Завантаження

Іванко понад усе на світі любив сонечко. Спочатку воно виходило з-за голубої річечки, зачіпало своїми промінцями верховіття густого лісу і помалу-помаленьку прямувало до старої груші, що росла біля Іванкової хати. А Іванко тоді вже не спить.
— Сонечко! Наше сонечко! — гукає він весело.
Сонечко і собі звикло до Іванка. Воно дарувало хлопчикові свою лагідну посмішку, обсипало його золотавими промінцями та знову поволі котилося до інших хлопчиків і дівчаток, які жили далеко-далеко...