з яких другий в захопленні навіть ладен був віддати перевагу нашим старовинним думам, порівнюючи з гомерівськими поемами. Гадаю, що нема потреби цитувати ці висловлення... і в українському малярстві відчувається відгомін захоплення українським історичним епосом. Згадаймо хоча б роботи Рєпіна, поміж них славетних "Запорожців", Васильківського, Самокиша, Сластьона, нашого сучасника їжакевича. Захоплено працює над ілюструванням дум Михайло Дерегус.

Загальновідома роль української думи і особливо пісні в нашій драматургії та музиці. Сюжет думи про Марусю Богуславку творчо запалив Михайла Старицького і Івана Нечуя-Левицького, які на цій основі створили свої драми. Цілком виразно використані Старицьким мотиви думи про Хмельницького і Барабаша в драмі "Богдан Хмельницький". Гідна уваги опера покійного композитора Б. Яновського "Дума Чорноморська", матеріалом для якої послужила славнозвісна дума "Про Самійла Кішку", а також опера В. Золотарьова "Хвесько Андибер" (за однойменною думою).

2

[...] Генетично пов'язані з творчістю староруської народності, українські думи та історичні пісні мають незаперечні риси спорідненості з найдавнішим з тих, що дійшли до нас, російським билинним епосом — билинами київського та новгородського циклів, — першого, само собою розуміється, особливо. Перекочувавши завдяки історичній долі на далеку північ і зберігши своє життя, знов таки завдяки історичним умовам, до наших днів, билини досі мають ряд особливостей, зокрема пейзажних, що вказують на місце їх первісного зародження.

Дивіться також

Ставлячись з належною обережністю до зближення окремих положень і образів (наприклад, образу Альоші Поповича в билинах і Олексія Поповича в думі), пам'ятаючи про різницю й часі походження російського билинного епосу і українських дум і про різну їх історичну долю, ми не можемо не визнати рис спільності в поетиці, в характері, в світогляді, притаманних цим творам народного генія. Зокрема навряд чи можна пояснити простим збігом однаковість імен (і соціальних характеристик, що криються в них) Альоші Поповича і Олексія Поповича. Безперечний інтерес являє зіставлення деяких мотивів билини про Садка і думи про того ж Олексія Поповича. Взагалі питання про внутрішні і формальні зв'язки билин та дум, яке не раз порушувалося дослідниками, потребує ще свого поглибленого вивчення.

Існують і безперечні ознаки спорідненості українського епосу з епосом болгарським та сербським, на які теж не раз вказували російські і українські вчені. Для порівнювального вивчення епосу слов'янських народів багато зробили такі фольклористи і літературознавці дожовтневого часу, як М. П. Дашкевич, О. М. Пипін, І. Я. Франко. [...]

З

Українські думи здебільшого є творами, пов'язаними з певними історичними особами або з історичними явищами і періодами. Вони, проте, не злиті в один цільний епос, як це ми бачимо в "Іліаді", "Одіссеї", "Калевалі", "Манасі" і т. ін.

Можна якоюсь мірою встановити "цикли" старих дум, подібні до циклів билин про Іллю Муромця чи про Василя Буслаєва, а також до циклів сербських епічних пісень про Косове поле, про Марка Кралевича і т. ін., — але все-таки це скоріше не цикли, а групи, що стосуються певних історичних епох і, почасти, осіб (Хмельницький).

Осторонь стоять змістом, але дуже близькі до історичних дум характером, формою і стилем думи побутові і морально-навчальні, що являють собою окрему, досить цікаву групу.

Самий термін "дума" як визначення жанру має книжне, літературне походження. В російську літературу його ввів К. Рилєєв; в українську фольклористику — М. Максимович. Вживання цього слова Максимовичем пов'язують із польським "duma", проте, приміром, у "Польсько-російському словнику" Станіслава Міллера (Вільно, 1829 р.) серед різних значень слова дума читаємо таке: "duma — elegia, piesn rycerska, — героїчна пісня, рід віршування сумного і скаржного". До речі, дуже схоже пояснення цього слова бачимо ми в сучасному восьмитомному словнику польської мови Яна Карловича, Адама Кринського і Владислава Недзвєдського.

