Ще ж не закінчена дорога, синку. Минуло від Жовтня півстоліття. Що таке півстоліття в історії? Секунда. Ти хочеш чуда? Ти хочеш, щоб все було одразу, по волі писаного закону? Такого не буває. Коли вже задумався над такими питаннями, то май мужність додумати до кінця, взяти ношу роздуму в серце…
— Але що ж найголовніше, мамо?
— Бути собою, синку…
— Не розумію. А якщо я злодій, бандит. То тоді що? Красти якнайкраще? Грабувати якнайефектніше?
— Дурниці говориш, — усміхнулася мати, і в очах її засяяли ніжні промінці. — Хіба дитина народжується бандитом? Вона народжується чистим і ясним малям. Грається, любить світ, довірливо йде кожному на руки. А злодієм чи чесним трудівником вона стає в суспільстві. Серед певних умов. Ті умови штовхають її вниз або вгору. Але то вже не своє, то штучне, чуже, брудне, непритаманне людині. А я кажу, що бути собою це значить берегти дитячу чистоту у всьому. Глянь — он плавають гуси. Білі-білі. Заляпай їх грязюкою. А вони пірнули — і знову чистенькі. Те, що ти сказав, то бруд. Пірнеш — і все одмиється. Тільки людині пірнати важче, як гусаку. Душу одмити — ой як важко!
— А де ж та вода, що обмиває? — похмуро запитай Вася.
— Досвід життя, — коротко відповіла мати. Допомога друзів…
Човен пристав до берега. Мати вийшла на пісок, дзвонячи ланцюгом, прив’язала човна до залізного пакола.
Взявши весла на плечі, рушили до села.
Біля двору вже чекала баба Химка. Вона, затулившись долонею од сонця, приглядалась до Василя, промінилася рясними зморшками, шамкала беззубим ротом:
— Здоровий козарлюга виріс! Здрастуй, онучку! Не забув нас?
Вася схвильовано оглядав стару хату, знайоме з дитинства обійстя. І шовковиця та сама, і клени, і погріб, і зелений мох на стрісі, і веселі ластівки, ніби стріли у небі, і пишні ружі під вікнами, і урочиста тиша… Вони зайшли в сіни.
Закудкудакали кури, злякано метнулися попід ногами надвір.
— А бий вас сила божа! — крикнула баба.
Вася зігнувся, щоб увійти до світлиці. Мати засміялася.
— Минулого року не згинався. Вимахав… Сідай, синку. Мамо, давайте, що там приготували. Дитина їсти хоче.
До кімнати якось тихо, непомітно всунулася сусідка Марфа.
Метким поглядом охопила все, защебетала:
— Не забувають, не забувають кияни рідню. А де ж це Терешко? Чому його не видко?
— Трясця вхопила Терешка, — сердито забубоніла баба Химка, грюкаючи рогачами.
— Умер? — сплеснула руками Марфа, і на її обличчі з’явився скорботний вираз.
— Живий, живий, — з досадою сказала мати.
— Ага, ага, розумію, — закивала Марфа. — Да, то діло сімейне. Ну, я побігла. Не буду заважати.
Вона щезла так само непомітно, як і з’явилася. Мати глянула у вікно, похитала головою, невдоволено сказала;
— Понесе тепер сорока по селу…
— А навіщо ховати? — розважливо мовила баба, несучи паруючий горщик на стіл. — В селі не сховаєш нічого.
Вася пройшов по хаті, глянув на старі фотографії, на древній сволок.
Торкнувся до нього рукою.
— Мамо! Чому так гарно тут? Бідно, просто, але на серці радісно. Дивно.
— Нічого дивного нема, — усміхнулася задоволено мати. — Приємно тобі, звичайно, не від бідності. Хай її ніде не буде. Хай і таких хат не буде, а сучасні котеджі. А ти, синку, інстинктивно сприймаєш те, що було любе цілим поколінням предків. Дідам, пращурам. Вони вкладали в ці форми свою любов, свої надії. Все те в тобі, в крові твоїй, в підсвідомості, в серці… Та й дитячі враження… ти ж тут жив.
— Не знаю, — зітхнув син. — Не хочу аналізувати. Мені гарно, мені добре стає. Походжу, подумаю. Може, проясниться на серці.
