А мені здається, що на мене сердяться завжди.
Щоб не ходити до чергової по той копійчаний чай, я додумався купити кип'ятильник і готувати його у помері. Дідька лисого у мене вистачило б на цо кебети! На цю думку мене наштовхнув напис під розеткою: "Користуватися кип'ятильником заборонено!"
Аби якось розкутурхати Едика, настроїти на оптимістичний лад, а також урізноманітнити наш навчальний процес, я розпочинаю його тоном старорежимного буркітливого професора:
— Ну-с, молодий чоловіче, так що в нас на сьогодні? Лантаноїди? Але, мені здається, ви тут — повний нуль. Коли я вам про них ровповідав, ви дивилися в стелю й думали про речі значно романтичніші, а місця поруч з ними бідним лантаноїдам не залишилося.
Едик одразу втягується у гру.
— Помиляєтесь, шановний професоре. В своїх підозрах, ви, мабуть, опираєтеся на власний легковажний юнацький досвід. Але ви безнадійно відстали. Нипі вік технічної революції, великих швидкостей і точних наук. На справи романтичні ми жертвуємо дуже мало часу. А от щодо лантаноїдів, про які, до речі, свого часу ви й не чулії, а визубрили їх кілька днів тому, то вони...
З невеликими переріваии працювали до обіду. Едик знову не хоче йти до їдальні, наш ресторан обслуговує тільки іноземців, та й немає часу у нас на ресторан. Я загорнув у газету склянку й спустився в ресторан, попросив офіціанта покласти у склянку півдесятка порцій ікри та стільки ж норцій масла. Сам я переобідаю хлібом та помідорами, а Едикові потрібне калорійне харчування. Відсьогодні він обов'язково повинен з'їдати щонайменше дві порції ікри. Так радила мопі й Люба.
О сьомій годині л закриваю підручники.
— Все. Кінець. Шабаш. Крапка. Я й так відступився від правил. Пам'ятай: по них провчився всі п'ять років. Перед екзаменом потрібно кінчати зубріння раніше. Дати відпочити мізкам, нервам. Розвіятися. Забути про все. Те, що потрібно, спливе на екзамені. А зараз вечеряти й — на вулицю. Гуляти, гуляти, гуляти. І пе думати про екзамени. Їх не існує, немає в принципі.
Я тримаюся мовби бадьоро, насправді ж думка про завтрашній екзамен не залишає мене й на мить. Вона то напливає, то відпливає, як гіркий туман. Коли вона напливає, остуджує мене до п'ят, в мене зимцо стає на серці й в животі. До чого я дожився, дідько візьми! Ну, не поступить. Піде в армію. А може, й не піде. Може, його не візьмуть. У нього прослуховується аритмія. Сама по собі вона мене не лякає — вікове, пройде. Влаштується па роботу, житиме вдома... Ну, Люба, звичайно, продовбає мені в голові дірку. Та й самому... Сусіди... Неначе я гірший за інших.
Не гірший, але й не кращий. Я струшую ті думки, мов липке баговиння. Й таки звільняюся од них надовго. Ми з Едиком ідемо оновленим після півторатисячолітнього ювілею Києвом, який піби помолодів, а може, гарно вмився, причесався. Я веду Едика одним із своїх давніх маршрутів, яким (прочитав у газетах) перед нами дружними лавами пройшли реставратори, будівельники, садівники, квітникарі. Золоті ворота, під якими бився живий і билинний Альоша Попович; Софія, якщо заплющити очі, то можна почути дз'він печенізьких мечів, саме на цьому місці їх розгромив хоробрий Ярослав і наказав збудувати собор; Старокиївська гора з капищем, Андріївський узвіз. Я чую цокіт копит по бруківці, різко пахне кінським потом, осідаючи на задні ноги, узвозом спускаються на Поділ гніді, вороні, сірі в яблуках, сиві коні, несуть на своїх напружених спинах звитяжних Палієвих козаків. О, як мені хочеться, щоб цей цокіт почув і мій син, щоб він лупав у його пам'яті, у його серці все життя. Тільки тоді він буде справжнім моїм сицом, тільки тоді сповнить свое ііризначеппя жити й працювати на цій землі. Бо дехто вже забув! Ти чуєш, сину!
З вузеньких вікон чепурненьких будинків під копита козачих коней падають півонії і мальви. Едик нагинається й піднімає одну півонію. Нюхає й підводить догори свої голубі очі. Я підводжу вслід за ним. Гарненьке кирпатеньке личко зпикає у вікні.
Ми простуємо Андріївським узвозом далі вниз. Боже, як людно на вулицях! Колись, за моєї молодості, вулиці були майже пустельні. Навіть у неділю. Щоправда, люди тоді й працювали без вихідних, і не знали, що то відпочивати, бездумно швендяти вулицями. Нині вони якісь мовби прив'ялі, притомлені — другий день відпочинку, завтра робота; ця думка вже пастроює на певний серйозний ритм, але радості все що багато, хмільної, несправжньої. Зауважую, що дуже поменшало рідної мови. Вузькими сходами, подібними на фортечні, піднімаємося вгору, виходимо па майданчик. Це — оглядовий майданчик, звідси видно Поділ, і Володимирську гірку, й частину Старокиївської гори. Але сходи беруться вище, й ми дряпасмося но них. І опиняємося ще вище, на іншому оглядовому майданчику, що ніби повис над Подолом, який топо в сизуватій імлі, а в ній палахкотять міріади топазів, алмазів, ізумрудів — електричних вогнів. Ще видно темно-сизу стрічку Дніпра, й новий, схожий па велетенського спрута, іцо став дибки, міст, і новий житловий масив — Оболонь, і всі три древні гори: Старокиївську, Щекавицю, Хоре'ву. Отут воіги сиділи, три брати, перегукувалися: "Аго-е-ой, Щеку! Позич решето!" — "Не дам, Хориве, твоя Хоривиха вчора перебила погу моєму півневі".— "Так він же грібся в моєму просі!" Ні, вони, мабуть, були добрими братами, інакше б не збудували таке гарне місто. "Агей, Кию, приходь до мене в гості, в мене закипів куліш. Бери півлітру "Старокиївської" й приходь".— "Спасибі, Щоку, натомився вельми. А завтра знову рано вставати, добудовувати місто. Та й непитущий я".
