Помолимося – та й на Поляну, га?"
Лук'ян Васильович не знав, що відповісти: прикро вразила його похвальба ґазди за сина. Однак Іван Іванович одразу погодився, зачувши, що на обід прийде отець.
Тої миті повз них проходила панянка в голубій сукенці й солом'яному капелюшку. Забачивши людей у міському одягу, дівчина зупинилася, ніби знайомих уздріла. Лук'ян по-батьківськи поклав їй руку на плече.
"Звідки ви тут такі взялися?" – спитав, придивляючись до панни.
"Я зі Львова, студентка, практикую в жаб'євській газеті… Приїхала поглянути на тутешнє храмове свято й тиняюся – чужа й неприкаяна…"
"То ходіть разом з нами в гості до ґазди Варцаби".
"Та я би з радістю! – втішно відказала дівчина. – Але ж не знаю, хто ви…"
Лук'ян Васильович назвав себе й Івана Івановича.
"А вас як звати?" – спитав.
"Оленкою… Та й досить цього, – поквапилася попередити наступне питання. – Оленка я… зі Львова", – підкреслила.
Варцаба сплеснув у долоні.
"Файних гостей буду мати!.. То по відправі, панство моє дорогеньке, йдіть до воза, он бачите, на дорозі стоїть пара запряжених коней. Й там почекайте, поки ми з отцем підійдемо… Тільки не втечіть – кривду велику зробили бисьте мені".
…Присілок Поляна Красноїльська – то одна лише ґражда ґазди Варцаби, що заховалася від людського ока за Замаґорою, на протилежному від села схилі, нібито господар чи його батько або ж дід аж так загордився, що не хотів мати сусідів; а може, будували ґражду в ті непевні часи, коли багацька домівка служила фортецею проти опришків, або ж, якщо опришкував сам господар, – захистком від пушкарів.
Андрей Варцаба добре правив відгодованими, з червоними китицями на капейстрах гуцульськими кониками, що повстромлювали шиї у вибивані перламутром хомути й, ніби надто ревно слугуючи господареві, намагалися проскочити крізь них, щоб швидше допасти до в'їзної брами; а брама відчинилася нарозтвір, коні круто звернули з трав'яної дороги у двір, аж старий отець Никифор схопився за лікоть ієрея Василія, а Оленка, скрикнувши, припала до Лук'янового плеча, – і влітає повіз на обгороджене високим парканом подвір'я; господиня квапно закриває за гістьми браму, бо тут так з правіку водиться: те, що діється в ґражді, не має бути ні чутне, ні видне у великому світі.
Ґазда прудко зіскакує з переднього сидіння й допомагає старому отцеві злізти з воза; Іван Іванович теж поспіхом покидає своє місце, що біля фірмана, і вже тупцює біля господаря – йому хочеться дещо в нього розпитати, поки розпочнеться гостювання, бо хто знає, в який бік повернеться балачка за столом, а ще мусить Шварна вловити мент, щоб повести з отцем розмову.
"Скажіть мені, пане господарю, – звернувся до Варцаби, коли ґаздиня вже запроваджувала гостей на галерею, а Варцаба вішав коням на шиї опалки з вівсом, – скажіть, що вас загнало в цю пропасть так далеко від села?"
"Казав мій дід, – посміхнувся Варцаба, – що як шукав місця під ґражду, заночовував навпроти голого неба то в тому, то в іншому вибалку, аж поки не приснився йому сон, нібито любаску покохав на траві, – й на тому місці почав будуватися, аби файні діти родилися…"
"То байки, ґаздо, а якщо по правді?"
"Правда та, що кожен гуцул хоче богувати: він на землі, а Господь на небі… Та коли ще правдивіше сказати – то тут затишно було моєму дідові від опришківських гнізд, що в Головах, та й від мандатарії в Устєріках".
У світлиці попід стінами – різьблені куфри, на полицях трійчасті свічники, на стінах – бартки, стремена й тарниці, піч викладена Бахметюковими кахлями із зображеннями поєдинків між опришками й пушкарями та з ликами святих угодників, геть схожими на Варцабу; під стіною навпроти вікон – заставлений наїдками й напоями довгий стіл.
"Йой, та сідайте, гості любесенькі, – садовив господар спершу панотця під образами, й біля нього притьмом усівся Шварна; Лук'ян Васильович водив поглядом по різьблених сволоках з навішаними на них дерев'яними й мосянжовими хрестиками та зґардами з австрійських срібних монет – з викарбуваними парсунами цісаревої Терези й цісаря Франца-Йосифа. – П'ю до вас, панотче Никифоре, най вам Господь пошле довгі літа, бо ми без вас були б як ті сироти… – Ґазда перший раз перехилив пугар. – Та й до вас, отче Василію, дав би вам Бог, як прийде час, стати в нас на парохії, бо такий маєте красний голос, що й ангели небесні позаздрили б… – Варцаба випив удруге. – Та й до вас, пане вчителю, щосьте мого Михася так гарно вивчили, аж він за морем у гонорах ходить, – господар вихилив утретє, а гості чемно похитували головами, й ніхто вже йому не рахував випитого. – Та й до вас, незнайомий пане, не знаю, хто ви, але най би втішилися внуками і правнуками, та й до тебе, красна панно, що то як та зоря засіяла в моїй господі…"
Ґаздиня квапно ставила пугарі перед кожним гостем, зміркувавши, що Андрей свого келишка нині нікому не передасть, сама наливала й припрошувала випити, а господар нарешті закінчив затяжного тоста:
"Пийте, мої дорогесенькі, й будьте контетні, бо я вже…"
Захмелений Андрей сів, й гості почали пригублюватися до келишків, а Лук'ян Васильович, осушивши пугар, сказав ніби й не до речі:
"Та й ми до вас п'ємо, чесний ґаздо, за ваші статки та набутки, яких би вистачило й на Михася, чей не мусив він від такого добра втікати аж за море…"
Варцаба неприязно глянув на вчителя, та вмить погасив в очах недобрий зблиск і відказав солодко, витираючи долонею масні губи:
"А чи то, достойний пане вчителю, зле, коли наші люди в тих далеких заможних краях прославляють нашу Гуцулію? То, може, усвідомляться нарешті заморські пани, що є така земля на світі, та й почнуть нам допомагати, бо як не до мене, слава Богу, то до інших посполитих тяжка біда заглядає крізь вікна при нашій вутлій свободі…"
Молоде вродливе обличчя отця Василія вмить набрало поваги, він нахилив голову до господаря й промовив:
"А як це так: хочемо, щоб нам допомагали, а самі виїжджаємо й віддаємо чужинцям працю своїх розумів і рук…
Чи не ліпше б нам дома зоставатися й заправляти у себе те, що заправляємо там?"