Отже, у старій польській літературі термін duma розуміли як героїчну (історичну) пісню, незалежно від її форми, елегійного, сумного змісту. В такому розумінні вживали це слово і польські романтики "української школи", і Юліуш Словацький.

Думи Рилєєва, який любив і цінив українську народну творчість, своєю формою і характером далекі від українських народних дум.

Лєрмонтов, очевидно, розумів слово дума як роздум, французьке meditation. (Славетна "Дума" — "Печально я гляжу на наше поколенье"). Близький до цього розуміння слова був і Кольцов.

Максимовичу належить честь встановлення формальної відмінності кобзарських дум від історичних пісень, причому до більш-менш точного формулювання цієї відмінності він прийшов тільки в третьому своєму фольклорному збірнику 1849 р.

Шевченко під деякими своїми віршами поставив підзаголовок "думка" (це слово, як літературний термін, вживалося і польськими романтиками), — а про те, що він добре розумів і відчував стилістичні й віршові особливості дум, свідчить його власна "Дума" в поемі "Сліпий" ("Невольник").

Так чи інакше, в практиці давніх народних співців-кобзарів, які виконували думи, слово це не вживалось. Вони найчастіше називали твори такого роду "козацькими піснями", "піснями про старовину". Пізніше, наприкінці XIX — на початку XX ст., слово це прийнято було і народними виконавцями дум, причому вони частенько плутали думи в строгому розумінні слова з історичними піснями, що траплялося і з фольклористами.

4

Історична пісня являє собою особливий жанр, відмінний від дум. У формальному відношенні її характеризують такі риси: куплетна побудова; рими, що більш чи менш суворо чергуються (найчастіше, але не завжди, розташовані за схемами абаб або ж аабб (щоправда, в найраніших записах пісень рим нема); віршовані розміри, властиві українським пісням і інших типів, наприклад, ліричним.

Іноді в історичних піснях є внутрішні рими, наприклад:

Ой, хвалився та козак Швачка, під Білую Церкву ідучи: "Гей, будем брати та китайку драти, та в онучах топтати".

Дієслівному римуванню в історичних, як і в інших, піснях українського народу не надається такої явної переваги, як у думах.

Не підлягає сумніву величезний вплив народних пісень на віршовану практику Шевченка. Відгук їхній ми відчуваємо і у віршах Федьковича, Франка, Лесі Українки і інших поетів дожовтневого часу, а також у творах радянських українських поетів.

Змістом своїм історичні пісні є яскравим виявом світогляду волелюбного українського народу. В них уславлюються героїчні подвиги кращих його синів, їх патріотизм, їх беззавітне служіння батьківщині, їх боротьба з ворогами — загарбниками і гнобителями ("Про Данила Нечая", "Про Байду", "Про Івана Сірка", "Про Максима Залізняка"). Славу співає український народ таким борцям проти поміщиків, протії соціальної несправедливості, як Устим Кармалюк та Олекса Довбуш. У пісні "Про Бондарівну" виступає чудовий образ гордої, сповненої почуття людської гідності дівчини, що дає таку зневажливу одповідь "вельможному" панові Каньовському (певно магнатові Миколі Потоцькому —— 1712-1782 pp.), який був залицявся до неї:

Ой, не годен пан Каньовський мене цілувати, Тільки годен пан Каньовський мене роззувати.

Ця трагічна пісня, що закінчується описом загибелі Бондарівни від руки пана Каньовського, не тільки дуже поширена на Україні, але, скільки мені відомо, засвоєна і у Білорусії. Вона лягла в основу поеми Янки Купали "Бондароуна". Є відомості, що пісня про Бондарівну перекочувала і в Польщу.

Історичні пісні дали широкий матеріал українським драматургам. Так, на сюжет пісні про Саву Чалого (зрадника, що перейшов від гайдамак у панський табір і став запеклим переслідувачем колишніх своїх товаришів, які справедливо його потім покарали) і на сюжет уже названої пісні про Бондарівну класик української драматургії І. Карпенко-Карий (Тобілевич) написав дві драми; не без впливу пісні про Кармалюка (поряд з історичними відомостями про нього) написано кілька п'єс українськими радянськими письменниками; мотивами напівісторичної пісні "Ой, не ходи, Грицю, та на вечорниці", скористався Михайло Старицький (однойменна драма). Сюжет тієї ж таки "Бондарівни" покладений в основу балету українського радянського композитора М. Вериківського "Пан Каньовський".