Ми з Едином стоїмо на маленькому виступі. Позаду гомонить натовп, внизу пливуть людські голови, але мені в цю мить здається, що ми — самі. Самі у вечірній імлі, нам вистачає одне одного, й люди нам байдужі. Чомусь мені пригадується один літній вечір у Ялті на набережній: набережну переповнив натовп лінивих, обсмажених па сонці курортників, а море штормить, недалеко від берега стрибає па хвилях прип'ята на якорі красива яхта. її потроху зносить до берега. А може, й не зносить, може, то тільки здається, але така небезпека — реальна. Хтозна, чи не набере сили шторм. Тоді яхту рознесе в друзки па камінній тверді молу. На яхті — двоє хлопців. Кілька разів вони намагаються підняти вітрило, їм потрібгю вийти в море, пошукати затишнішого, чи принаймні похилого берега, але вітрило їм пе підвладне. Й тоді вопи, втомлені, полишають його. Мабуть, то безнадійна справа. Вони сидять, а може, лежать, їх не видно, в імлі жевріють тільки вогники їхніх цигарок. Вогники ті — спокійні, по нервові, мабуть, хлопці вирішили чокати райку. А яхту кидає, як тріску, а яхту гойдає, білі буруни хвиль жадібно й хижо лижуть борти. Роззяви стовпились на молу, дивляться на яхту. Певно, хлопці б могли закричати, й хтось побіг би в порт, який звідси за два чи три кілометри, й звідти, очевидно, прислали б катер та відвели яхту в затишок, але хлопці мовчать. Вони не хочуть того, пе хо чуть завдавати комусь клопоту, показувати перед цим пересиченим натовпом страх, просити в нього допомоги.
Щось подібне почуваю і я в цю мить. Чи хочу почувати. Стоїмо вдвох на уступі, за нами і під нами вирує натовп, від туристів повіває зап'ахом поту і парфумів, пливуть над нами неспокійні хмари, а ми вкипіли монолітом у тисячолітній камінь, я і Едик, ніхто нам більше по потрібний, ми з ним вистоїмо, переборемо все, що б там не сталося.
Спускаємося вниз, йдемо узвозом, який круто вигинається то в один, то в другий бік, обабіч стоять старенькі, але чепурні будиночки, в одному з них жив Михайло Булгаков, якого я шаную за талант і не шаную за те, що пе любив, не розумів, не спробував зрозуміти людей, чий хліб їв, а зітхав по білій кісточці, яка шмагала батогом чорпі хребтисті спини гречкосіїв, виходимо на площу. Поткнулися в кафе, біля якого сиділи два бронзові запорожці, але там — піде голці впасти, пішли далі. Показав Едику Сковороду, показав білі сумні стіни старої Академії, за якими, схилившись над книгами, сиділи Сагайдачний, Хмельницький, Палій та безліч інших звитяжців, лицарів мушкета і шаблі, розказав, що вони не тільки вміли з'їсти казан каші, підняти па плечах бичка та розрубати шаблею від голови до сідла ординця — так їх уявляють за фільмами і книгами деяких сучасних авторів деякі безтурботні нащадки, — а з не меншою вправністю ширмувалп словесними шаблями з іноземними дипломатами та книжними мудрецями. Скажімо, той-таки закоржавілий, просмерділий з голови до ніг димом і кінським потом Семен Палій розмовляв з пройдисвітом у французькому жабо, відомим при всіх європейських дворах дипломатом Паткулем чотирма мовами.
Зрозуміла річ, привів я сюди Едика та туркотів про Академію не випадково — всі ті славні книжпики-войовники мали догартувати його до завтрашнього подвигу. Не знаю, чи вистачить у них сили. Й наостанку пас окропив свяченою водою святий Самсон, добувши її з пащеки лева. Отак само потрібно добувати святі знання істини!
За чверть десяту ми піднялися з Подолу на гору. Я навмисне вибрав такий маршрут, щоб пройти повз телефонну станцію, й зіграв наївного, здивованого простака — ти ж поглянь, міжміські переговорні автомати, гріх не зайти та не побажати мамі Любі спокійної ночі.
— Ти ж вчора дзвонив, — здивувався Едик. — У нас немає ніяких новин. Чого даремно турбувати, тратити копійки?
— Ну, ти як хочеш, а я подзвоню, — сказав.
Я просто мав би за гріх не подзвонити їй такого вечора: адже стоїмо перед нашим студентським рубіконом. Я мушу заспокоїти її, почути її голос і оте тривожне, вічне, як світ: "Ні пуху ні пера". Черги не було, — тільки один чоловік, поки він розмовляв, я видивився код свого міста й правила користування апаратом. Три цифри коду, два нулі й наш домашній телефон.
Він обізвався одразу. О, ті телефонні гудки. Знайомі до моторошної відрази, до нервового дрожу. Скільки разів вони будили мене серед ночі, зривали із постелі, кидали сонного в ніч, у дощ, у сніговицю. Скільки вони забрали у мене вихідних, годин відпочинку, фільмів і книжок. Але я жодного разу не дозволив собі його відключити. Навіть якось запросив майстра і той поставив спеціальну розетку, але я не скористався нею жодного разу.