13
Вася повернувся до Києва надвечір. Одкрив своїм ключем двері, ввійшов до коридора. У вітальні щось зашамотіло, на порозі виросла Льоля. Вона побачила Васю, полегшено зітхнула.
— Чому так раптово? — запитала вона. — Чому не попередив?
— А навіщо?
Льоля криво усміхнулась. Він, обминаючи її, вступив до вітальні. На столі стояли високогорлі пляшки з винами, розмаїта закуска. В попільниці диміла цигарка. Чувся запах неприємних парфумів.
— Що це? — запитав Вася. — Де батько?
— Тсс, — прошепотіла Льоля. — Він у відрядженні. Службовому. А це… пікнік… Поняв, дурачок?
— Нічого не розумію, — злісно сказав Вася, відкриваючи двері своєї кімнати.
Льоля обережно зайшла за ним, граючи підмальованими очима, проспівала:
— Будь любчиком, Васильку, мовчи. А то старик хтозна-що подумає.
— А хіба воно не так і є? Грязь і стид!
— Тихо. Нічого такого нема. Просто шкільні товариші. Вирішили хильнуть. Я тебе познайомлю. Вип’ємо разом.
Васю занудило. Всі романтичні барви поїздки в село поблякли, забруднилися.
Може, й справді випити? Забути все. Знову стане просто й весело. Як тоді. Опісля болітиме голова, але то нічого.
Він вийшов до вітальні. На нього дивилися два хлопці. Нормальні хлопці. Навіть гарні, веселі. Вони щиро подали йому руки, міцно потиснули.
— Ваня.
— Коля.
— Вася.
— Порядок, Вася. Ударимо по цимбалах. За приємне знайомство. Ти що полюбляєш? Вино? Коньяк?
— Налийте коньяку…
— О, аристократичний смак. З тебе вийде толк, Вася.
Льоля засміялася. Вася взяв стакан з коньяком, ковтнув залпом. Хлопці схвально переморгнулися.
— Порядок!
Знову налетіла гаряча хвиля, закрутила у вирі, кинула в безодню. А в свідомості задзвеніло здалека: бамдзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!
Що це? Звідки? Хто?
Варнякають п’яні голоси, не дають збагнути. А, пусте… Нічого не треба. Хай все пропадає. Так весело, так легко, хай так буде завжди…
ЧАСТИНА ДРУГА
ЗЛОДІЇ ДУШ
Вікно, в пітьму відчинене, принесе нічні голоси…
Східна мудрість
1
— Вася? Звідки ти так пізно?
— Добри… вечір, тату… З "Кукушки"… А щщо?
— Як з "Кукушки"? Ти ж школяр. Туди ж учнів не пускають?
— А ххі…ба у ммене… на лобі написано, що я… учень?
— Гм… Правда. А де ти грошей взяв?
— Друзі вгостили… Друзі…
— Якщо друзі — то можна… Я не проти. Можу підкинути тобі пару десяток. Ти вже дорослий — треба мати кишенькові гроші.
— Плювать я хотів на… кишенькові. Дай мені на справжні. Я хочу теж вгощать… друзів. Дай п’ятдесят. Ти багатий.
Хе-хе… Можна й п’ятдесят, Васю. Ми в твої годи не гуляли. Будували. Хоч ти за нас одгуляй. Молоді роки не вернуться…
— Хм! Гли…бока філософія, батьку! Бездонна! Треба було мавпі мільйони… літ ево…ево…еволюціонувати, щоб додуматися до такої мудрості…
— Ти що — смієшся?
— Де там? Вражаюсь… Схиляюсь… Дякую за асигнацію, старик!
— Що за жаргон?
— Відповідний… Сучасний. Слухай, тату, що ти думаєш про смисл… буття? Га?
— Не розумію. Чого це тебе на філософію потягло?
— Хочу докопатися до суті… Так в чому ж… смисл… га, батя?
— Гм. В кожного своє поняття, Васю. В щасті, в насолоді, в здоров’ї…
— Так… Ясно… А якщо моя насолода приносить горе іншому… що тоді?
— Не збагну, куди ти хилиш?