Історичним пісням нашим притаманна велика соціальна гострота. Якщо в популярній пісні "Ой, наступила та чорная хмара" показано гнівну розправу "голоти", що "гуляє" в корчмі, з зарозумілим ненависним багатієм, не названим на ім'я, а в чумацькій пісні (яку, як і попередню, тільки умовно можна назвати історичною) "Ой, косить хазяїн та на сіножаті" відбито конфлікт між безіменним "хазяїном" і так само безіменним "чумаком", то в піснях про Кармалюка, про повстання в с Турбаях (ХУПІ ст.), про вбивство селянами "пана Саливона" (Селивановича, XIX ст.) змальовуються конкретні історичні події, називаються конкретні імена. Пісні такого роду — документи великого народного гніву.

Значення терміну історична пісня може бути різним. В тісному і точному розумінні це — пісня про певну історичну подію, певну історичну особу. В ширшому розумінні — це пісня про те чи інше явище народного життя, про той чи той рух народних мас. При другому тлумаченні терміну можна говорити про пісні "наймитські", "рекрутські", "бурлацькі", "заробітчанські" і т. ін., як про пісні історичні. Проте надто поширене застосування терміну може призвести і призводить до того, що до категорії історичних пісень відносять всі пісні взагалі. Адже ж нема пісні, нема витвору народної творчості, які б не були так чи інакше пов'язані з історичним періодом, що породив їх, і не відбивали б певних історичних рис.

[...] Для багатьох історичних пісень характерні елементи гострої сатири, звернені проти зовнішніх і внутрішніх ворогів вітчизни і народу.

[...] Літературне походження ряду з них безперечне; в окремих випадках ми знаємо і імена авторів слів та музики пісень, поширених у народі і записаних, як народні; це часто імена професіоналів поетів і композиторів. Відомі і такі поєднання: слова народні, музика композитора такого-то, слова поета такого-то, музика народна. [...] Взаємозв'язки, взаємовпливи і взаємозбагачення професіональної поезії та музики з поезією і музикою народною потребують особливої розмови.

Слід зауважити, що деякі наші фольклористи, не маючи на те достатніх підстав, беззастережно вносять до списку історичних пісень агітаційні революційні пісні, бойові, закличні гімни і т. д. Таке поширене тлумачення жанру помилкове, воно утруднює класифікацію народної творчості.

5

Українська дума має яскраві формальні особливості. Дума — це віршований твір, виконуваний (як правило, соло) речитативом, що інколи переходить у більш співучий мелодичний малюнок, під акомпанемент кобзи або бандури (в наш час так зветься один інструмент, що, проте, має різні видозміни), або, рідше, ліри. Рядки в цьому вірші дуже різні довжиною (точніше, кількістю складів). Рима (здебільшого дієслівна) майже обов'язкова, причому часто-густо римується по декілька рядків поспіль. Ось приклад, що його наводить Житецький у своїх "Мыслях о народных малорусских думах", стягненого речення, побудованого на 14 римованих дієслівних присудках:

Тоді ж то Івась Удовиченко, як од Хвилона, Корсунського полковника, благословенія принімав, Сам на доброго коня сідав, Міждо козацькими таборами пробігав, Шлик із себе скидав, Хрест на себе злагав, Отцеву й материну молитву споминав, Із усяким козаком сердечне прощеніє мав, Старого козака рідним отцем називав, Молодого козака рідним братом узивав, На турецькі табори пробігав, Турецькі намети поперевертав, Турок п'ятдесят під меч узяв, Дев'ятеро живцем ізв'язав,

Перед Хвилона, корсунського полковника, в намет приставляв. ("Дума про Івася Удовиченка-Коновиченка")

Думам властиві складні синтаксичні побудови, періодична мова, що різко відрізняє їх від пісень.

Ф. Колессі вдалося встановити, що при відсутності звичайного для пісень строфічного поділу в думах наявні "поділи на періоди, або тиради, тобто такі групи віршів, з яких кожна містить у собі закінчений образ або закруглену думку". Ф. Колесса взагалі перший український фольклорист, який дав точне визначення форми дум.

