Завантаження
Михась Ткач, "Про що Сонце промовляло"
Боже, яка то втіха бачити голубе безмежжя осяйним і чистим, коли гуляють у ньому невловимі вітри, біжать невідь куди білі, недоторкані хмарини. Вільно і просторо їм, бо ні початку ні кінця синій течії. І земля, і дерева, і ми в ній – пливемо у просторі у безмовну вічність.
А як зорі зійдуть, і місяць золоті ріжки встромить у голубе диво, засміється, затче світ своїм сяйвом, невимовно гарно стає у тій недосяжній глибині...