Обвал

повість довжиною в двадцять днів

День перший

Точніше, вечір. Розпочалася ця повість увечері двадцять дев'ятого липня тисяча дев'ятсот вісімдесят... року. А може, вона розпочалася й значно раніше. Скажімо, сімнадцять з половиною років тому — саме стільки років зараз Едикові, моєму молодшому сину. Або снується вона цілих сорок років і має довжину мого життя. А іноді мені здається — вона взагалі не має початку. Як не мають початку більшість людських діянь па землі.

...Валізи запаковані: Люба складає у великий поліетиленовий пакет яблука, помідори, сир, бутерброди, котлети. Я вже розкрив рота, щоб сказати, чи не в космос вона споряджає пас, але Едик зупинив мене ледь вловимим порухом брови: помовч, не ув'язуйся, не нервуй маму, не з'їмо — викинемо, ти ж бачиш, яка вона зараз фоноберна. Люба — справді, як іграшковий заєць з накрученою пружиною. Торкни — не зупиниш. Я гарячкове перебираю в думці, чи не забули чого: одяг, туалетне приладдя, підручники. Підручники — насамперед. Едик знову показує мені очима: може, взяти карти? Мабуть, вони нам не згодяться, а втім — хтозна. В Едика — дуже виразні очі, мої очі, великі, голубі, і розуміємо ми один одного з півногляду. Мовби ведемо якусь веселу пустотливу гру, окреслили довкола себе магічне жартівливо коло, в якому нам дуже хороше і в яке не впускаємо нікого, навіть Любу. Так, так, навіть Любу, та, зрештою, її найперше; Люба почуває, що вона — за колом, і через те гнівається. А пас уже давно захопила гра, і ми пе можемо зупинитися. Дзвонить по телефону мій зам, бажає удачі, я посилаю його "к чорту" (ніби це я здаватиму екзамени, а не Едик), намагаюся якомога швидше одв'язатися від нього. Едик здогадується, хто дзвонить: двічі стукає но столу кулаком — кісточками пальців. Я беззвучно сміюся. Мій зам — справді дуб. Отако, зі сміхом, ми пересіваємо на це решето всіх. Навіть уявили себе маститими акторами, ось ви йшли на сцену театру, сіли й ведемо вдвох діалог. "Ну й п'єса нам попалася". — "А що ж ти хочеш? Автор..." І Едик виразно стукає по столу. "А режисер?" Знову два удари. "А директор?" "А публіка? Поглянь на гальорку. А бельетаж?"... Ми уявляємо, яка паніка вчинилася за кулісами, як із жахом розбігається партер, поки і його не "сопричислили" до тієї ж категорії дубів-пелинів, і заходимось од сміху. Мені неймовірно подобається Едиків сміх. Ми розуміємо, що декому, наприклад, Любі, наша вигадка здалася б песмішною, але вони — поза колом.

Мабуть, Любі трохи кривдне, що вона не може прорватися в химерне, трохи блазнівське, а трохи чарівне, чимось схоже на оте гоголівське, окреслене Вієм, коло; я розумію її: сам колись ходив по зовнішній орбіті подібного кола. Це було тоді, коли Люба почала брати Едика на дитячі ролі в п'єси, у яких грала сама. Тоді її поймали справжні великі гордощі — мати і син грають матір і сина, грають чудово, — вона мовби підносилася над буднями життя й... трошки наді мною — засмиканим ординарним лікарем районної лікарні. Світ мистецтва не знає районів, високі душі спілкуються поза часом і простором па всіх паралелях і меридіанах. Коли вони з Едиком поверталися з Будинку культури і сідали удвох вечеряти, Люба якийсь час ледве чи й помічала мене, їй доводилося докласти зусиль, щоб остаточно спуститися па цей, не завжди вміло вимитий мною, лінолеум, за цей посмугований кухонним ножем стіл, до цих магазинних, товстих, пружинних, що з них витікає руда сукровиця, котлет. Вони дзьобали їх, збуджені, згадували якісь сцени з щойно баченої вистави, мистецький азарт грав па їхніх обличчях. Я ж сидів, неначе виготовлений із пап'є-маше.

Одначе це тривало недовго. Едик зненацька й рішуче відмовився ходити з Любою на репетиції та вистави. Я й сьогодні доконечно не знаю, чому він порвав, як кажуть у високому мистецькому світі, зі сценою. Адже спочатку вельми втішався тим. І не пам'ятаю жодної невдачі, жодної прикрості, які б спіткали його на сцені. Маю деякі підстави тлумачити Едикову відмову трохи інакше: він зрозумів, іцо став мовби іграшкою в Любиних руках, що все це врешті-решт не до кінця серйозно, одна гра є лише часткою іншої гри. І хоч я жодного разу, жодним чином не виявив свого несхвалення їхніх пізніх мандрівок, опівнічних вечер на кухні, його відмова стала мовби нашою першою з ним солідарністю, чоловічою й сімейною, нашою спробою окреслити свое, нехай і примарне, коло, те гірко образило Любу, й вона довго не могла нам того пробачити. Не може вона примиритися з тим і зараз, хоч водночас трошки й радіє: адже це її син і її чоловік міцно тримаються за руки. І нехай ми в якомусь своєму космічному колі, але те коло — не зовсім справжнє: на грішній землі, у власній квартирі ми тупаємо смиренно і її веління сповняємо ревно.

Люба сідає на краєчок стільця. Вона сувора й урочиста. Ми теж напускаємо на свої обличчя відповідного виразу й сідаємо на стільці. Проте Едик не може приховати усмішку. Та усмішка, здається мені, не ображав матір, скорше прощає їй старорежимні забобони.

— Пора, — тихо ворушить ледь підфарбованими губами Люба.