Відзначимо деякі стилістичні риси, властиві думам.

Архаїзми, старослов'янські слова і вислови на зразок: "глас", "глава", "злато", "персть", "прах", "смиреніє", "возлюбити", "вкушати", "аще", навіть форми "будеші", "рече" посідають значне місце в мовному складі дум і виконують певну стилістичну функцію, яку добре розуміли і творці дум, і їх виконавці. Останні, як, наприклад, Остап Вересай, знали сучасне значення архаїчних чи псевдоархаїчних слів і виразів, пояснювали їх зрозумілими слухачам словами та виразами, але вважали за неприпустиме замінювати їх у самому тексті дум.

Однакові початки — один із звичайних засобів творців дум. Таким самим звичним засобом є і ретардація, навмисне уповільнення розповіді. Часті в думах негативні порівняння:

Не сива зозуля закувала, То вдова заплакала...

У святу неділеньку не сизі орли заклекотали,

Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали...

Тавтологія синонімічна: прохали та благали, знає-відає, плаче-ридає, срібло-злото, кайдани-залізо, козацька-молодецька і т. д.

Тавтологія коренеслівна: біжить-підбігає, живе-проживає, клене-проклинає, квилить-проквиляє, грає-виграває, пити-підпивати, хвилешна хвиля, сирая сириця і т. д.

Постійні епітети: свята неділенька, сизі(ї) орли, орли-чорнокрильці, біднії невольники, буйний вітер, бистра(я) хвиля, жовта кість, біле(є) тіло.

Треба, проте, зауважити, що і однакові початки, і ретардація, і негативні порівняння, і тавтологія, і постійні епітети не є винятковою приналежністю українських дум. Вони властиві і билинам та іншим епічним творам східних слов'ян. До того ж більшість цих засобів використовується творцями епосу всіх часів і народів.

Постійний епітет — могутній стилістичний засіб. Правда, він призводить і до безглуздості — наприклад, порада, що її дає мати дочці, жати "зеленее жито" в українській пісні, або ж "біле горло" у "арапина" — в пісні сербській.

Гадаю, що слід би звернути увагу і на рису думової поетики, досі належно не вивчену — оригінальні або принаймні не постійні епітети і образи, що належать власне творцям дум. Приклади: чорний пожар під білі ноги підгортає ("Дума про втечу трьох братів із Азова") (за поясненням коментаторів "чорний пожар" — це чорний вигорілий степ), оскомистий борщ, ясні пожари (звичайно епітет "ясний" має позитивне забарвлення — ясен сокіл, ясні зорі і т. ін.), темний похорон.

Або таке місце з думи "Соколя":

У неділю барзо-пораненьку Налетіли соколи з чужої далекої сторони, Да сіли-упали на преудобному древі на орісі, Да звили собі гніздо шарлатное (пурпурове — за словником Грінченка).

Цікавою особливістю дум є й граматичні неправильності, точніше відхилення від загальновживаних мовних норм, які часто зустрічаються в думах і здебільшого продиктовані вимогами ритму і рими. Такі незвичні форми дієслова:

Теє промовляє, Відтіля побігає.

("Втеча трьох братіє із Азова"),

Івась Копонченко молодого козака совстрічає, Стременом у груди поторкає.

("Івась Коновченко"),

Старого козака конем побиває, Меншого під ноги затоптає.

(Там само).

Часто зустрічаються форми находжали, даває, розношали.

Залежність цих неправильних або незвичайних форм від рими в контексті думи цілком ясна.

Досить звичайне в думах вживання форми кличного відмінку в розумінні називного ("Отамане Матяш Старенький теє зачуває"; "Полковниче Іване Богуне" — в розумінні "полковник Іван Богун", "корсунський полковник, пане Хви-лоне"), а також дивні для нашого слуху форми кличного: "Алкане-пашо, трапезонський княжату, молодий паняту".

Є й інші відступи від загальноприйнятих мовних норм. Особливу цікавість являють складені, подібні до "гомерівських" прикметники та іменники: домодержавець, зло-супротивна (хвиля), людославне (Запорожжя) і т. ін. У піснях таких слововитворів, скільки нам відомо, нема або майже нема.

