— Не страшний нам пан Язловецький. Нехай лиш прийде, поміримось, хоч би й зараз.
Комісари, не діставши відповіді, підступили справді з невеличким військом під Трипілля.
— Піддайтесь, панове запорожці, нам, комісарам його королівської милості, видайте нам цього бунтаря Косинського, а тоді не мине вас королівська ласка, — гукали поляки до зібраних на валах козаків.
— Краще буде, як самі сюди прийдете, то поглядаєте собі між нами всіх бунтарів. У нас є один Косинський, але то пан гетьман усього низового війська.
— Покайтеся, бо година помсти близька!
— За ласку вам дякуємо, а вам ми радимо, забирайтесь до диявольської мами, бо зараз привітаємо вас олив'яними галушками, що ні один з вас живий не вийде.
Що було робити! З такою малою силою годі здобути фортецю. Комісари взялись за переговори — козаки пристали на них, і так списано угоду, якої козакам ані снилося додержати. Вони обіцяли бути послушними і більше ніколи Косинського гетьманом не вибирати. Ніхто не вірив у тривалість такої угоди, але комісари мали чим похвалитися, що без проливу крові покорили козаків. Робили усе, мовляв, лівою рукою, бо ж це на загальну думку не була справа Речі Посполитої, а гордого князя Острозького.
Косинський оставався далі в Трипіллі, не покидаючи думки допекти Острозькому. Його ватаги почали шарпати посілості княжі. Між іншими напали і пограбили Переяслав, що теж належав до старого князя. З Київщини і Брацлавщини перекинулись ці розрухи на Волинь, а всюди доставалось або Острозькому, або його приятелям. Шляхта жалувалась, що козаки "обычаемъ неприятельскимъ замки і места его кор. милости якъ и шляхецкие поседаютъ и людей забияютъ и мордуютъ... на послушенство своє примушаютъ".
Ті жалоби мали такий наслідок, що король приказав шляхті з тих воєводств збиратися під руку князя Острозького. Поза те уряд не вийшов зі своєї байдужості до козацького руху.
Костянтин Острозький змобілізував сили і своїх приятелів: Претвича, Вишневенького і Гульського Яна і віддав команду своєму синові Янушеві.
Косинський сидів тоді в маєтності князя в Острополі. Та це місце не видалось йому певним. Він пішов далі на схід і окопався під П'яткою близько Чуднова. Військо князя підступало не разом, а частинами. Косинський користав з того і побивав одних по других. Так само було, коли наспіла головна сила. Це було 23 січня 1593 року. День був тихий, морозний. Ця зима дала багато снігу, що зверху примерз. Косинський вдарив сміло на військо княже. Воно не вдержало і стало розбігатися.
— Побіда! — гукали козаки і перли за втікачами, добиваючи їх серед глибокого снігу. Косинський радів, що одним ударом вдалося ворога розтрощити. Та сталося щось несподіване. В саму пору прийшов князь Януш з новими галицькими силами і вдарив на козаків, що, ганяючись за втікачами, порозбігалися. Усе пішло шкереберть. Малі козацькі коні западали в глибокий сніг, в якому легше було повертатися великим панським коням. Погром був страшний. Косинському ледве з невеликим гуртом козаків вдалося втекти за вали П'ятки і тут замкнутися.
Під час того бою Северин Наливайко робив так, щоб найменше до бою мішатися і найближче держатися князя. Князеві старому, який нарочно сюди приїхав, пояснив Наливайко, що йому серед такого снігу ніяк орудувати гарматою, але як прийде до облоги, то він уже покаже що вміє.
І справді зачалася облога. Наливайко мусив лаштувати гармату на своїх братів.
— Пане Северине! — гукали козаки з валів. — І ти став панською собакою? Ну, ну, бреши на братів — не вийде тобі це на здоровля, ще ми стрінемось.
Косинський пізнав, що чи тепер, чи в четвер, а треба буде здатися. Він послав свого довіреного з листом до князя Олександра Вишневецького, просячи його о посередництво.
Вишневецький прочитав листа князеві, а цей каже:
— Такому лотрові, бунтареві замала кара згинути на колі.
— Ваша милість, треба по-християнськи. Ласкою покорений ворог може з вдячності стати приятелем.
— Не треба мені його приязні. Пане Северине, як довго здобувати будеш це бунтарське гніздо?
— Можу його здобути в одній хвилі, — каже Наливайко. — Знаю таку одну чудотворну гармату, що нам відразу всі брами створить, а це є ласка вашої милості для всіх обложених.
— І ти тої самої співаєш?
— Так, ваша милість. Я козак і знаю козацький звичай. Вони доведені до розпуки, усі вигинуть до одного, а не здадуться, ані свого ватажка не видадуть. Силою ми його живого не дістанемо.
— Так нехай пропадуть усі! — каже сердито князь.
— Стільки крові християнської православної поллється. Ворог уже впокорений, а того лише вашій милості було треба.
Князь задумався, ходячи по кімнаті.
— Добре, — каже. — Ще той раз, останній, прощаю їм. Підеш до них на переговори.
— По приказу вашої милості піду зараз.
Наливайко взяв із собою сурмача й підступив під вали. Його зараз пізнали козаки.
— З чим приходиш, Наливайку? Гляди, що куля тебе не мине, бережись!
— Не говори небилиць, а висилайте когось із старшини до переговорів.
Послали сотника Шила з писарем генеральним Іваном Кречковичем.
Шило каже:
— Не подам тобі, Наливайку, козацької руки, ти зрадник козацтва. Чи не мали пани кого іншого послати?
