Жінка подала йому шматочок лимона. Вася вдячно кивнув. Соромливо поглянув на неї, на своє тіло, прикрите ковдрою. Вона зрозуміла, одійшла до великого люстра, стала причісуватися. Привітно мовила:
— Одягайся.
Штани і куртка лежали на кріслі — чисті й випрасувані. Вася одягнувся. Хто вона — ця дивна жінка?
— Мене звати Міра Андріївна, — сказала жінка. — Можеш звати просто — Міра. Твоє ім’я знаю. Вася. Рибенко. Я вже дзвонила твоїм. Заспокоїла. Сказала, що ти в друзів. Що все гаразд.
— А звідки ви узнали, хто я? — спитав хлопець.
— О, це просто. Юра — я тебе познайомлю з ним — працює у Раді Міністрів, знає твого батька, бачив тебе…
Васі стало приємно, радісно. Про нього потурбувались. Просто, по-дружньому, без претензій. Як він скучив за такою людяністю!
— Дякую, — тихо сказав.
— О, дрібниці, — знизала плечима жінка. — Ти хочеш їсти? Я зараз. До речі, можеш приходити до нас у будь-який час. Ти славний хлопець. Ми вчора гуляли біля Дніпра. Побачили тебе. Ти був блідий і немічний. Юра пізнав тебе. Каже, пропаде хлопець. Ми й забрали тебе до нас. Ну, ну, Васю, не треба вдячності. Люди ж всі свої…
Вона хутко вийшла до кухні. Вася ступив до вікна, виглянув. У дворі гралися діти, за дахами будівель блищав Дніпро. Дивно. Дуже дивно. Вперше у цій квартирі, а почував себе так просто, невимушено.
Міра повернулася до кімнати, поставила на стіл тарілку. В ній парувала яєшня. Вася не чекав довгих запрошень. Міра схвально усміхалась.
— Молодець. Ти славний хлопець. Батько — шишка, а ти простий. Так і треба.
Вася скінчив снідання, подякував. Міра швиденько прибрала тарілку, повернулася до хлопця, сіла до столу, запалила знову сигарету.
— Моя хвороба, — усміхнулася вона. — Ніяк не можу покинути. А ти не палиш?
— Ні, — сказав Вася. — Не пробував.
— І не треба. Засмоктує. До речі, зараз прийде Юра. Він тобі сподобається. Тільки ти не дивуйся: у нього є бзик — архітектура. Є, знаєш, різні хоббі — у одного моторний човен, у другого філателія, у третього ще щось. А в Юри — архітектура. Страшенно любить старовинні споруди. Все малює, малює. І церкви, і будівлі, і кімнати. Знаєш — на Орджонікідзе будинок? Такий трохи божевільний? З драконами всякими?
— Знаю.
— Так Юра місяць біля нього ходив. Все малював. І зовні, і зсередини. Він, мабуть, і тебе попросить щось описати… Який-небудь дім, кімнату. Так ти не дивуйся…
— Та я з охотою, — щиро сказав Вася. — Я сам збирав колись коробки з-під сірників.
— Ну от бач. Ти молодець. До речі, здається, Юра прийшов.
Вона подріботіла у коридор. Почулися приглушені голоси.
До кімнати ступив широкоплечий хлопець. Вася відзначив веселі карі очі, вусики над чутливими губами, бліде рухливе обличчя, коротко стрижене волосся. Рукава блакитної нейлонової сорочки засукані, відкривали м’язисті бронзові руки. Він щиро осміхнувся, показавши міцні білі зуби. Подав руку.
— Юра. Так і називай. Не набагато старший від тебе. Ти Вася. Знаю. Сідай. Міра, дай нам по чарці. Що — не хочеш? Тим краще. Правильно, не треба зловживати вогнем. Чому ти так пильно дивишся, Васю? Не пізнаєш? Забув, забув. Я тебе пам’ятаю. У мене пам’ять електронна. Так чому ж ти, брате, в кущах опинився вчора? Добре, що ми надибали тебе. А інакше у витверезник можна попасти. Батькові конфуз. Що за причина? Любов? Горе?
— Яке в нього у такому віці горе? — усміхнулася Міра, закидаючи ногу на ногу і пускаючи дим.
