ПАРТИЗАНСЬКИЙ
КРАЙ
РЕПОРТАЖ
ВІД АВТОРА
Давно відгриміли бої...
Виросло нове покоління, що не бачило й не зазнало страшного смерчу Вітчизняної війни, горя, злиднів, знущання і смерті.
Але живуть свідки й учасники тих незабутніх подій. Це вони із зброєю в руках захищали рідну землю від найлютішого і най-жорстокішого ворога — німецького фашизму,— стояли на смерть в тяжких кривавих боях, розгромили нападників і переможцями вступили в Берлін.
Та скільки їх, воїнів, не повернулося з війни...
Лишились вдовами дружини, що їхні душі й серця обпалені горем і сльозами.
Лишились дівчата, що виряджали колись своїх коханих на ратні подвиги, ждали й виглядали їх, любимих, найдорожчих у світі, з фронту, та так і не діждалися...
Без щастя, ніжності й любові минули їхні горьовані роки, заплівши в коси дівочі передчасну сивину.
Повиростали діти сиротами, і тільки фото нагадують про рідного батька чи брата, що загинув на полі бою смертю хоробрих...
Лежать радянські воїни по всіх землях, де пронеслася, мов буря, кривава війна. Лежать у тихому спокої солдати і матроси, сержанти і старшини, офіцери, генерали й адмірали.
Лежать під шатами зелених лісів партизани. Журно шумить над ними чи стара сосна, чи могутній дуб, чи білокора береза. Приходять до могили дівчата, матері, кладуть вінки й букети квітів, зрошують барвистий цвіт пекучою сльозою. Весною над цими могилами співають солов'ї, туркотять горлиці, проносяться шумливі грози... Про них, безстрашних і хоробрих партизанів, написана ця книга. В ній немає вигадки. Тут показано сувору правду, яку чув я від воїнів у походах і в часи перепочинку біля вечірніх кострів. Там же слухав і розповіді чехословацьких солдатів, що перейшли на бік партизанів і разом з ними громили німецьких загарбників.
Хай же ця книга буде світлою пам'яткою про тих, хто не дожив до щасливого Дня Перемоги, хто своє дороге життя віддав за рідну країну, за рідний народ, хто власною кров'ю скріпив дружбу народів, виборюючи для них щасливе і прекрасне майбутнє, і хай буде вона доброю згадкою про тих партизанів, що воювали у Вітчизняну війну й лишилися живими...
ЧЕРЕЗ ЛІНІЮ ФРОНТУ
У хаті пахло травою, розтрушеною по долівці, пахло квітами. Два великі букети стояли в глечиках па столі. Поралась по господарству Малайка — шістнадцятилітня господиня, яка дала нам, працівникам редакції газети "Комуніст", у своїй хаті притулок. Мати її померла, батько па фронті, брат — теж на фронті. Вдома лишилась вона сама.
Сьогодні, в неділю, Малайка одягла святкову вишивану сорочку, почепила на шию разок голубенького намиста і, дивлячись у дзеркало, запитувала в нас:
— А правда, гоженьке? Тільки шкода — не моє, позичене. На лісовій галявині зібралося багато марківських дівчат. Ми
залюбки слухали їхні пісні, милувалися танцями, доки не прийшов сюди лісник. ' — А геть, чортові дівки,— лаявся він,— всю траву мені потолочили. Що, вам іншого місця нема?
Не злякались його дівчата. Як узялися відчитувати — мусив замовкнути.
— Бач який! — кричала голосніше за всіх Маланка.— Ти б на фронті повоював, а то ходиш тут та бурчиш, як свекруха. Велике діло — траву йому потолочили. Дощ пройде, й підійметься трава. Ми он за який час вийшли до лісу трошки погуляти...
— Не зважай на нього, Маланко,— радила подруга,— я йому частівочку заспіваю, він і одчепиться.
І задзвеніла в руках дівочих балалайка. Гострі насмішкуваті слова дошкуляли гірше батога.
— А щоб тобі язик усох! — вилаявся лісник та й пішов. Увечері, повернувшись до хати, Маланка помітила, що я збираюся в дорогу.
— Та ви б погостювали ще трохи,— просила. У хаті душно.
Я вийшов на подвір'я. Небо було всіяне зорями, та яскравіше за всі горіла моя улюблена зірка вечорова. Я дивився на її привабливе мерехтіння. Скільки спогадів, скільки думок викликатиме вона в душі моїй там, за лінією фронту, в глибокому ворожому тилу, куди я мав летіти невідкладно. І пригадаю друзів не раз. І постане перед очима тихе село з добрими й привітними людьми, і оці яри глибокі, і горби високі, і квітучі вишневі сади з пташиним світом, де мирно так виспівують цілу ніч невсипущі солов'ї. Це тільки частка України. Це тільки клаптик рідної землі, а майже вся Україна ще там, в тій стороні, де мерехтить і сяє оця зірка вечорова. Туди лягли дороги бойові, туди простяглися шляхи, тернисті та криваві.
Непомітно підійшов до мене хлопчина, кур'єр Сашко.
— Машина заправлена. Он там стоїть,— показав він рукою на сусідське подвір'я.
Я попрощався з своїми друзями. Редакційний шофер Марійка включила мотор. Машина м'яко рушила з двору і помчала темними й тихими вуличками до шляху.
На Південний фронт я виїжджав з Старобільська, але коли повернувся з відрядження, то вже редакції не застав. Приміщення було порожнє. На підлогах валялося розбите скло з шибок, де-не-де звисали понівечені рами.
Німецькі бомбардувальники з'являлися над містом майже щоночі, освітлювали його ракетами, а потім скидали бомби куди попало.
Редакція перебралася до Марківки, а урядові установи й ЦК КП(б)У розташувалися в селі Кабичівці на Луганщині, яке жартівливо називалося "столицею".
Ось до цього села і їхали ми зараз, полохаючи ховрашків, що в світлі фар перебігали через колію, швидко зникаючи в придорожніх бур'янах. Опівночі ми спинились біля хатини з затемненими вікнами.
Відділ пропаганди й агітації ЦК КП(б)У розмістився в невеличкій кімнаті. Тут стояв стіл, збитий з необструганих дощок, застелений газетами. На столі у глечику красувався великий букет шипшини, трохи прив'ялої, бо почали вже осипатися з неї блідо-рожеві пелюстки. На стіні карта Середземного моря і плакат, на якому змальовано хлопчика з біркою. Під малюнком напис російською мовою: "Я жду тебя, воин-освободитель".
Тільки на третій день пощастило вилетіти до Москви. Там зустрівся з комісаром партизанського з'єднання товаришем Богатирем.
— Я знаю,— сказав він.— ЦК КП(б)У відряджає до нашого з'єднання лектора і письменника. То оце ви і є той письменник?
— Так.
Ми познайомились.
— Вилітати будемо днів за три-чотири,— сказав Богатир.— Можна було б і раніше, та я дуже хочу дістати кіноустановку для наших партизанів. В ЦК КП(б)У обіцяли допомогти мені.
Минуло кілька днів, і ми, одержавши в Штабі українського партизанського руху все потрібне в дорогу, вирушили на аеродром.
Яка сила літаків! Винищувачі й штурмовики, бомбардувальники дальньої дії... І тут же вишикувались "дугласи". Ми з цікавістю оглядаємо саме ці машини, намагаючись заздалегідь вгадати, яка ж із них забере нас до Липецька, щоб звідти, піднявшись вище хмар, пронести через лінію фронту до партизанського краю. Липецьк.
Ждемо вечора. Над аеродромом чути безперервне гудіння моторів. Одні літаки сідають, другі підіймаються, треті підру-льовують до стартової площадки, щоб помчати по ній, мов стріла, і потім, легко відірвавшись від землі, птахом звитися в небо.
