Наша слобода чисто вся уже позастроювалась новенькими хатками, старосвітчини мало де й побачиш. Тільки й того, що стара верба у Чумаковому городі хитає сивою головою, наче дід, та щось розмовляє з криницею, що в неї під корінням; та ще як проминете Левкову Коваленкову хату, то по правій руці побачите щось таке, неначе сороче або гавине гніздо, поміж вербами та акаціями – ото-то ж і є бабина Терещишина хата. Між коноплями та між хльостом заховалась вона, похилилась набік, як стара баба; комиш з криші висить аж до вікон, наче очіпок у старої та нечепурної баби; скрізь понадворі трава, тільки стежечка манісінька до воріт, а то нічим-нічого: ані хлівця, ані соломи, ані будочки, – тільки городець маненький. Так, здається, пусткою і смердить.
Ба ні – не пустка: живе там баба Терещиха, ота сама, що звуть відьмою або знахаркою, а декотрі просто брехливою бабою. І що то за баба! Від чого вона тільки не зна, кому тільки не береться помагать! Здається, ніколи й дома її нема: так тихо та сумно. Аж ось щось заскрипіло, застогнало, наче діти прокинулись уночі та заплакали, – одхилились старі криві двері, й вилазить баба. Ще ж вона, здається, й не стара, й не гоже б її бабою звать, так бачте, вже її за те прозвали так, що вона немало приймала дітей на свої руки, декотрі вже й поженились, і в їх вона дітей приймала, так от чого її бабою звуть, ще й бабусею або бабушкою, бо ще, не дай боже, розсердиться та таке лихо нашле, що цур йому!
Оце вийшла тихенько, щільно зачинила двері, подивилась на сонце, на землю, щось пошептала та й посунула стиха до городу, а сама все щось шепче та позіхає. Ото дійшла до капусти, похитала головою та й завела своє: "Черви-черви, як не випадете, то буде вам те, що на тім світі отаманові та осаулові". Там знову побачила, що огірки не в’яжуться, вона й потягла через огудину щось старе та погане: ото вже й знайте, що бісова баба вкрала колись у старця постіл та й везе його, щоб огірки добре в’язались. Втомилася баба, возячи постіл, сіла біля грядок – оддихає.
От подивіться тоді до неї, яка вона: ще не дуже стара; очі чорні, як вуголь, брови теж чорні та густі, наче совині; ніс довгий, ще й закарлючений, наче в гави; та й сама баба така чорна, так і скидається на гаву, а як заговорить товсто та голосно, ну гава тобі та й годі! Сидить баба, голову на руку схилила, хитається та важко-важко зітхає. Ось вона щось нагляділа в траві: "Ага! ось я тебе давно вже шукаю, а ти вже й виріс". Висмикнула якесь стебло, обтрусила землю, розгорнула траву, знову висмикнула, ще й ще, зв’язала снопочок, а сама шепче, тільки губи двигтять: "О боже, боже! Який-то ти милосердний! А вони нічого й не понімають, наче й не бачать. А як інше необразоване нічого не понімає та ще гудить. О господи прости, господи прости!"
– Бабусю, за вами прийшли од Микитихи, а ще раніше приходили од Тараса од Пилипенка.
– Ге! Приходили?
Так у баби й очі заблищали, аж ніс трохи не клюнув у бороду! Усміхається, та так якось недобре усміхається…
– Так приходили, кажеш, Оксано? І давно? Ото нехай знатимуть! Чом же ти мене не збудила?
– Та ви, бабусю, так гарненько спочили, так я й пожалкувала, – обзивається дівчина, вилазячи з-за бузини.
– Ну, нехай, нехай! А тепер піду до Микитихи.
– Чом же, бабусю, не до Тараса? Вони так дуже прохали.
– Еге! Прохали! Не піду: хай ще просють та й то не піду, поки не пересердюсь: нехай знають, як мене зачіпать!
