Ти теж стомився, старенький мій. І так солодко спав!..
— Але ж Кончак...
— Він щойно прибув... Ночував з військом і полоном за горою, в сусідній долині. А вранці його сторожа наткнулася на нас... От і приїхав навістити... Та ось і він сам!
Поміж юртами їхало кілька вершників. У передньому ще здалеку Туглій упізнав великого хана, кинувся назустріч.
Кончак легко зіскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглія на цілу голову, і, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спині.
— Чув, чув про твою біду... Сам винен, що відокремився від мене... Князі думали, що я з Дмитрова. піду понад Сулою вниз до Дніпра, а звідти — на Оріль і на Тор. Там мене і шукали — біля Лохвиці чи біля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схід сонця, обійшов верхів'я Хорола, обминув усі можливі шляхи уруських дружин і лише за Ворсклою повернув на південь. Ішов я, переобтяжений здобиччю, поволі, зате, як бачиш, безпечно. Полону — не злічити! Кожному воїнові дісталося...
Туглій скривився, схлипнув.
— Тобі можна радуватися, хане... А мені?.. Ти набрав полону, а моїх родовичів побрали у полон руські князі та мерзенні чорні клобуки. Якщо половина врятувалася, то й добре. І що маю тепер робити? Людей утратив, полон і здобич загубив...
Кончак підморгнув Насті.
— Якщо віддаси мені, старий, молоду жінку, то я тобі відділю кілька сотень полонеників, щоб ти обміняв на своїх.
Туглій настовбурчив рідкі вуса, закліпав очицями.
— Жартуєш, хане? — і визвірився на Настю і всіх, хто стояв поблизу: — Ану, геть звідси!
Кончак гучно зареготав, аж коні, що стояли віддалеки, прищулили вуха.
— Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку, а то вкраду!.. Та ну, не насуплюйся. Жартую я... Таких красунь веду нині не одну — на всіх ханів вистачить! Пай-пай!
Туглій повеселів.
— То справді даси полонеників на обмін?
— Дам... Повинні ж ми виручати один одного!
— Дякую, хане... А в мене для тебе теж є подарунок.
— Який?
Туглій плеснув у долоні, наказав привести полонених.
— Ось тобі для втіхи! — поставив перед Кончаком бранців. — Чорні клобуки! Зрадники! Батько і син... Роби з ними, що хочеш, — повісь, четвертуй, утопи чи на вогні спали! Ніякі тортури не будуть для них замалиіми!
Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.
— Скільки у тебе синів, старий? нарешті спитав Аяпа.
— Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, — вклонився той. — Інші загинули...
— Всього один, кажеш... А тепер і цього позбудешся!..Чув, що сказав хан Туглій? Віддає він вас обох мені, щоб я вигадав кару, варту вашої вини...
Аяп уклякнув на коліна, охопив руками Кончакові ноги.
— Мене карай, хане! Дурного Аяпа! А сина не чіпай... В чому він провинився? Він народився на Росі, виріс там, то вже його батьківщина... А я народився в степу, я перейшов жити під владу київського князя... Я... Мене карай!
— Обидва ви негідники! І обидва заслужили найлютішої смерті! — загримів Кончак, а потім раптом стишив голос: — Але я можу пощадити вас обох...
— Обох? — прошепотів Аяп, оглушений страшними погрозами.
Він випустив Кончакові ноги і, все ще стоячи в мокрому снігу на колінах, підвів очі вгору. У них блиснула маленька, як іскорка, надія.
Кончак пильно дивився йому в тьмяні зіниці і думав: "Цей заради сина піде на все". А потім повернувся до Туглія.
— Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самоті. А тим часом приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу...
— Гаразд, хане, — не питаючи, для чого це все потрібно, Туглій мовчки поколивав до своєї вежі, де на нього ждали родовичі.
Кончак наказав Аяпові підвестися, а потім, після тривалої мовчанки, промовив:
— Ви обоє заслужили найлютішої кари. Ви зрадили нашим степовим звичаям, служили київським князям, убивали родовичів хана Туглія! За це вас давно потрібно було б розіпнути на уруських хрестах!.. Але у вас є одна можливість залишитися в живих...
Аяп облизнув пошерхлі губи.
— Яка, хане?
— Якщо ви обидва будете служити мені!
— Як саме?
Аяпе, тебе я зараз відпущу — і ти поїдеш додому, в Торчеськ... Там станеш моїми вухами і моїми очима! Зрозумів?
Не зовсім, хане.
— Ти будеш винюхувати, як пес, біля хана Кунтувдея все, що мені цікаво буде знати, а найперше — коли, куди і якими силами київські князі готуватимуть похід. До тебе таємно приїздитиме мій посланець, він покаже тобі ось таку тамгу, — Кончак вийняв з кишені шкіряний кружок з зображеною на ньому собачою головою між двома перехрещеними стрілами, — розповість про твого сина Куна, а ти йому розповіси все, що до того часу вивідаєш...
— А мій син?
— Кун залишиться заложником. І якщо ти зрадиш, я накажу з нього живого здерти шкуру...
— О боги! Клянусь, хане, я буду вірний тобі, як пес! — вигукнув Аяп.
— Відслужиш вірно три роки — я відпущу його... Але пам'ятай: його життя в твоїх руках!
— Можеш вірити мені, хане! — гаряче запевняв Аяп. — Про одне прошу...
— Ну?
— Знаю, що Кунові буде нелегко, залишається він у неволі і стерегтимуть його пильніше, ніж інших бранців. Тож хоч годуй його, хане, як слід... А я вже постараюся!