— На дощ збирається.
— Та хіба ці хмари страшні? Для нас важливіше, яка там погода,— сказав Богатир.
І ми всі розуміємо: там — це значить в тилу ворога.
— Чув я,— озивається один з пасажирів.— Учора від грозових розрядів мало не загорівся літак, довелось повертатися назад.
Ми стежимо за півднем, де купчаться хмари, густішають, виростають згодом в суцільну сизу смугу, яку раз по раз розривають сліпучі й бистрі блискавки.
Косяком зачепила та смуга сонце, і одразу немов сутінки вечірні окутали все навколо.
— Мабуть, не будемо летіти. Доведеться чекати завтрашнього вечора, бо лінію фронту перелітають тільки вночі.
— Кажуть, німці дуже обстрілюють наші літаки.
— Без цього не обходиться. Часом навіть збивають. Знявся раптовий буряний вітер. Він ніс із собою навальні
хмари, з яких уже падали рідкі краплини.
Та гроза швидко промчала. Знову засвітило сонце. Прибув з своїм екіпажем льотчик, полтавчанин Федоренко.
Ми швидко навантажуємо "дуглас". Тут і боєприпаси, і перев'язані шпагатом паки газет та листівок, і лантухи з милом та цигарками.
Все підготовлено для польоту. Включається мотор. Від пропелерів дме страшний вітер, лягає в один бік трава.
Я облюбував собі місце біля віконця. Багряно палає захід. Окремі хмарки, осяяні сонцем, милують зір дивовижною красою. На тлі неба маячить літак. Рушаємо й ми. З кожною секундою машина набирає швидкості, мчить, як вихор. Ледве помітний ривок — і ми відриваємося од землі.
Під нами мелькають будиночки, дорога, телефонні стовпи, поле, потім знову дорога, йде по ній людина. Спинилась, дивиться на літак. Ми підіймаємось все вище й вище. Пропливають, мов на екрані, села, лісочки, поля, озера. Все добре видно, навіть гусей, навіть гусят, що хлюпочуться в тихій заводі невідомої нам річки.
Лінію фронту будемо перелітати годині о дванадцятій ночі. Зараз початок одинадцятої, а багряна зоря ще яскраво горить на заході. Дивовижними здаються тут хмари. Вони справа і зліва; вони спереду, то сизі й густі, осяяні відсвітом зорі, то зовсім білі й довгі, витягнулись непроглядною смугою, мов ліс, вкритий інеєм. То виростають вони часом, наче гори з крутими урвищами, гострими шпилями, далекі, холодні, неприступні... Поволі згасає зоря. Яскравішими стають у небі зірки. Світло місяця падає на крило літака й сріблить його своїм сяйвом. Під нами вже темна земля. І в тій тьмі то тут, то там засвічуються вогники, їх видно хто й зна куди.
— Вже недалеко лінія фронту,— говорить мені стрілок-ку-леметник. Він пильно тепер стежить за небом. Тут починається та зона, де можна зустрітися з німецьким месером.
Я дивлюсь у віконце. Спереду вже нишпорять по небу світляні мечі прожекторів. Очевидно, німці чують гудіння наших моторів. Ми підіймаємося вище. Стає холодно. Виблискує під місяцем крило літака, та вже не росою, як раніше, а інеєм.
Пропливла під нами хмарина, потім іще одна. Внизу добре видно часті спалахи. Це б'ють по нас ворожі зенітки. Я помічаю вогняні змійки трасуючих куль, але вони пронизують хмарину метрів за тридцять-сорок від літака.
Ось промінь прожектора б'є прямо у віконце, неприємно засліплює.
"Піймали",— думаю я, не відриваючи очей від землі, де у тьмі з'являються все нові й нові вогні пострілів. Та промінь ковзнув набік, упав, мов у прірву. В цю хвилину напливає хмарина...
Минаємо лінію фронту.
Під нами лежить земля, на якій поки що панує німець, і неприємне почуття стискає серце.