Завантаження
Василь Стефаник, "Лан"
Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти[1] не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потопає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.
Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем[2] мала дитина. І хліб іще, і огірок та й мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.
А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча...