Серед темної ночі

Частина першa

ЧУЖЕНИЦЯ

У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою Стручихою, дядько — старий Корній Грабенко та своя сім'я. Не того Пилип бесіду завів до себе, що сьогодні неділя, а того, що вернувся додому з солдата середульший син його Роман. Дочок у Сивашів не було, але троє синів, як соколів: найстарший. Денце, уже давно жонатий, добрий хазяїн,— удався в батька; середульший — отож Роман; а найменший — Зінько. Роман знав, що йому йти в солдати, і не схотів женитися, щоб жінки самої дома не кидати, сказав, що як вернеться, тоді; Зінькові ж давно треба було одружитися, бо і в солдати йому не припадало йти, та й жеребок він уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема,— каже,— йому пари. Батько сердився: десь у своїх книжках начитав, мабуть, такого. Мати хоч і гнівалась, що нема їй помочі, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова Домаха — он та білява молодиця, що тепер порається біля печі,— годила свекрусі. А так докорити Зінькові нічим не можна було: і тихий, і працьовитий парубок, і непитущий... не такий запальний хазяїн, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цікаве і з себе гарне,— то вже було мазунчиком у матері. А далi на службу пішов, на чужині поневірявся,— хiба ж i не жалко? І стара Параска, забуваючи, щй їй треба взяти з припічка та й поставити на стіл миску з варениками, спинялася біля печi, дивилась закоханими материними очима на сина i думала: "Боже, яке ж гарне! Брови як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годi!"

І батьки радів, що син вернувся. Сам він прожив уже півсотні й шість літ, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосі, а оці три сини — такі косарі, що й трава перед ними горить. Хазяйство в нього добре було, а тепер ще покращає. За такими синами й забагатіти можна. Пилип уже трохи випив і тепер, частуючи гостей, радісний та добрий, розказував:

— Випийте, люде добрі, за здоровля моїх синів!.. Вони в мене — як золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро наділив, спасибі їм!..

— Що правда, то правда, сусіде,— дай, боже, щоб усе було гоже! — твої сини такі, що в кожного батька серце росло б, на їх дивлячись,— так проказував довгий і сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.

Інші гості, потакуючи, кивали головами, а сини сиділи горді тією хвалою. Старший — уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий віл; менший — ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; ті очі дуже нагадували батькові, тільки що в батька вони вже пригасли за довгі літа клопоту й праці, а в сина сяли цілим сяєвом молодого вогню. Але найбільше дивилися люди на Романа. Він сидів на покуті пишний, у піджаку, обстрижений і розчесаний набік по-городянському; повне обличчя було біле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид почервонів, бо парубок випив не одну чарку горілки; та він міг пити побагато і ще не був п'яний, а так — тільки починав хміль голову розбирати, і Роман дедалі ставав усе веселіший та хвалькіший на язик.

— Чого ж це ти, небоже,— питав його дядько Охрім,— не зараз додому вернувся, як службу відбув? Адже замалим не год іще прогаявсь.

— Такоє дєло случилось,— одказував Роман.— Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублєй жалування.

— О, це добра служба,— триста рублів! — озвався свят Манойло.— А яка ж то служба?'

— А така — швейцаром при палаті. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Нивжлі — думаю — яв свойой родинє не могу приличной для себе должности получить? Бросив усьо і прийшов.

— I добре зробив, синку,— сказала мати,— бо й нас ізвеселив.

— Тепер тільки одружиш, свате, дітей та й забувай горе! — сказав до Пилипа Манойло.

— Та я з дорогою душею,— всміхнувся Пилип,— аби сини!

— Пождіть, батюшка, будемо й жениться; вот толь-ки должность получим,— одказав Роман.

—-Образований чоловік може завсегда собі должность получить,— озвався Денисів кум Терешко. Він колись, ще за панського права, був біля панів у дворі, то іноді й сам любив закидати "по-образованому". Йому дуже подобалось, як говорить Роман, і самому хотілося докинути слівце, щоб знати було, що й він не абихто. Батько й інші гості думали: "Ач, як набрався Роман, науки! Так і ріже по-панському!" Їм здавалося, що Роман дуже добре потрапляє на панську мову. Тільки сивому мовчазному Корнієві Грабенкові та Зі-нькові не подобалось, що солдат ламає язика.

А Пилип із Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервоніли й спітніли, язики починали чіплятися за зуби, хоч голоси дедалі ставали все гучніші та гучніші. Тільки Зінько був зовсім тверезий, бо він не вживав горілки; та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, і він пішов з хати на прохолоду. Зінько й собі вийшов мовби за ним, а просто того, що не любив дивитися на п'яних. Обидва вийшли в двір.

Була неділя, і на вулиці вешталось чимало народу. Ішли парубки в святкових чумарках і добрих поясах, сміялися й погукували на дівчат, а ті, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколірними стрічками. Попід хатами, на призьбах та на колодах скрізь сиділи баби, лузаючи насіння, часом і чоловіки з люльками в зубах і розмовляли про всякі новини та про хазяйські й хатні справи. І під Сивашевим двором лежали колоди,— добрий хазяїн, Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синові,— і чути було звідтіля гомін. Через низенький тин. цікаво зазирало на нового солдата кілька дитячих і дівочих, білих і заквітчаних по-святному голів. А в дворі у сусіда Струка стояло біля тину і дивилося двоє дівчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантином.

— А, дівчата! — гукнув Роман.— Нада й їм празник устроїть. Брат Зіновій! Получай рубля і бігай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов — для наслажденія девушкам. А ти, мальчик,— кивнув він на хлопця, що зазирав через тин,— получиш п'ятак: катай до музики Матвея, пущай іде сюда. Пущай дівчата знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сивашов!

Хлопець метнувся по музику, а Зінько якось нехотя пішов до крамниці.

— Дівчатка! Хадєть сюда, веселиться будем! — закликав Роман.

Дівчата соромились увіходити, хоча Струкова дочка вже вибігла з свого двору на вулицю, витягши за собою й Левантину. Роман вийшов з двору. Між дівчатами було кілька й парубків. Роман покликав і їх:

— Хадєть, щоб дівчатам веселей було! Парубки не хотіли йти без дівчат, а дівчата соромились без парубків. Врешті білява Химка, жвава й моторна, схопила подругу за рукав і потягла до Сивашів у двір:

— Коли йти, так уже ходім! Що там ще трихи-мнихи мняти!

За нею посунули й інші дівчата й парубки. Незабаром прийшли музики — дві скрипки й бубон. Зінько приніс ласощі. Романові хотілося сьогодні показати себе. Метнувсь у хату, виніс пляшку горілки, почастував музик, хотів частувати й дівчат. Вони пишались, одвертались і казали:

— Оце ж таки! Хіба ж таки ми її п'ємо? Таку гірку!

І не схотіли пити.

На складках деякі таки ласувалися на чарку, але тут було сором.

— Не хочуть горкого, дамо їм сладкого! — гукнув Роман, беручи цукерки, пряники та горіхи..— Получайте, дівчата!

Дівчата й досі соромились, і ні одна не хотіла брати перша.

— Ех, ви! Какії несмєлі! — посміявся Роман. Побачивши біля себе Левантину, він силоміць упхнув їй у руки торбинку з ласощами й промовив:

— Роздавай подругам!

Делікатне довгеньке Левантинине обличчя відразу взялося полум'ям. Вона держала в руках ласощі і не знала, як би їх збутися. А Роман стояв перед нею, сміючися: до неї з-під вусiв, блискаючи на неї смілими очима. Левантина спустила свої темні очі, довгі вiї виразно зачорніли на рожевому личку. Роман зареготався й одійшов, а Левантині зробилося ще дужче нiяково. Дівчата почала штовхати її, шепочучи:

— Ну, чого стоїш? Роздавай.

Та вона мов не чула того і все стояла нерухома, а дівчата смiялися.

— Оця ще!.. Моняється! — скрикнула Химка і вхопила в неї з рук ласощi.— Ось я, дівчата, роздам!

І почала роздавати. Кожній хотілося взяти більше, але всі брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощі:

— Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу!

Парубки вже тим часом випили з Романом по чарці. З-межи них зараз ізнайшовся один до пари Химцi.

— Ех, гуляй душа! — скрикнув він і вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно и легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодіж оточила їх колом. Дедалі пара танцювала все палкіше й палкіше, запалюючи до танцю й інших. Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але Химка не вгавала, Вона крутнулася, аж стрiчки високо замаяли в повiтрi, вхопила Романа й потягла його в швидкому танцi, смiючись й моргаючи на нього веселив .очима. Але Роман,проходячи проз Левантину, що стояла не танцуючи, вхопив її та й закрутив у тому нанцюристому крутенi. Збентежена з такої несподіванки, дiвчина спершу нiяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, і самi ноги, слухаючись музики, робили що треба. А їй чогось було так сором, i вона ие глядiла нi на кого i вce думала про те, що Роман танцює перед нею і дивиться на неї своїми смілими, аж незвичайними очима, i не могла звести на його погляду. Їй ставало все бiльше та бiльше нiяково, здавалося, що всі її саму тільки й пильнують, дивуючися, що вона так довго танцює з Романом. Вона вихопилася з танцю и покрилася в гурті. Не зосталася й з дівчатьми, а зараз же нишком подалася через перелаз у двір до свого хазяїна.

А музики тяли тим часом з усієї сили, парубки й дівчата танцювади, аж подвір'я гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повітрі, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквітчаних голів падали на землю Квітки, і дівчата й парубки топтали їх ногами.

Почувши музики й танці, вся бесіда давно вже вийшла з хати подивиться на молодіж. Старий Сиваш забурчав епершу, що не слід було вулиці робити в дворі, але мати оступилася за Романа:

— I-і, старий! Мовчи вже! Тільки сьогодні дитина прийшла, повеселиться схотілося, а ти вже й гніваєшся! Може, він собі тут пару знаходе.