Ми говорили про деякі риси схожості між українськими думами, російськими билинами і епічними піснями інших народів. Це, проте, не знімає нашої впевненості в глибокій своєрідності українського думового стилю. Вона надто очевидна.

6

Говорячи про характер, про внутрішній зміст дум, про світогляд їх складачів і носіїв, відзначимо, насамперед, властивий епічній поезії українського народу реалізм. Цьому твердженню не суперечить наявність у думах гіперболізму, що виявляється в описах фізичної сили героїв, кількості побитих ними ворогів (турків, татар, польських панів, жовнірів і т. ін.). Ось, наприклад, як описується в думі про Хвеська-Ганжу Андибера могутня сила цього вигаданого народом "демократичного гетьмана": гетьман, що законспірувався, одягшися "козаком-нетягою" (бідняком), випив кварту міцного пива, що його піднесла йому служниця у корчмі, всупереч розпорядженню хазяйки корчми, яка наказувала подати бідареві найгіршого пива (дуже характерна деталь!). Пиво робить своє:

Як став козацьку хміль голову розбирати, Став козак конівкою по мосту добре погримати, Стали в дуків-срібляників (багатіїв, що пили в корчмі — М. Р.) із стола чарки й пляшки скакати, І стала шинкарська груба на десять штук скрізь по хаті літати...

Як тут не згадати новгородського Василя Буслаєва! Гіперболічний елемент, проте, не суперечить реалістичному мистецтву, а є його складовою частиною, інакше нам довелося б викреслити із списку реалістів Гоголя, Щедріна, Маяковського.

Фантастичний казковий елемент майже зовсім відсутній у думах, тоді як у російських билинах, сербських та болгарських піснях йому відведено чимале місце. Це, безперечно, пояснюється часом і умовами творіння.

Реалізм описів у думах іноді доходить до дивовижної точності, майже протокольності. Так, в одному варіанті думи про Івася Коновченка читаємо:

Робилося те діло в суботу, проти воскресенія, на заході сонця.

Або ось початок думи "Про Самійла Кішку":

Ой із города із Трапезонта виступала галера, Трьома цвітами процвітана, мальована: Ой первим цвітом процвітана — Златосиніми киндяками побивана; А другим цвітом процвітана — Гарматами рештована; Третім цвітом процвітана — Турецькою білою габою покривана.

Історики стверджують, що цей опис близько передає вигляд старовинної турецької галери, "каторги".

Пам'ятаю, коли я в дитинстві слухав (у читанні) або читав цю думу, то був цілком переконаний, що в ній ідеться про справжні події, і Самійло Кішка, Лях-бутурлак, Алкан-паша і "дівка Санджаківна" (дочка Санджака, турецького губернатора) уявлялись мені цілком конкретними особами.

Перечитайте думу пізнішого часу, скажімо, про Хмельницького і Барабаша, або про смерть Хмельницького і ви, якщо не звертати уваги на історичні неточності, на свавільні зближення далеких по часу подій і т. ін., здивовані будете тверезо-реалістичним тоном розповіді.

Часто підкреслювані дослідниками ліричні елементи в думах, які старовинні кобзарі називали "жалощами", справді сильніше виявлені в цих творах, ніж в епосі інших народів. Особливо яскраво виступають ці елементи у невільницькому циклі, що навіть дало привід деяким дослідникам виводити думи взагалі з похоронних плачів, "голосінь". В одній із найпоширеніших невільницьких дум звучить такий схвильований плач самого автора думи, який не менш зворушливо передавався справжніми кобзарями-митцями типу Вересая або Крюковського:

Визволь, господи, всіх бідних невольників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги басурманської,

На тихі води.

На ясні зорі,

У край веселий,

У мир хрещений,

В городи християнські!

Побіжно відзначимо, що "каторга басурманська", "мир хрещений", "городи християнські" — тут категорії не стільки релігійні, скільки національні.

Такий плач, сповнений любові до рідного краю і нудьги по ньому, міг вирватися з грудей людини, яка сама зазнала всю гіркоту і тягар турецької неволі.

Заслуговує на увагу думка, що невільницькі думи-плачі були засобом агітації за визволення невільників.

