Шістдесятництво
У 1953р. помер "вождь усіх часів та народів" Йосип Сталін. А в 1956р. на XX з'їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю "Про культ особи і його наслідки", засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої хрущовської відлиги. Є.Сверстюк, один із найяскравіших представників цього покоління, його філософ і літописець, так характеризував головний, світоглядно-психологічний, переворот, що настав: "...люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїна в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники [...] — ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла". З'явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати і говорити. Першими відчули й усвідомили цю свободу — інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка "Любов і ненависть", а в 1957 р. Л. Костенко "Проміння землі" — митців, які стали немовби "предтечами" шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка "кардинально" нових творів: М. Вінграновського "З книги першої, ще не виданої", вірші лікаря В. Коротича "Бетховен", І. Драча "Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах", "Зелена радість конвалій" Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука... Молоді таланти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х pp. стала своєрідним центром національної культури. Наступного, 1962р., гарматним залпом "вистрелили" у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського ("Атомні прелюди"), В. Симоненка ("Тиша і грім"), І. Драча ("Соняшник"), Б. Олійника ("Б'ють у крицю ковалі"), книги малої прози В. Дрозда ("Люблю сині зорі") та Є. Гуцала ("Люди серед людей"). Це був таки справді — вибух. У культурне життя під'яремної України увірвалася зграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві... Ця хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. Хоча, на думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін "шістдесятники" так і зостався в історії. Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з'явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово — як виявилося згодом — не лише в мистецтві, але й у суспільному житті. Та реакція на свідоме новаторство двадцятип'ятилітніх "порушників супокою" була різною. Діапазон оцінок їх дебютних публікацій — від захопленого схвалення до категоричного осуду. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності... Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси — на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко...
Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В.Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Щевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя); майстри художнього перекладу (зі старших — М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших — А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І. Світличний, І, Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі (режисери C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук); композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк); публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевеька) та багато інших.
У 60-х pp. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам'яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі "Правда і кривда". Він одним із перших в УРСР звернувся до забороненої теми — голодомору 1932—1933 pp. та сталінських репресій ("Дума про тебе", "Чотири броди"), хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не вдалось.
Письменники здійснювали прориви з накинутих владою шор "виробничого роману", позбавленого людинознавчої глибини (П. Загребельний: "День для прийдешнього", "Спека"; Ю. Мушкетик: "Серце і камінь" та ін.). Оновлювальні віяння торкнулися й драматургії, де неподільно панував О. Корнійчук. Глядачі звернули увагу на появу драми О. Левади "Фауст і смерть", комедії О. Коломійця "Фараони" тощо.
Спочатку, як свідчить літературознавець Олексій Зарецький, шістдесятники "здебільшого... були лояльні радянські громадяни, які мали, як на порівняно молодих, досить високий соціальний статус — члени творчих спілок, аспіранти, науковці, їхні твори виставлялися та друкувались". У цей час письменників і поетів надихали новітні здобутки НТР: розщеплення атома, з'ясування молекулярної структури ДНК й особливо — польоти в міжпланетний простір. Проте з орбіти планета видалася такою крихітною й безборонною, що невдовзі на зміну романтиці нестримного освоєння космосу прийшло тверезе усвідомлення крихкої беззахисності всезагальної гармонії. До того ж віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України, вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію. Тому в своїх виступах і публікаціях І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму; поезії В. Симоненка несли якийсь особливий новітній "шевченківський" дух. Популярність Симоненка та Драча виходила за межі усталеного і викликала роздратування в офіціозних колах". Зіткнення шістдесятників з системою було неминучим. Назрівав відкритий конфлікт із режимом. Тим паче, що на той час шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних "кухонних" осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях — зі статутом, "керівними органами", плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді "Сучасник" (голова — Л. Танюк), у Львові — "Пролісок" (на чолі з М. Косовим), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці І. Дзюби, М. Вінграновського, та І. Драча 1962р. Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки і "заборонені" слова — "Україна", "нація" (замість "УРСР", "радянський народ"), поширювалася "нерекомендована" чи й просто "крамольна" література, зароджувався "самвидав". Але період загальної ейфорії був досить коротким. Пророчо висловився Д. Павличко у вірші "Коли умер кривавий Торквемада...": "...Здох тиран, але стоїть тюрма!". Ці рядки стали пророцтвом-пересторогою, адже хрущовський постсталінізм не був цілковитим запереченням сталінізму. Тоталітарний режим зовні лібералізувався, але не розпрощався з тоталітарними методами. Уже в жовтні 1964 р. зняли Хрущова; на його місце прийшов Л. Брежнєв. А в серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за грати, переважно були шістдесятники: критик І. Світличний, маляр О. Заливаха, правозахисники В. Мороз, брати Горині... Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (наприклад, звірячі вбивства художниці А. Горської, композитора В. Івасюка). А 4 вересня 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у київському кінотеатрі "Україна" І. Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно вигукнув: "Хто проти тиранії, встаньте!". Відважні піднялися. Решта залишилися сидіти. Усі відчували: настав час вибору. Або відстоювати свої позиції "до кінця", або "пристосуватись" до нових умов життя, або "демонстративно" замовчати. Саме перед таким вибором постали шістдесятники. їхня юність закінчилася разом з першими арештами. Друга хвиля арештів прокотилася 1972р. (тоді забрали В. Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця...) — багатьох із них змусила передчасно посивіти. 1980 pp. — третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай проголошували "буржуазними націоналістами".
Головних варіантів виходу з цієї кризової, "межової" (у термінології екзистенціалістів) ситуації було всього три:
— дисидентство (від лат. dissidens незгодний) — активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність — геройська самоофіра приречених на страту, свідомих своєї приреченості (В. Стус, І. Світличний, А. Горська...);
— "внутрішня еміграція" — самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська...);
— конформізм (від лат. conformis — подібний, відповідний) — намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й кар'єру; пасивне сприйняття нав'язуваної ідеології, підпорядкування "правилам гри" тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич...)
Перші гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування і відкриті листи протесту; другі намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік колючого дроту (хто плиткою шоколаду, хто книжкою чи випискою з важливої статті в періодиці, хто — просто добрим словом у листі, якимось дивом пропущеному в "зону") і писали "в шухляду" (часом навіть без щонайменшої надії на друк); треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали десятки книжок з обов'язковими "паровозами" (програмовими поезіями про партію і Леніна, які "витягували на собі цілу збірку, уможливлюючи її вихід у світ) і "датськими віршами" (до "красних дней календаря"), обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи, але й оспівували її. Проте навряд чи ми маємо моральне право засуджувати других чи третіх, тому що ніхто з нас не може бути впевненим, що на їх місці неодмінно залишився би героєм. Однак це не заважає нам схиляти голову перед тими, хто навіть у жахливих умовах "виправно-трудових", а насправді — концентраційних таборів і поселень продовжував писати твори неперевершеної художньої вартості: наприклад, "Гратовані сонети" І. Світличного, його поема "Курбас", що була присвячена пам'яті українського режисера Леся Курбаса, знищеного на сумнозвісних Соловках, рукописні збірки І. Калинця, що з'явилися друком на початку 90-х pp. у Варшаві, Балтиморі—Торонто і Києві з символічними назвами: "Пробуджена муза" та "Невольнича муза". У них неначе відбилася свідомість ровесників поета, котрі відчули подих "відлиги", перейнялися нею і за це були жорстоко покарані.
Культурно-історичними витоками шістдесятництва були:
— світова культура (особливо модернові література та малярство XX століття);
— українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження);
— народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво).
Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити:
— лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу);
— гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості — центру Всесвіту);
— духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);
— духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);
— моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);
— космізм (усвідомлення "планетарної причетності" людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);
— активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як оберегів нації;
— культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).
