Перша донечка — м'ясникова, друга — барменова, третя — начальника бензоколонки. Королеви, шахині, дочки підпільних мільйонерів. У них гроші, як і овочі, консервуються…
Сідалковський поморщився. Дядя Філя вловив його розчарування.
— Молодість — дурість. У дяді Філі є досвід. Шукайте грошей — і будь-яка шахиня ваша. Для чого вам президент…
— А іноземки є? Дружина-іноземка — це тепер модно. Уявляєте, коли захотів, тоді й махнув за кордон. До тещі в гості в Копенгаген. Чи в Брюссель. Дружина-іноземка — це засіб пересування чоловіка за кордон, — розмріявся Сідалковський.
— Понятно, вопросов нєт! Адресов, між іншим, таких тоже нєт, — дядя Філя суворо підібрав губи і хутко, мов ілюзіоніст, сховав альбом.
— Ви мене не так зрозуміли, гофмейстер! Я не збираюсь назавжди за кордон…. А тільки… Ну як вам пояснити… Для шику, престижу… Теща з Ліверпуля! Уявляєте, дядя Філя?! Мені б таку, яка була б і за кордоном, і дома…
— Понятно! Вопросов нєт! Заходьте на тому тижні. Дядя Філя для вас персонально щось підшукає…
Він міцно потис руку Сідалковському, допитливо заглянув йому в очі. Мовляв, бачив на своєму віку різних диваків, але отаких…
РОЗДІЛ VI,
в якому розповідається про різкі переміни в душі Стратона Стратоновича, несподіване запрошення, повістку, двох зайців і одного генерала, нові плани Сідалковського на майбутнє, які він ні перед ким не розкривав, навіть перед самим собою
Крізь напіввідчинені вікна фіндіпошівської курильні Ховрашкевич перший почув постріли вихлопної труби Ковбикової "Волги" і насторожився. Панчішка кінчиками рожевих ніздрів уловив запах перепаленого бензину— і одразу з рожевого став синій, як пізній баклажан.
У "Фіндіпоші" вже знали з уст Антоші про те, що Стратону Стратоновичу "фантомаси" дали по шапці й забрали її. Шофер спочатку загадково, навіть зловтішно посміхався, не приховуючи своєї радості від фіндіпошівців. Очі його світилися вогником, яким він готовий був поділитися з будь-ким, не беручи за це карбованця, як за проїзд у автомашині Стратона Стратоновича. Фіндіпошівці принишкли і, чекаючи грому та блискавок, порозбігалися по своїх кабінетах. У коридорах "Фіндіпошу" повисла така тиша, якої не пам'ятали навіть старожили Карло Іванович Бубон і Ховрашкевич.
Коли "Волга", м'яко погойдуючись з боку на бік, переповзла через бордюри, Ковбик несподівано широко розплющив очі і глянув на рідне, але трохи побіліле від снігу та інею фіндіпошівське гасло: "Дамо кожному громадянинові по шапці!" Він згадав рубрику в газеті "Колос і молоток" ("Дали по шапці!") і неприємно поморщився. Очевидячки, все це викликало у нього неприємні асоціації. Стратон Стратонович ще раз поглянув на заклик-запевнення, на кожній літері якого дражливо сиділо по пухнастій сніговій шапці, і побачив за цим усім зовсім інший зміст.
Він вийшов з автомашини, за давньою звичкою тричі крякнув, з хрускотом у плечах випростався, наче після радикуліту чи знятого гіпсу, а тоді, наспівуючи свою улюблену пісеньку без слів, яку фіндіпошівці прозвали "Арією шефа", попрямував у "Фіндіпош" з єдиним наміром: зміцнити дисципліну і змусити всіх взятися за розум. На глибоке переконання Ковбика, фіндіпошівцям не вистачало ні першого, ні другого.
Піднявшись на другий поверх, Ковбик на самому порозі ледь не збив з ніг Мамуню, який кудись дуже поспішав. Той від несподіванки так перелякався, що замість привітання спитав:
— О, ви вже приїхали, Стратоне Стратоновичу? Це ви?
— А ви що, не бачите? Чи так набралися, що у вас почалися галюцинації?
Мамуня став рожевий, як Панчішка після першої чарки "Рожевого міцного".