Повертаючись до питання про ліричний елемент у думах, висловимо припущення, що, може, не слід вважати ліризм винятковою особливістю дум, хоч у них він і виступає незрівнянно сильніше, ніж в епічних творах інших народів. Нам здається, наприклад, що велика кількість зменшувальних і пестливих іменників у билинах свідчить про особисте, ліричне ставлення їх авторів до зображуваних ними осіб і події.

Дуже сильні в деяких українських думах, як і в деяких російських билинах, риси гумору й сатири. Особливо це стосується думи про козака Голоту, дум періоду національно-визвольного руху XVII ст. і думи про Хвеська-Ганжу Андибе-ра. Ось, наприклад, опис убрання Андибера, який переодягся бідарем, "нетягою", що багато в чому збігається з описом убрання козака Голоти:

На козаку, бідному нетязі,

Три сіром'язі,

Опанча рогозовая,

Поясина хмельовая.

На козаку, бідному нетязі, сап'янці,

Видно п'яти й пальці,

Де ступить — босої ноги слід пише.

Ще один момент з тої ж таки думи: Хвесько-Ганжа Анди-бер, до якого, коли він був бідно одягнений, зневажливо ставились багатії — "дуки-срібляники", які наказували шинкарці виштовхати й потилицю обідранця, одягся в свою розкішну гетьманську одежу — "шати".

Тоді стали його (багатії— М. Р.) вітати меду шклянкою І горілки чаркою.

То він теє од дуків-срібляників приймав, Сам не випивав. А все на свої шати проливав "Ей, шати мої, шати! Пийте, гуляйте! Не мене шанують, А вас поважають. Як я вас на собі не мав, То й честі од дуків-срібляників не знав".

[...] Основна провідна риса українського історичного епосу — це патріотизм, безмежна, дійова любов до батьківщини, що виявляється, насамперед, у воєнному опорі загарбникам і поневолювачам. Риса ця помітна в думах більш раннього періоду, які відбивають боротьбу з турками й татарами. Такі думи про козака Голоту, про Івана Удовиченка (Коновченка). Думи цього ряду часто закінчуються загибеллю героя. Є й думи просто присвячені смерті козака чи козаків, знеможених від ран ("Про Хведора Безрідного", "Про смерть братів на Самарці" і ін.). Характерні, проте, кінцівки деяких дум, в яких герой або герої гинуть. Наприклад:

Полягла двох братів голова вище річки Самарки,

Третя у Осавур могили.

А слава не вмре, не поляже

Однині до віка,

А вам на многая літа!

Або:

Отоді ж то Івась Вдовиченко помер,

А слава його не вмре, не поляже!

Тут не можна не помітити ознак світлого оптимізму, властивого народній творчості навіть у тих творах, де описуються сумні й трагічні події...

Особливим піднесенням патріотичного почуття і національної самосвідомості позначені думи і пісні періоду визвольної війни 1618-1654 p., думи та пісні, присвячені Богданові Хмельницькому і його соратникам Іванові Богуну, Данилові Нечаю, Максимові Кривоносу. Величчю народного торжества пройнята, наприклад, чудова маршова пісня того часу "Гей не дивуйте, добрії люди"-.— Глибоким проникненням у суть історичних подій відзначаються думи про Хмельницького та Барабаша і про смерть Хмельницького. Щодо цього надзвичайно характерне таке місце з останньої думи.

На пропозицію вмираючого Богдана обрати гетьманом Івана Виговського близькі козаки відповідають:

Не хочем ми Івана Виговського: Іван Виговський близько ляхів, мостивих панів живе, Буде з ляхами, мостивими панами, накладати, Буде нас, козаків, за невіщо мати.

[...] Зворушливо змальовуються в думах та піснях ніжні взаємини брата й сестри, проводи останнього брата на війну і т. д.

Високо уславлюється в думах ("Самійло Кішка", "Олексій Попович" та ін.) почуття товариства, про яке так натхненно говорить гоголівський Тарас Бульба в своїй промові, зверненій до козаків у годину "великого поту, великої козацької доблесті".

Дослідники відзначають, що в історичних думах нема любовних мотивів. Про історичні пісні цього з такою рішучістю сказати не можна.

Побутові морально-повчальні думи, як, наприклад, "Про вдову і трьох синів", виходять за межі нашого розгляду. Вони позначені тою самою високою моральною чистотою, що й думи про Олексія Поповича, про Івася Коновченка й ін.