— Ти розумний, Аяпе, — сказав Кончак і повернувся до Куна: — А ти що скажеш, хлопче? Хоча що б ти не сказав, це діла не міняє. Тебе справді стерегтимуть пильно!
Кончак урвав мову. До них наближався хан Туглій, а позад нього конюший вів на поводі зготовленого в дорогу коня.
5
За Сулою військо розділилося навпіл: Всеволод Чермний та чорні клобуки попрямували до Києва, а Ігор з братом Всеволодом повернувся на північ у Сіверську землю.
Дорога стала легша: знову вдарив мороз і крижаним панциром скував ріки і талі води в степу. Однак Ігор не поспішав, бо віз із собою чималий полон і визволених бранців.
За Ромном до нього підвели трьох смердів-севрюків.
Ті з плачем кинулися перед ним на коліна.
— Княже Ігорю! Княже Ігорю!..
— Чекайте, не всі гуртом... Звідки ви? Що трапилося? Наперед виступив старший, затряс кошлатою бородою, глухо вимовив:
— Княже, біда!.. На Путивльську землю напав з військом князь переяславський Володимир...
— Як напав? Що ти говориш? — Ігор сполотнів. — Коли? Де він зараз?
— Пограбував села і городки, забрав худобу, збіжжя, вивів чимало людей і пішов у свою Переяславщину...
— А Путивль? Що з Путивлем?
— Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися під ним, бо залога там хоч і невелика, та зате вали високі і брама міцна – нелегко взяти...
— Прокляття! — вигукнув Ігор. — Так ось чому він відколовся від нас і поспішно рушив назад! Захотів відомстити мені! Не зміг половців пошарпати, то пошарпав Сіверську землю... Прокляття!
Князь Всеволод насупився — не знав, як йому бути. Володимир же — близький родич, брат дружини, княгині Ольги. Як же у нього піднялася рука на Сіверську землю, на волость Ігореву, на Ольговичів?
Юний Володимир Ігорович зблід. Губи його тремтіли, на очах виступили сльози. Ледве встиг одержати князівство, як його пограбували. І хто? Не половці, а руський князь, Рюрикович, як і всі вони!
Та найбільше лютував Ігор. В душі він відчував, що й сам винен у тому, що сталося. Дозволив би Володимиру з полком піти попереду — і нічого б цього не було. Переяславці пошарпали б хана Туглія, захопили б полон, табуни та узороччя половецьке і тепер, спокійні й задоволені, поверталися б додому. А так... І все ж злість та образа на Володимира брала гору. Мало що кому хочеться? В поході ж є старший — і його повинні всі слухатись! Нині верховенство в поході належало йому, а не Володимиру. Як же Глібович міг не послухатись його, а тим більше напасти на його волость? За віщо? Ні, він так цього не залишить! Не подарує йому ганьби й кривди! Відомстити! Вогнем і мечем пройтися по Переяславській землі, щоб знав, хлопчисько, як зачіпати Ігоря Сіверського, як кривдити Ольговичів! Вони нікому не прощали образи!
Серце його клекотало.
— Що будемо робити, братіє? — промовив зблідлими устами. — Як покараємо зухвальця?
Всі мовчали. Вирішувати мав він. Він старший тут.
— Йдемо на Переяслав! — вигукнув Ігор. — Я не прощу Мономаховичу такого підступного нападу! Я покажу йому, як зачіпати сіверських князів, як ставати на прю з Ольговичами! Я візьму приступом Переяслав і розорю його дотла!.. Всеволоде, ти підеш зі мною?
Той похмуро втупився в землю, насупив густі чорні брови, випнув важке підборіддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчі зараз явно пробивався розпач. Іти проти князя переяславського? Рідного брата жони, княгині Ольги! Проти свояка?
— Ігорю, як же я можу? Ну, сам подумай! — він безпорадно розвів руками. — Не минуло ще й п’яти років, як я одружився з Ольгою, його сестрою...
Ігор усміхнувся... Всеволод і тут залишився вірний собі — чесний, добрий, прямий. Не чіпай його — буде лагідний, мов дитина. А зачепи — ошаленіє, ніби дикий тур, і не буде йому впину.
Ігореві було досадно, що Всеволод відмовляється від походу на Переяслав, та він страшенно любив молодшого брата і не хотів робити йому прикростей. Тому сказав:
— Ну, як хочеш! Не йди!.. Тоді бери полон і прямуй додому! А ми з Володимиром, сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумілого Мономаховича!
Він тут же розпорядився піднімати військо і рушати в путь.
— Ждане, коня мені!..
Три дні й три ночі Ігор шаленів, не знав спокою — гнав рать все вперед і вперед. Швидше! Швидше! Ніби його пекло вогнем, ніби боявся, що Володимир Глібович втече під захист Рюрика або ще далі — аж у Володимиро-Суздальську землю під крило свого могутнього дядька Всеволода.
Йому так хотілося зустрітися зі своїм кривдником віч-на-віч! У поєдинку! І бог свідок, не здержав би він руки! О ні, не здержав би!
По дорозі думав було розорити всі Володимирові села й городи, забрати людей, добро... Та не зустрів жодного села, жодного містечка, де б можна було помстою облегшити душу, — після половецьких наїздів уся східна частина Переяславщини лежала в руїнах і попелищах.
Ігор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу мав намір обложити і штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд підказував, що облога може затягнутися на багато днів або й тижнів, настане весна, бездоріжжя, безкорм’я... Так і поразки можна зазнати. Тоді повернув на Глібів, невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком — князем Глібом, сином Юрія Долгорукого.
6
Ждан виїхав з лісу слідом за князем, ведучи на поводі запасного коня.