— Боюсь, закінчите ви спецпрофілакторієм, Октавіане! А тоді вам і дядя не допоможе…
Милий, добрий і довірливий, як кролик до експерименту, Мамуня раптом присів і тихо відповів:
— А я не пив, Стратоне Стратоновичу…
— А куди ж це ви так рано зібралися? — здивувався Ковбик.
Мамуня ще більше розгубився, не знаючи, що відповісти, але тут, на його щастя, в коридорі з'явився Сідалковський, і Ковбик одразу переключився на нього:
— А-а, аристократ із Вапнярки! А зайдіть-но до мене. Сідалковський поцінував очима кожух Стратона Стратоновича, перевів погляд на нову шапку й про себе подумав! "Нове життя нової прагне шапки…" І, галантно пропустивши поперед себе патрона, переступив поріг Ковбикового кабінету.
Там уже був Хлівнюк. Упершись короткозорими очима прямо в екран телевізора, дивився міжнародний хокей. Хлівнюк, як і Ковбик, не любив хокею, але, коли наші грали з чехами чи канадцями, він не пропускав жодного матчу.
— Зірка голубого екрана тут як тут, — замість вітання кинув репліку Стратон Стратонович. — Ви що, в моєму кабінеті в хокейні дні й ночуєте?
— Містифікація, — буркнув Клавдій Миколайович.
— Кація, кація, — повторив закінчення Стратон Стратонович. — Ви б краще не про кацію думали, а про роботу й дисципліну.
Він пройшовся у новій шапці по кабінету, ніби даючи помилуватися нею присутнім, і тільки тоді підійшов до вішалки, що стояла в самому куточку. Клавдій Миколайович насторожився, обмацав очима голову Ковбика, його французький кожух, але нічого не сказав. Стратон Стратонович перехопив його заздрісний, як йому здалося, погляд і, знявши кожушок, якийсь час наче навмисне потримав його в руці, а вже потім повісив на вішалку.
— А ви, Стратоне Стратоновичу, не любите хокею? — поцікавився Хлівнюк, нехотя вимикаючи телевізор.
— Не люблю, — усівшись в крісло, відповів Ковбик. — Не люблю, бо не бачу, за чим вони ото бігають.
Хлівнюк так зморщився, що Ковбику аж страшно стало і він перевів погляд на Євграфа.
— А ви щось дуже блідий сьогодні, Сідалковський, — глянув на того поверх окулярів.
— Це вікове, Стратоне Стратоновичу. Воно минеться…
— Кубрячили, мабуть, а зараз, напевно, канудить? Чи цілу ніч займалися своєю улюбленою справою? — поцікавився Стратон Стратонович, переглядаючи останню пошту.
— Ні тим, ні другим. Проявляв негативи. — Сідалковський справді каліграфічно написав собі візитку, перефотографував її і цілу ніч друкував, глянцював, висушував й вирізав. Зате візитки вийшли на славу! — Фотосправа, ви ж знаєте, Стратоне Стратоновичу, то моє Друге хобі.
— А яке у вас перше, якщо не секрет? — Ковбик натис на кнопку, заховану під столом. Увійшла Зося. — Запросіть-но сюди усіх бухгалтерів. І Карла Івановича також. — Ковбик підвівся з-за столу, як завжди, для впевненості в собі підсмикнув штани і опустився назад у крісло. — То яке там у вас перше хобі?
— Каліграфія, Стратоне Стратоновичу, яка чекає свого застосування…
— Де ж це ви у вік електромашинок і лінотипів можете застосувати свою каліграфію? — Стратон Стратонович раптом згадав напис на стіні.— Хіба, може, в туалеті… То, Сідалковський, не ваша робота?
— Я до такого рівня не падаю! Як ви могли подумати про мене?! — обурився Євграф.