7

Про українські думи згадує вже польський хроніст у XVI ст. Але, зважаючи на те розуміння, яке вкладалося у це слово поляками, про що ми вже говорили, нема підстав запевняти, що в цих згадуваннях йдеться саме про думи в нашому розумінні. Проте є записи, які свідчать, що в XVI столітті такий вид фольклору вже існував. Перший запис думи, що виникла, безперечно, в XVI столітті, зроблено в XVII столітті.

Публікації українських історичних народних пісень зустрічаються вже в російських пісенниках наприкінці XVIII століття. Проте систематичні записи, публікація і вивчення української народної творчості, в тому числі й епічної, почалися в XIX ст.

В історії записування, вивчення, публікування дум та історичних пісень українського народу в ХIХ-ХХ ст. відбивається соціальна боротьба, що точилася у всіх галузях культури і науки.

Першою збіркою українських дум та пісень була книга М. Л. Цертелева "Опыт собрания старинных малорусских песней" (СЦБ, 1819).

Відомому вченому — фольклористу, історикові, літературознавцю, біологу М. О. Максимовичу належить слава видання трьох збірників українських пісень та дум (1827, 1834, 1849 pp.). Про один з цих збірників О. С. Пушкін, який дуже цікавився українським фольклором, жартома зауважив самому вченому, що він (Пушкін), мовляв, "обкрадає" ("обирает") зібрані Максимовичем пісні. Високо цінив роботу Максимовича й Гоголь, який не тільки захоплювався українськими піснями та думами, не тільки творчо використовував їх у своїх "Вечорах на хуторі" і особливо в "Тарасі Бульбі", але й сам був чудовим фольклористом, [...] Шевченко вітав "Записки о южной Руси" Куліша (І-ІІ томи 1856-1857 pp.). [...] Фольклорні матеріали, вміщені Кулішем у "Записках", являють безперечну цінність. Між іншим, слід зауважити, що деякі з цих матеріалів взяті були у того ж таки Т. Шевченка, М. Гоголя, Л. Жемчужнікова, Марка Вовчка. Сам Куліш, як фольклорист, при неабиякому художньому чутті і немалих знаннях [...] був не від того, щоб "підчистити", "зредагувати", "виправити", інколи просто сфальсифікувати народний твір, у чому він якось одверто й зізнався.

Фальсифікування народної творчості у декого з фольклористів XIX ст. увійшло, так би мовити, у звичай. Не раз вказувалося на фальсифіковані думи у виданні І. Срезнєвського "Запорожская старина" (1833-1838 pp.). Проте треба застерегти, що питання це потребує ретельного вивчення. Можливо, не все віднесене колишніми фольклористами до фальсифікації підходить під цю категорію.

У другій половині XIX століття слід відзначити ряд сумлінних і вмілих збирачів фольклору, таких, як Я. Ф. Головацький ("Народные песни Галицкой и Угорской Руси"), П. П. Чубинський (5-й том "Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край"), I. Я. Рудченко ("Чумацкие народные песни"), поет I. Манжура, художник Мартинович та ін.

Музику українських дум, які виконувались Остапом Вересаєм, записав, а також опублікував про неї дуже змістовний реферат, нині перевиданий, композитор і фольклорист М. В. Лисенко.

Першою великою коментованою збіркою українських історичних пісень і дум були "Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова" (К., 18/4-1875, тт. І і ІІ-й). З точки зору фактичної (а не методологічної) збірка ця не втратила значення і до нашого часу. [...] Збірка, проте; відзначається великою для свого часу повнотою. [...]

Монографія П. Житецького "Мысли о народных малорусских думах" (К., 1893), при суперечності й невірності окремих принципових положень, так само містить багатий фактичний матеріал, до неї додано ряд записів дум.

Не можна не відзначити цікавих спостережень в галузі українського фольклору геніального вченого О. Потебні, а також М. Сумцова і Д. Яворницького (Еварницького).

У 80—90-ті роки минулого століття був записаний і опублікований ряд пісень про життя і боротьбу робітників на заводах і поміщицьких маєтках. Серед збирачів цього матеріалу слід назвати поета І. Манжуру.