— Не кажи. Не кажи, — заперечив Юра. — Всяке буває. Ну, Васю, в чому ж справа? Може, в сім’ї нещастя?
Вася кивнув.
— Давно вже, — зітхнув. — Батько мачуху привів. А мати — в селі. Вона — чудова…
— А мачуха — гідра, — підхопив Юра. — Да, невесело. Можна зрозуміти тебе. Між двох вогнів. Романтика, надії, мрії, а життя несе розчарування. Чи не так?
— Так.
— Нелегко тобі, нелегко. Мріяв про подвиги, про звершення, а замість цього — зневіра! Так?
— Так.
— Тільки опускати носа не слід. Чув — наші посадили на Місяць?
— Ну? — опалахнув Вася. — Вдало?
— Тютілька в тютільку. Посеред кратера Тихо. Світова сенсація. Передавали знімки.
— Здорово!
— Здорово! — погодився Юра. — Увечері ще передаватимуть. Подивимось… Ти до нас ще прийдеш?
— Ну що ви? Як можна питати? — аж розсердився Вася. — Я вам такий вдячний.
— За що? — махнув рукою Юра. — Дурниці. Навіть не заїкайся. Ображусь. Між іншим, на Місяці не інтересно. Горбочки, ямки. На тертушку схоже. Я розумію— космічне досягнення, але романтики нема. Що? Ти хочеш заперечити? Не згоджусь. На Землі більше романтики. Плавання по морю, походи в лісах, переслідування звірів або злочинців. Ти любиш детектив?
— Аякже!
— Тихі вулиці, химерне освітлення, тіні злочинців. Бах, бах!. Втеча, переслідування… Здорово!
— Здорово! — згодився Вася. — Тільки ж не всім везе. Я мріяв про походи геологів…
— Добра справа, — сказав Юра. — Але ж не так цікаво, як висліджування злочинців. Особливо шпигунів.
— А ви хіба…
— Тсс. Не будемо розголошувати. Ти не маленький. І стіни мають вуха. Щоб ніхто, ніхто. Навіть батько. Таємниця… Ти мені подобаєшся. Може, тебе, взяти? На виучку. Якщо є талант. Хотів би?
Очі Васі спалахнули. Він недовірливо глянув на Юру, перевів погляд на Міру. Жінка загадково усміхалась.
— Ви… не жартуєте? Це правда?
— Смішний хлопець. Залізно, як кажуть школярі. Покажеш здібність — буде діло. Про Зорге читав?
— Читав. Геніально! Та я б…
— Цсс. Замкни вуста. Будь німим. Навіть погляд хай не видає тебе. Найближчі друзі, яких раніше знав, не повинні й здогадуватись про нашу зустріч. Повний послух — збагнув?
— Збагнув, — схвильовано сказав Вася.
Він широко розкритими очима дивився на свого нового знайомого. Так несподівано життя відкрило йому щось таємниче. Може, це приведе його до великого смислу буття, дасть нові сили, вірних і мужніх друзів? Обличчя Юри було незворушне, серйозне. Міра лагідно усміхається.
— До речі, — раптом пожвавився Юра, — як ти дивишся на архітектуру? Любиш?
Міра підморгнула. Мовляв, не подавай вигляду. Вася розвів руками.
— Я… не думав про це. Подобається Андріївський собор. Софія. Деякі будинки старовинні. Сучасні коробки не подобаються.
— Молодець, — схвалив Юра. — Маєш смак. А я дуже захоплююсь архітектурою. Знаєш чому?
— Чому?
— Мрію про майбутні міста. Щоб у них було поєднане досягнення всіх віків. Антика, ренесанс, конструктивізм. Кожен будинок — неповторний. Колони, куполи, вітражі, басейни, гігантські балкони, обвиті виноградом. Здорово?
— Не знаю, — прошепотів Вася. — Я не уявляю…
— Я коли-небудь тобі ширше розповім. Між іншим, ти знайомий з таким прізвищем — Авдєєв?
— Авдєєв? — здивувався Вася. — Це відомий конструктор. Знайомий мого батька. Ми бували у нього в гостях… а він у нас. Він живе на Печерську… Старовинний будинок. Чудесні кімнати. На стелі барельєфи, древні малюнки крилатих істот…
— Здорово! — розцвів усмішкою Юра. — Оце я люблю. Особливо оздоблення внутрішніх кімнат. При плануванні майбутніх будівель це головне. Ти міг би згадати все детальніше?