Вони у неї невеликі, в міру повні, чутливі. І сама Люба ще досить молода жінка, тонка в талії (стежить за собою), струнка, у неї дуже гарне біляве волосся, яке хвилею опадав їй на плечі. Можливо, я трохи підмальовую власною уявою цей портрет, бо й досі трішки закоханий у дружину або хоч у пам'ять про ту дівчину, з якою колись стояв на мосту над річечкою Криігичанкою, але так про неї кажуть усі мої знайомі. При тому Люба певна себе, уміє якось так триматися, що викликав у всіх повагу. Я розумію, що в очах чоловіків (мені здається, що вони пасуть мою Любу очима) безнадійно програю поруч із нею: у мене й статура не молодецька, черевця, правда, немає, але вісімдесят два кілограми при зрості метр сімдесят три — теж немало, і почала проглядати пролисина, і зморшки на лобі та обличчі (весь вік Люба мені казала: не морщ лоба, будуть зморшки, на її й вийшло); а саме обличчя — темне, неначе я не лікар, а бригадир рільничої бригади, темпе, ще й клинцем донизу, а чуб рідкий і чорний, як смола, з білими нитками сивини — людського бабиного літа. Щоправда, зараз я важу не вісімдесят два кілограми, а сімдесят сім. Сімдесят сім, і ще й далі втрачаю вагу. Сам не знаю, від чого. Щось у мене сталося з легенями — не лікарський вислів, але інших слів я не знайду, жоден наш лікар не міг поставити остаточно діагноз, рентген же дав якусь темну пляму... Темно-сіру пляму, дуже схожу... Я не називаю того слова навіть у думці. Декотрі мої колеги радили лягти на клінічне обстеження в онкологію, але я відмовився. Признаюся, я не вірю в реальність їхніх підозр. Та й усі інші аналізи заперечують можливість такого діагнозу. Скорше всього це наслідки запалення легенів, на яке перехворів минулого року. Звичайно, я не можу зовсім абстрагуватися від тих химерних думок. Тільки невігласам здається, що лікар почувається майже безсмертним, що лікарський фах привчив його до думки про смерть. Працює у нашій лікарні старий невропатолог. їх четверо лишилося з курсу, і коли помер ще один — четвертий — він три дні не виходив на роботу: надто близько упав снаряд, контузив його психіку. А люди йдуть до нас, як до безсмертних, ось навіть учора... Прийшов до мене шофер. Здоровий, як лут, пудову гирю перекидає через власну хату, а в очах — страх, неначе розлитий по чистій воді мазут. Він мене переживе разів три. Дивиться, як на Ісуса Христа, який може зробити чудо. І я зробив. Тільки-но сказав, щоб одягав штани й більше не приходив, він аж підстрибнув, побіг і вже за порогом забув про новоявленого Ісуса Христа. А цей Ісус — річ звичайнісінька — зовсім не безсмертний. Він тільки не допускає до критичної поділки тієї чорної думної хмари, відсовує її, тримає на овиді. А з неї крешуть і крешуть блискавиці, і попілюють вони... прямо в серце.

Я захопив із собою рентгенівські знімки легенів. Покажу в Києві якомусь світилу.

У тролейбусі ми з Едиком знову скоморошили, хоч і непомітно для інших. Мені чомусь не вельми скоморошиться, але я повинен підтримувати Едиків бойовий дух. Увійшов дуже поважний дядечко з жовтим пузатим портфелем, він нікого не помічав, усім своїм виглядом показував, що не звик їздити громадським транспортом, і Едик легенько постукав кісточками пальців по стінці тролейбуса, а тоді ще й помахав рукою вгорі. Я кивнув головою — "звичайно ж, дуб, тільки високий". Люба намагалася приструнити нас поглядом, але це їй не вдавалося. Вона пошепки відчитувала нас за несерйозність, легковажність. Особливо мене, Я трішки здивувався: невже не розуміє, що я вболіваю за сина не менше, ніж вона, а все це просто бравада? Справді, думаю про перше серпня, й мені аж протягом віє попід серцем. Сам не розумію, чому: ну, не поступить зараз, поступить після армії, і наплювати мені, що там подумає хтось із колег, знайомих: нерозумний син, невпливовий батько. Просто я надто вболіваю за Едика, як переживе це він. Такий не впевнений у синові? Начебто ні. Проте не знаю, не знаю. Знаю тільки те, що ми з ним знайшли, як тепер кажуть, особливо щільний контакт, і мені від цього гарно. Я взяв відпустку й хочу присвятити її синові. ("Присвятити" — з високого штилю, цей грішок за мною водиться, в молодості навіть писав вірші). Не відаю, чим я йому зможу допомогти. Математику майже забув, от хіба що по літературі... Літературу люблю і знаю, чомусь саме за це найдужче й поважав мене Едик, а не за те, що я шанований у місті лікар, головний лікар лікарні; ми на рівних сперечаємося з ним про "Цвіт яблуні" Коцюбинського, "Вечір у Візантії" Ірвіна Шоу.

Ось і вокзал. Едик схопив обидві валізи й попрямував до виходу. Він у тролейбусі — вищий за всіх, його русяві кучері понад усіма головами. Кучері мовби підпирає голуба водолазка, мені він дуже подобається в ній. І сама водолазка теж. Люба принесла їх йому на вибір — аж три (де допинає в нашому місті це закордонне ганчір'я, я не знаю й досі, одного разу принесла й мені майку, звичайну майку, тільки називається якось по-іноземному, ще й з манюсінькою дірочкою під рукою, і правила за неї знайома сто карбованців, я ледве не пошматував ту майку), на одній вишкварював оркестр якихось патланів, на другій хизувалася зеленоока смаглява красуня, третя була чиста; голуба й чиста.