"Але ж треба спершу десь навчитися добре ґаздувати, всечесний отче. Адже в усі часи вчені мужі кудись та й їздили на науку", – засперечався господар.
"На науку нехай їздять, – сказав отець Никифор, – але й додому най повертаються. Бо так наша земля може й спустошитись…"
Господиня, яка досі не втручалася в розмову, лишень припрошувала гостей: "пробуйте підпалку, досягайте голубців, крайте печеню, дорогенькі", – на слова отця підвела голову й скрушно мовила:
"Вам, Андрею, завше всього мало, а мені тих долярів, що Михась деколи пришле, й зовсім непотрібно: ади всього маємо по гульку. А він уже працював у Станіславівському університеті, яка ж то була честь: наш син професор! А нині Михась вікна миє в американських готелях, з чужинкою оженився, і вже ніколи на світі не буде ні одного Варцаби – то для кого ми все це настарали?"
Ґазда похнюпився, хміль вивітрювався з його голови, й він не хотів у тверезості втямковувати, що на Михасеві закінчиться ім'я предковічного роду, і ця ґражда колись обезлюдніє, струхлявіє й завалиться, й не стане на світі Поляни Красноїльської, лише дике урочище без назви, а зароблені сином доляри розкотяться по чужій землі й пропадуть… Андрей налив повний пугар, вихилив до дна, крекнув й обхопив долонями голову.
Запала мовчанка, й Іван Іванович утямив, що настала вдячна мить розпочати розмову з отцем Никифором.
"Насмілюся спитати вас, превелебний отче, про одну річ – ви мали б хоч щось про те знати… У Заболотівському архіві я знайшов запис, який звідомляв про те, що ваш попередник парох Петро Ступницький, котрий свою останню парафію займав у Красноїллі і тут, здається, помер, залишив після себе рукопис – "Пам'ятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким". Чи знаєте ви щось про це?"
Священик пильно приглянувся до Шварни, ніби хотів визначити, якою мірою можна довіряти цьому архіваріусові, як його представив Лук'ян Васильович, таємницю, котра становить не тільки наукову, а й родову цінність, й на неї має виняткове право родина автора, що проживає в Заболотові. Й був отець від свого споглядання приємно вражений: Іван Іванович спокоєм, уважністю й вишуканою інтелігентністю, яка світилася з його очей, вселяв довіру.
"То довга історія, – відказав. – Коли я обійняв парохію в Красноїллі, ієрей Петро лежав прикований до постелі – його розбив параліч, проте до самої смерті мав ясну пам'ять… Одного дня прийшла до мене його донька – приїхала із Заболотова доглядати батька – й сказала, що парох запрошує мене до себе. Я не забарився відвідати отця Ступницького, якому залишалось три чисниці до смерті. Він попросив дочку, щоб подала з етажерки товсту папку, й попросив мене прочитати рукопис при ньому. Цілий день я відслебізовував дрібно списані листки й, закінчивши читати, зрозумів, що цій пам'ятці немає ціни… Хотів її забрати, однак дочка не дозволила й після смерті батька взяла рукопис з собою… Ну а якщо ви знайшли той запис, то це означає, що дочка ієрея здала пам'ятку на збереження в архів – тоді Заболотів був ще районним центром… Тієї жінки вже давно на світі немає, район розформували, Заболотів прилучився до Коломийського району, тож треба той рукопис шукати в Коломиї. Спробуйте ви, я вже застарий до подібних пошуків…"
"Але ж, всечесний отче, ви, напевне, запам'ятали, про що йшлося в пам'ятці", – закинув гачок Шварна.
"Не міг би всього докладно переказати, там багато чого було понаписувано… Та найбільше – про останнього ватажка опришків Миколу Шумея, котрого Драгируком звали – його в кінці XIX століття повісили в Коломиї. І ще про розмир між Шумеями: одні займалися розбоями, а інші покинули опришківство й стали ґаздами в Явірнику. То запідозрили опришки ватажкового брата Ілька – вітця відомого вам, пане Лук'яне, явірницького ґазди Пилипа. Автор пам'ятки припускав, що не винен був Ілько Шумей і не він показав мандаторам печеру, де переховувався Драгирук, а навели смоляків до сховку теребізькі конокради… Однак опришки вбили Ілька… Та ви про це, напевне, ліпше знаєте, бо той Пилип був якимось кревняком вашої жони".
"Анічогісінько не чув! – засвітилися очі в Лук'яна, немов у рибалки, в якого наживку проковтнув товстелезний сом.