— Туди, туди, батьку… Туди, куди ти й подумав… Скажи, ти любив маму?
— Це не дитяча справа, Васю.
— Я ж не дитина… ти сам сказав. Відповідай — любив чи ні?
— Чого пристав з ножем до горла? Іди краще спати. На тобі ще десятку на завтра.
— Не треба мені твоєї десятки! Ти скажи — любив чи ні?
— Ти п’яний. Я йду до себе. Вже пізня ніч, мені завтра на роботу.
— Ні… ти не одкрутишся од мене. Якщо не любив… то підло було одружуватись. Ти йшов з нею по дорозі… Довго йшов…
— По якій дорозі? Що ти мелеш?
— Життєвій дорозі… а потім кинув… підло. А якщо любив… Теж підло… Бо не можна ж любить багатьох… жінок… не можеш ти любити… цю…
— Вася!
— Мовчу! Йду спати… Ха-ха… Гуд бай, батя. Дякую за кредит. Ха-ха…
2
У Василевій душі панував хаос. З гуркотом рушились дитячі рожеві ідеали. А на їхньому місці, вирувала гаряча, паруюча лава.
Він опинився на страшному роздоріжжі. Безпринципність батька, дворушність його нової дружини, ганебність власного становища, вражена гордість душі — все це спліталося в такий заплутаний вузол, що годі було його розв’язати.
Нові "товариші" під’юджували, вміло грали на чоловічому самолюбстві, в легких натяках розкривали доступність і простоту інтимних сторін життя…
Колихалося віття каштанів над головою, млосно зітхали співаки під акомпанемент солодкого джазу, неонові ліхтарі кидали примарне світло на обличчя людей. Все було незвичайне, хвилююче. Мерехтіли криваві іскри в пляшках, нечутно бігали офіціанти, манливо проходили між столиками дівчата, розносячи терпкий запах парфумів.
Щось проривалося з-під легкодумності, щось протестувало, застерігало… Але той голос тонув у громі насолоди і легкості. Коля і Ваня по-мефістофельськи схилялися з двох боків до Васі, шепотіли:
— Життя — піна. Піна шампанського, піна кохання. Пропустив — розтанула, нема. Встиг — навтішався неповторною грою її барв…
— А як же… герої… ті, що гинули в боях? — сумно запитував Вася.
— Навіщо ускладнювати? Ті герої прокладали шлях нам. А ми йдемо далі. Не будемо ж вічно сумувати? Просто, Васю. Все просто. В чому ж іншому знайдеш смисл? В чому? Ну, цілина. Ну, заводи, Ну, гідростанції. А для чого? Знову ж таки, щоб прийти до повноти життя. Щоб всі могли насолоджуватися. Ти не згоден? Заперечуй!
Вася мовчав. Пив гіркий напій, відганяв далекий клич чогось ясного і забутого. Мама… луки… дитячі радощі… смішний Іван Стотисячний серед бурі… Казкові іскри у потоці буденного життя…
Вранці він виходив на вулицю, заглядав у обличчя перехожих. Може, хтось помітить, зупиниться, розпитає, допоможе?
Людський потік плив своєю дорогою. У кожного були свої потреби, думи, хвилювання. Думи і сумніви Васі залишалися в ньому самому.
Інколи хотілося крикнути, звернутися до людей серед майдану. "Заждіть! Мені погано! Порадьте, що діяти!" Але такий намір одразу ж викликав внутрішній усміх, іронію. Засміють, назвуть божевільним, у кращому разі — п’яним. Викличуть міліцію.
Одного разу він зустрів Сергія Воловенка — загорілого, бадьорого. Побачивши Васю, товариш розплився радісною усмішкою.
— А ти знаєш, у мене успіхи.
— Які уопіхи? — байдуже запитав Вася.
— А в самодисципліні. Як ми й вирішили, коли укладали спілку краси.
Вася задумано дивився на Сергія, мовчав. Спілка краси? Він навіть забув про неї.
— Розумієш — сам мию посуд на кухні. Помагаю мамі натирати підлогу. Бігаю на базар. А оце був у селі, так помагав у лісництві садити сосни. Здорово. Ти навіть не можеш уявити, як приємно. Садиш, а за тобою рядки молодесеньких сосен.