— Сотнику, опісля нехай козацтво мене осудить. Сам я поставлюся на суд, на саму Січ, або куди хочете, але знайте це,— що я просив за вами всіма, бо вас усіх мали саджати на колі. Ось спитай присутнього тут пана Претвича.
Претвич потвердив це.
Княжі посли поставили умови мира подібні до трипільських. Але козаки тепер зобов'язалися скинути Косинського з гетьманства і ніколи його не вибирати. Зобов'язалися не нападати ані княжих осель, ані посілостей тих панів, що з князем стояли. Поставлена була ще одна упокоряюча церемонія. Косинський мав три рази вдарити чолом перед князем і його синами.
По тій понижаючій церемонії усіх козаків враз із Косинським випустили на волю, забравши їм усю гармату, разом 26 штук.
Косинський закипів ще більшим гнівом на князя. Прямо з-під П'ятки подався на Запорожжя зібрати нові сили до дальшої боротьби.
ІХ
То був останній похід старого князя Костянтина. Вертався до свого Острога з великим тріумфом, як побідник. Тих усіх, що йому помагали, нагородив по-кня-жому. Пороздавав їм різні надання в своїх посілостях. Северин Наливайко не хотів такої нагороди прийняти.
— Такий непосидющий дух, як я, — говорив князеві, — не може придержуватись одного місця. Для козака світ широкий, то його вітчина.
Князь нагородив його золотом і гарною шаблею з своєї зброївні, подарував йому гарного коня з багатим сідлом.
На приїзд князя роблено в Острозі великі приготування, в яких брала участь і княжа школа. Скомпоновано канти й віршований привіт. Петрові Конашевичеві припала честь вітати князя віршованою промовою, в якій величалися великі лицарські прикмети князя. Було то в місяці лютому. День був погідний. Далеко в дорозі порозставлювано гончих, які мали звіщати, коли княжа коляса приблизиться.
Усе міщанство вийшло назустріч. Поставлено ворота з смеречини. Церкви вийшли з хоругвами. Школа уставилася під наглядом ректора біля школи. Як князь сюди зблизився, школярі відспівали кант, а тоді Конашевич приступив до княжої карети й виголосив сміло похвальний вірш, який князеві дуже подобався.
— А, то ти, лучнику! Пізнаю тебе. Гарно ти виріс. Завтра прийди до мене на замок.
Той день був великим празником для Острога. Увечір палено смолоскипи й смоляні бочки. З вежі княжого замку трубіли на широкий світ сурмачі славу князя. Цілий день дзвонили по усіх церквах дзвони, правились молебні.
Одна лише душа була, що не веселилася тої днини: Северин Наливайко. Йому запала гострою колючкою в душу та зневага, якої дізнав від старого сотника Шила, що назвав його зрадником козацтва й не подав руки.
Першим словом, яким привітав брата Дем'яна, було:
— Пропала, брате, моя козацька слава. Мені Запорожжя цього ніколи не вибачить.
Він оповів подрібно цілий похід і яку заключили мирову з козацтвом.
О. Дем'ян його заспокоював:
— Не турбуйся тим, брате, лише трохи потерпи, а все гаразд виясниться, і запорожці тебе виправдають. Химерний то народ, ті запорожці — з часом усе забудеться. При найближчій нагоді пошлеш їм гарний подарок, і все забудеться. Ти пам'ятай про те, що сповнив єси гарне діло. Раз, що добрі відносини між князем і Наливайками покріпшали, по-друге, ти охоронив від неминучої смерті такого ватажка, як Косинський. З князем то так, що поки він жиє, треба його використати для православної церкви. Що тепер від нього церква дістане — то наше, по його смерті готово все пропасти. Бо хто ж перейме спадщину? Його зляшений синок Януш, його дочка Радивилева, ну і нічого не обіцяючий син, а з Олександром, то не знати, що буде, бо він слабкого здоровля.
По тім поході Северин довго не важився показатися поза посілості князя Костянтина.
Петро Конашевич дістав від князя гарної роботи сріблом кований лук і тридцять київських стріл. Стріли київські, були на той час дуже вартною річчю. За десять таких стріл, прикрашених орлиними перами, давали кримці один човен солі.
Розуміється, що довгий час говорено в Острозі про похід князя на всі лади. Конашевич мав одного знайомого між придворними жовнірами князя, який у тім поході брав участь, і від нього довідався про цілу кампанію. Та то були нагі події. Причин ніхто не знав, тому ціла справа видалась Конашевичеві неясна, незрозуміла. Петро був дуже маломовний чоловік, при тім дуже осторожний. Ні з ким не хотів про той похід розмовляти, хіба з своїм побратимом Марком.
— Чому воно так? Православний князь, православне козацтво, православний народ, що до них пристав, а завели між собою бучу? Дотепер жили вони в згоді. Народові у князя, як то ми собі не раз бачили, живеться добре. Що за причина?
— Вважай, Петре, що перша напасть від Косинського пішла на князя Януша, а це ж не православний, лише лях душею й тілом.
— Хто знає, чи то була напасть. Говорять, що князь Януш покривдив Косинського, а він хотів лише помститися. Він пограбив княже добро, перебрав, а певно, й понищив якісь грамоти.
— То був грабунок.
— Косинський на грабунок не йшов, бо був би увесь город пограбив, а він навіть у князя Булики нічого не рушив. Очевидно, що то був порахунок між ним і князем.
— Мені потім неясно, звідкіля Косинський набрав стільки приятелів, що заризикували своїми головами за його справу.
— То не так, Марку.