— Що саме? не збагнув Вася.
— Розташування кімнат у будинку Авдєєва…
— А навіщо це вам? — підозріло запитав хлопець.
Юря перезирнувся з Мірою. Вона опустила вії, тонко усміхнуляея.
— Хлопчику можна сказати. Уміє мовчати. Ручюсь.
— Ти впевнена?
— Як за себе…
Вася слухав ту розмову з тривогою. Яке довір’я? Чому навколо звичайних речей така недомовленість?
Юра торкнувся Васиного плеча, прошепотів:
— Тут, брате, зійшовся цілий комплекс проблем. Моє захоплення архітектурою — дрібниці. Головне — доля людей. Міра, вийди, глянь як там у коридорі…
Жінка ніжно глянула на Васю, повільно вийшла з кімнати, причинилв щільно двері, Юра глибоко поглянув у очі хлопця, а притиском сказав:
— Велика операція…
— Де? В тон йому запитав Вася.
— Зв’язана з тим будинком. Може, візьмуть і тебе. Для іспиту. Хочеш?
— Хто візьме? Багато питаєш. Спершу покажи, на що здатний. Ось папір. Олівець. Спробуй згадати, що знаєш про той будинок, про кімнати. Це дуже важливо…
Вася взяв олівець, намагався викликати давні спогади. Привітний худорлявий Авдєєв. Донька — невисока, тендітна. Вона гралася з великим ведмедем. Коли його перевертали, він жалібно бекав.
— Отут — сад, — бурмотів Вася, малюючи на папері квадрат. — Тут вікно…
— Гостре око, — схвально казав Юра, схиляючись над хлопцем. — Сад, вікна. Вірно! Вікна чого?
— Вітальні. А тут коридор… Кухня. А тут… туалет… Теж виходить вікном у сад, А тут, здається, кабінет Авдєєва. Там вони розмовляли…
— Хто?
— Батько і він…
— Ага. Ясно, Дуже, дуже дякую…
Юра нормуй папірець, сховав у внутрішню кишеню піджака. Вася здивувався:
— А навіщо все це вам? Можна ж піти туди, розглянути, розпитати?
— Наївний хлопче, — ласкаво поплескав Юра Васю по плечу. — Перша заповідь розвідника — не викликати підозріння. Навіть у друга. Не кажучи про ворога. Ясно?
— Н-не зовсім, — пробурмотів хлопець.
— Збагнеш пізніше. Точка. Про це — ні гу-гу. Нікому. Доля Авдєєва і ще багатьох залежить від цієї таємниці. Увечері — знову до мене. Запиши адресу. Або краще запам’ятай. Прийдеш?
— Прийду…
— Чудово. Одразу ж — до діла. Перший іспит. Витримаєш — обрії широкі одкриваються. Ось так, Васю.
Юра обняв Васю, притиснув до себе сильними руками.
— А тепер — іди. Втім, стій, я одвезу тебе. Внизу таксі. Мені треба в невідкладній справі. Підкину тебе додому. В путь…
У машині Юра мовчав, дивився на потоки пішоходів, насвистував пісеньку. Вася намагався розібратися в тому, що з ним сталося. Чому потрібен саме він для них? А що, коли він потрапив у небезпечну компанію? Тільки ж не може бути! Така чутлива жінка, такий відвертий погляд у Юри.
"Волга" промчала по заплутаних вуличках Подолу, піднялася по Новій до вулиці Артема, зупинилася біля будівлі міліції. Юра пильно глянув на хлопця, підморгнув.
— Ні слова. Я зайду на мить. Потім — далі.
Він піднявся по сходах, зник за широкими дверима. У Васі одлягло від серця. Отже, його нові знайомі зв’язані з органами. А що, як розвідники? І Вася опинився на важливій дорозі, де сплітаються долі людей. Це тривожно і… заманливо.
Юра вийшов з будинку через кілька хвилин. Сів до машини з суворим обличчям. Звелів водієві їхати далі.
— Щось трапилося? — прошепотів Вася.
— Ти помітив? — схвально сказав Юра. — Ситуація складна. Буде важке діло.