І посунула баба в хату. Трошки згодом вийшла, несе щось у вузлику, оглядається та щось белькоче. Іде баба, кого-небудь зустріне, скоса погляне, чи здоровкається до неї, чи ні; та вже як забалака до неї чоловік той, тоді тільки вона признається до його та зараз і на очі зверне: "Оці ще мені очі старі! Нічого не бачать. І тебе, мій голубе, не признала!" Розпитається про все, сама розкаже, що зна, та ще й збреше трошки, та й на людей зверне: "Так мені люди казали". І вже пішла, покотилась далі.
Зустрінуть її собаки, кинуться до неї, так вона не дуже злякається, зараз каже: "Тю-тю, дурні! Кусайте свого хазяїна на порозі, а мене не займайте на дорозі". То вже такий заговір од собак скаже та дві дулі скруте, та й захова під хвартух. Собаки бачать, що баба не з дуже боязких та ще й щось ховає, а воно, на їх собачий розум здається, мабуть, хліб, та й не рвуть її, а тільки покивають хвостами та й підуть геть.
– Бабусю, та вас, бачу, й собаки не займають?! – дивуються дівчата й молодиці.
– Еге, серце! Хай тільки займуть, то я такий заговір знаю – вони й одчепляться.
– Бабусечко, зозулечко, навчіть!
– Е! ще ви сміятиметеся.
– Та ні, бабусю, бог із вами, навчіть!
– Ну добре, слухайте! Слухайте!
І почне баба викладать свою хуру, – тільки зачепи. Вона тобі розкаже, як і кров замовлять: "Їхав рудий на рудому шляху, рудим конем", і "Місяцю-місяченьку, молодиченьку, срібні твої ніжки, золотії ріжки! Спитайся у старого місяця, чи не боліли в нього зуби? Як не боліли, не щеміли, то нехай так і в мене, раби божої, хрещеної, молитвеної, не болять, не щемлять", і тієї почне, що "На Осіянській горі, на янгольській землі стояв дуб мармаровий, а під дубом сімдесят дівиць-красавиць", і "Кукиш-кукиш! за кукиша коня купиш, кінь здохне, ячмінь пропаде" – себто од ячмінця, і "Ішов Єгор з Осіянських гор, ніс Єгор гадючі імена; до кого приложить – та й опуху нема" – се од зміїв.
Та чого, чого тільки не наговоре баба! Я ж кажу, що від усього зна: і від пристріту, і переполоху, і трясці, і любощів, і від перелогів. І не криється баба: тільки зачепи – вона тобі повну торбу розкаже, аби підхвалили. Ото слухають, слухають дівчата, та: "Бабо-бабо! От ми од вас хліб одіб’ємо – нащо все порозказували?" Похитає головою баба, позирне на їх своїм чорним оком скоса і усміхнеться:
– Дурні-дурні! Я ж вам хіба які мудрі шепоти розказую? Це я тільки так, що кожному треба знати. А ви з баби глузуєте: дурна баба! Ні, ще не дуже дурна. А чоловікові чом не помогти? Треба помогти! Це і в писанню… А ти чого, чорнява, смієшся? От тобі й не поможуть ці шепоти ніколи і сама нікому не поможеш, бо смієшся… А хто сміється, тому не минеться… От як! Треба, треба помогти: це й в писанню, у святих книгах понаписувано.
– Невже ж, бабо, і справді у писанню про ці ваші бабські забобони понаписувано? Та ще й де ті книги? – скалить зуби який-небудь парубок. І лихо! Так і визвіриться баба:
– А що ти, навісний, думав? Хіба ж воно просте діло бабувать, та шептать, та зілля збирать? Отож недурно сказано, що "цар Давид землю кропив, а Оврам орав, а Семен Зілот сіяв, а богородиця рвала, нам на поміч давала". Усе на все призиваємо ім’я боже, і святої П’ятінки, і Єгора, і Орини, і Марини – та хіба мало отих святих угодників і помошників? А то ще й слова такі єсть, що тайну силу мають. От, здається, невелика річ штани, а як нападуть худобу перелоги – то чим вибавиш? Зміряй, прикажи, що треба, то й знімеш зараз.