Незмірні заслуги в галузі фольклористики революціонера-демократа Івана Франка, його погляди на народну творчість базувалися на матеріалістичному (хоча й не цілком послідовному) розумінні історії. Сам інколи підпадаючи під вплив "школи запозичення", Франко проте різко критично ставився до написаних у дусі "веселовщини" фольклористичних і літературознавчих робіт М. Драгоманова.

Франко дуже багато зробив для вивчення українських дум та історичних пісень. Слід, проте, сказати, що твердження, висловлене ним на схилі літ, ніби всі думи про Хмельницького і епоху Хмельницького є фальсифікатами, позбавлене підстав.

П. Житецький у своїй вищезгаданій роботі доводить в основному шкільне, книжне походження дум, вважаючи їх творцями, насамперед, українських "старців", що доживали свого віку в "шпиталях" (богадільнях). В. М. Перетц додержувався теорії "аристократичного" походження дум. Теорія "аристократичного" походження фольклору взагалі базується кінець кінцем на класових позиціях авторів, що її розвивали.

[...] Це не виключає наявності книжних впливів у думах та піснях. Крім того, говорячи про думи, створені в XVII столітті, слід пам'ятати про історичні особливості того часу (роль представників прогресивної частини козацької старшини, насамперед, Богдана Хмельницького та його ближчих сподвижників у національно-визвольній війні 1648-1654 pp.).

Основним творцем і носієм українського історичного епосу є трудовий народ. Але в створенні його брали участь і люди з книжною освітою, і представники прогресивної частини старшинської верхівки. Авторами деяких дум могли бути й справді були безпосередні учасники подій, наприклад, воєн або морських походів проти турків, або люди, що поділяли ратні подвиги з Богданом Хмельницьким. Ми вже згадували вище про припущення, що творцями невільницьких дум-плачів бували самі люди, які зазнали турецької неволі. А це ж могли бути не тільки рядові козаки. Крім того, говорячи про сталість думового стилю, ми повинні пам'ятати про існування кобзарської корпорації, що мала свої організаційні форми і свято берегла словесні і музичні традиції епічного жанру.

За нашої пам'яті дума, з усіма ознаками стилю, була створена кобзарем-професіоналом, відомим Михайлом Кравченком. Це дума про події 1905 року в селі Сорочинцях Полтавської губернії.

Одним із видатних дослідників українського героїчного епосу, особливо музичної і поетичної його сторони, був Ф. Колесса, що почав свою діяльність ще за умов австро-угорської монархії і завершив її як радянський вчений, дійсний член Академії наук УРСР. Він перший дав точне визначення словесної і музичної форми дум.

Треба назвати також праці в цій галузі видатних радянських вчених — К. В. Квітки (1881-1953) і М. О. Грінченка (1888-1942). Багато зробили для вивчення українського фольклору А. М. Лобода та Ю. М. Соколов, О. І. Білецький та П. М. Попов, а також працівники наукового колективу Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії Академії наук УРСР. З них особливу увагу думам та історичним пісням приділяє П. Д. Павлій, а носіям та виконавцям їх — Ф. І. Лавров.

Перші збирачі дум та історичних пісень мало цікавились або зовсім не цікавились творцями і виконавцями їх — кобзарями і лірниками, умовами життя народних співаків, середовищем, де виконуються ті чи інші твори і т. д. Першим, хто зацікавився особами кобзарів, був друг Шевченка, російський художник-демократ Л. М. Жемчужніков, який залишив нам характеристику і портрет Остапа Вересая. П. Куліш дав у "Записках о Южной Руси", не без притаманної йому тенденційності, портретні характеристики кобзарів Архипа Никоненка і Андрія Шута. Тенденції Куліша виявилися, насамперед, у його підкреслюванні релігійності і "смиренності" кобзарів. Ці риси були нібито основними в характері і світогляді народних виконавців історичного епосу. Це не відповідало дійсності. Згадаймо хоча б гнівну пісню про Правду і Неправду та різко сатиричну "Дворяночку" з репертуару Остапа Вересая. В подальшій літературі ми бачимо біографії і портрети ряду чудових майстрів кобзарського мистецтва. [...]

М. Рильський. Література і народна творчість. —

К., 1956. — С 29-54.

загрузка...