До естетичних засад шістдесятників можна віднести:
— критику інакшістю — заперечення соцреалізму власною творчістю;
— естетичну незалежність, відстоювання свободи митця;
— єдність традицій (національних і світових) та новаторства;
— індивідуалізацію (посилення особистісного начала);
— інтелектуалізм, естетизм, елітарність.
Досить розмаїто постає жанрова система "шістдесятників" (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).
Отже, явище "шістдесятництва" було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки "соціалістичного реалізму", загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в "естетизмі", "абстракціонізмі", відірваності від життя тощо.
Водночас навіть у межах офіціозної імітаційної літератури пробивалися струмені опозиції. З літературного обігу було вилучено роман О. Гончара "Собор" на тій підставі, що в ньому мовилося про потребу відновлення національної пам'яті, про право людини на свободу, засуджувалися прояви пристосуванства та національного нігілізму. Суттєві зміни стались і в поезії Д. Павличка. З неї спроквола витіснялися штампи "соціалістичного реалізму", за якими дійсність розколювалася на дві непримиренно ворожі сили, що фарбувалися в контрастні чорний та білий кольори. Лірика дедалі глибше виповнювалася розмаїттям барв і форм, пізнавала принади яскравої метафори, проймалася насолодою творчого експерименту. Свідчення цьому — збірка "Гранослов" (1967). Високі морально-етичні критерії поет обґрунтовував і у великих віршованих формах ("Поєдинок", "Вогнище" та ін.), до яких зверталися й інші поети. Можливо, найповніше в цьому жанрі розкрився талант Б. Олійника. Скромно дебютувавши у 60-х pp., він поступово саморозкривався у філософському осмисленні принципових явищ етичного змісту ("Дорога", "Рух", "Урок". "Доля" тощо). Особливе місце в його доробку посідає поема-цикл "Сиве сонце моє". З переконливою силою художнього слова тут одухотворюється постать матері. Діаметрально протилежної позиції послідовно дотримувалася Л. Костенко. Вона зуміла показати особистий приклад спротиву офіціозній імітаційній літературі. Не подаючи своїх рукописів до видавництв і журналів, вона кинула виклик тогочасному суспільному ладові. В її доробку відсутні поетичні акорди про "щасливе життя" під "мудрим керівництвом" компартії. Після збірки "Мандрівки серця" (1961) лише 1977р. з'явилася її книжка під символічною назвою "Над берегами вічної ріки". Невдовзі в українській літературі сталась особлива подія, пов'язана з публікацією її історичного роману у віршах "Маруся Чурай" (1979). Читача вразила не тільки нова, свіжа інтерпретація відомого сюжету про легендарну співачку часів Хмельниччини, а й потужний спалах історії. Ця надчутлива перейнятість пам'яттю роду і народу перетворилася на провідну в поемах "Скіфська одіссея", "Дума про трьох братів неазовських" та у віршах, позначених історіософічною пристрастю ("Лютіж", "Чигиринський колодязь", "Князь Василько", "Чадра Марусі" тощо). Поетеса змогла сфокусувати історичну перспективу в одну точку. Але, на відміну від представників "празької школи", вона не так заглиблювалася в минуле, як переводила його в сучасне. В одну неподільну сув'язь поєднував долю давнього і нинішнього Києва П. Загребельний у романі "Диво", намагався поетапно висвітлити перебіг національного минулого ("Первоміст", "Смерть у Києві", "Євпраксія", "Роксолана", "Я, Богдан" тощо). Письменники розширяли вікові рамки, зважувалися полемізувати з офіційною історіографією, яка відмовляла українству в знанні свого справжнього родоводу. Тому брутальній критиці було піддано романи "Мальви" Р. Іваничука та "Меч Арея" І. Білика. Давню традицію самовидців-речників культурної опозиції продовжував В. Шевчук. У його творах часто зображені персонажі-книжники, наприклад, Семен-затворник ("На полі смиренному"), Ілля Турчиновський ("Три листки за вікном"). Подібна манера спостерігається і в його романах, присвячених сучасності ("Дім на горі").