Ковбик його не слухав: поміж купою листів він помітив два незвичайних конверти. Стратон Стратонович квапливо розірвав один з них — там лежала повістка з військкомату. На другому, з білого дорогого паперу, красувався фіолетовий напис, зроблений друкарською машинкою: "Кобилятин-Турбінний. "Фіндіпош". Директорові Ковбику Стратону Стратоновичу". Трішечки нижче стояла зворотна адреса, видрукована латиною поліграфічним способом. Стратон Стратонович на мертвих мовах не дуже розумівся, а тому не любив їх. Не те що з патріотичних міркувань, а просто важко було їх читати… У конверті лежала білосніжна, схожа на гарну новорічну листівку, картка. З одного боку в ній було щось надруковане по-польськи (Ковбик здогадався по прізвищу — Осмоловський), з другого — українською мовою. То було запрошення на прийом, влаштований з нагоди приїзду відомого вченого-селекціонера Анджея Осмоловського.
— Ну, це по вашій лінії, Сідалковський, — добродушно посміхнувся Ковбик і передав Євграфу запрошення. — Ваш знайомий у Київ приїжджає. Здається, кілька років тому ви супроводжували його з Вапнярки до рідної столиці. Як ви на це? На баль підете? — Він так і сказав: "на баль". — Мабуть, і шляхетні панянки будуть. Панянки — це у вас яке за порядковим номером хобі? А прім один? Чи а прім два?
— Але запрошують вас, Стратоне Стратоновичу, — загорілися неприхованим вогником очі Сідалковського.
— Там просто стоїть "Вельмишановний товаришу". Коли я був у Парижі, то там писали конкретно: "Дорогий Стратоне Стратоновичу", — не кліпнувши оком, збрехав Ковбик. — А окрім того, у мене ось повістка з військкомату — і на те самісіньке число. Так що сходіть. Поляків ви давно любите.
— Не так поляків, як полячок, — уточнив Сідалковський.
— От-от! Дивись, ще й женитесь, чого доброго. У вас це швидко виходить. Може, ще й з донькою консула. А не буде її у нього, то ви й до дружини позалицяєтесь. Я вас бачу наскрізь. Тільки дивіться мені там, щоб без цих, як ви кажете… міжнародних ускладнень. Орденів у вас нема, медалей я теж щось не помічав. Так що беріть модну краватку, краще "метелик", — і гайда. Розкажете хоч, як там було. Бо більше нікого послати. Хіба що Ховрашкевича, але боюсь, що після перших двох чарок польської "Виборової" він їх усіх забалакає, ще й баль зірве.
— Спасибі, Стратоне Стратоновичу! — вклонився елегантно Сідалковський. — Я вам цього не забуду. Пляшка за мною!
— Ну-ну! — Ковбик удав, що гнівається, а сам не спускав очей з Хлівнюка. — Вип'єте зі своїми сопляшниками… — До кабінету саме заглянув Масік Панчішка. — Ось хоча б з Масіком.
— Так, — мило посміхнувся Масік. — Як ви скажете, Страт Стратич, — не знаючи, про що мова, одразу погодився Панчішка, — так воно й буде!
Потім несміливо, якось боком просунувся Кирило Гаврилович Кнюх — завідуючий спортивно-масовою роботою.
— Дозвольте, Стратоне Стратоновичу?
— А чого ж не дозволити, заходьте. Ми ж не які-небудь бюрократи. Де ж там решта?
Зайшов Іраклій Йосипович Понюхно, завідуючий анкетним відділом, за ним ускочив Октавіан Мамуня. Останнім, як завжди, прибув Михайло Танасович Ховрашкевич, за звичкою удаючи, що тільки екстрений виклик до шефа відірвав його від нагальної справи чи винаходу, на порозі якого він стояв.
Ковбик по-батьківськи суворо глянув на нього:
— Ну, Ховрашкевич просто не може не запізнитись…
Але цієї хвилини іще раз рипнули двері і до кабінету втиснулися, як батько з сином, у чорних чиновницьких нарукавниках по самі лікті Карло Іванович Бубон, незмінний головбух "Фіндіпошу", та його вірний соратник по дебету й кредиту, старший касир (хоч молодшого у "Фіндіпоші" не було) Адам Баронецький-Кухлик.
— Слухайте, — Ковбик несподівано подобрішав, хоч фіндіпошівці чекали від нього крутих висловів.
Він повертів у руках військкоматівську повістку і почав оглядати всіх так, як оглядає генерал полки перед перевіркою на бойову готовність.
— Повістку з військкомату отримав, — повагом сповістив він і замовк, ніби чекаючи особливої реакції на свою звістку.
Фіндіпошівці сиділи, як авгури.