– Та це правда! бо я сам бачив, як одна баба знімала перелоги.
– То-то, правда! А ти, навісний, глузуєш. Або, здається, як-то важко зробить, щоб сама найкраща дівчина полюбила самого невірнячого хлопця. Е! А ми вміємо!
– Скажіть, скажіть, бабусю! – пристає хлопець, а дівчата вже й почервоніли:
– Не кажіть, бабусечко, рідненька, а то біда нам буде, як Терешко котру з нас приворожить.
Сміються усі, і баба сміється-радіє.
– Не бійтеся, мої голуб’яточки, не скажу цьому дурневі, а тільки не смійтеся з баби.
Оце сидить баба дома, виглядає у віконце, наче та сова, – ніхто не кличе. Нічого робить, збирається вже баба сама до "унуків у гості". Прийде до двору, заговоре собак, візьметься за одвірок, щось прикаже, та вже тільки тоді ввійде у хату. Зараз помолилась, похрестилась, на всі боки поклонилась. "Будьте здорові з п’ятницею святою", або там "з середою".
– А що це ти, донько, робиш?
– А що, бабо? Бачте, сорочки лагодю.
– Ох ти, доню, доню! Молоде ще ти, нерозумне! Хіба ж то сьогодні можна шить або краять?
– Чом?
– От тобі й чом! Гай-гай! Та ти, бачу, й не знаєш, яка це в нас п’ятниця. Гріх тобі буде!
– Яка п’ятниця? Здається, сьома чи шоста.
– Ге! тим же в тебе, дочко, й не до ладу, що не знаєш п’ятниць.
І почне баба розказувать, що за кожну п’ятницю буде на тім світі, і вже непремінно й святе писання приплете.
– Що, – каже, – воно інше – необразоване поніма у тих писаніях? йому все єдино, що п’ятниця, що вівторок, що вех, що переступень, що пристріт, що соняшниці – нічого не розбирає.
І вже всі поважають бабу: де хату підіймають на сохи – вже баба й там; де худоба нездужає – і там баба; де кого перелякано, вже баба тому на голову миску ставить та віск виливає, а сама шепче-шепче та позіхає так, що трохи щелепи не зверне, та все: "А тут тобі не стояти, жовтої кості не ламати, червоної крові не пити, білого тіла не сушити", або: "Іди собі на очерета та на болота, де кури не співають, де собаки не брешуть…" або: "Ізбави нас од лукавого святого божого, амінь".
І чого тільки не наплете баба! І ножем тим, що паску різала, зміряє, і на ліву сторону сплюне. А то як ідуть сусіди куди далеко, то вже на кого кинуть хату, кого просить, щоб постеріг хати, як не бабу? Вона прийде, випроводить хазяїна, замкне і захрестить вікна й двері, сяде на припічку або серед полу з куделицею або з пір’ячком. І дітвора – боже мій! Як ті бджоли коло матки, пообсідають бабу та вже й дивляться їй у вічі – то вже казки дожидають. Зразу баба мовчить та все приглядається, як яка дитина пір’їнку оскубла або чи добре горить світло, відкіль вітрець дме. От як уже всі добре усядуться та пристануть пильно до баби, то вона всміхнеться та чорним оком так і позирне по всій хаті.
– Ну, бабусю, серце, ну, кажіть вже казочку, голубочко, зозулечко!
– Ото які!
Та й заведе якої-небудь такої чудної казки, то діти аж боки рвуть регочуться або пообмирають і пір’я з рук повипускають з переляку. Набридне казки плести, то баба і приказку таку втне, що діти аж лягають, хоч про те, як сусідки балакали: "Сестрий вечір добричко, чи не телятили мого бачатка", хоч "Панас та Улас, та той парубок, що в вас та у нас, що він нашому сватові Яким", хоч як "дід покраяв заступом свитку та пришив до подушки відлогу, та з того вийшли чудесні шаровари".