Вперед, вперед! Він відчував, що переміг. Ніщо не затримає його, коли він подолав принади ніжності й кохання.
Шлях йому перепинила широка прірва. Їй не видно було краю. Вогняна риса вказувала на той бік. Піфагор придивився — над безоднею сріблилася стежинка, сплетена майже невидимими нитками, схожими на павутину.
"Коли є дорога, можна по ній іти", — подумав Піфагор і, затамувавши подих, ступив у порожнечу. Невидимий міст захитався, завібрував, проте витримав вагу Піфагора. Він відважно рушив над прірвою, балансуючи руками. Глибоко внизу шумів гірський потік, пінився на гострих скелях. А спереду в імлі вже вимальовувався протилежний берег. Ближче, ближче! Піфагор хапається за камінь, насилу вибирається на твердий грунт, все ще не вірячи, що йому пощастило подолати безодню. Не треба дивитися назад, голова паморочиться від нелюдської напруги. Вперед, вперед!
Дихає теплий, напоєний пахощами квітів, вітер. А перед Піфагором могутня брама, окована бронзою. Невже при завершенні шляху мертва, байдужа перепона, і доведеться когось просити, щоб йому відкрили мовчазні ворота?!
Піфагор в ярому зусиллі наліг грудьми на браму. Потім, розігнавшись, одчайдушно вдарив плечем. Ворота загули, похитнулися і з гуркотом розлетілися на частки. Еллін упав на землю. Його підхопили сильні руки, поставили на ноги. Вогняні очі Сушіса дивилися на Піфагора здивовано й тривожно. Він обняв шукача і розчулено сказав:
— Ти здолав, синку, Великий Іспит. Мало хто витримував його. Істина вибирає тебе для свого шляху. Йди спочивай…
Піфагор заплющив очі, солодка млость сну покотилася по тілу.
— Я пройшов, — прошепотів він.
— Радуйся, шукачу, — пролунало десь у високості. — Іди далі стежкою сліз. Я жду тебе, Озірісе! Я чекаю…
Два дні Піфагора ніхто не тривожив. Його перевели у внутрішнє подвір’я храму, одягли в білий лляний гіматій. Мовчазний слуга-ефіоп приносив їжу, на запитання не відповідав. Еллін виходив на мур, милувався повноводим Нілом, блакитним маревом на обрії, далекою смугою жовтих пісків. Думав напружено й болісно. Чого він досяг? Навіщо той дивний Великий Іспит? Що він доводить, в чому переконує? І кого?
Третього дня після сніданку прийшов Сушіс. Був простий і дружній. Зникли з обличчя суворість і замкнутість. Тепер це був не жрець бога мудрості Тота, а старший друг, товариш, батько. Піфагор підвівся, щоб його привітати, Сушіс знаком звелів сидіти. Сам ходив по приміщенню, задумано поглядаючи на елліна. Зрештою тихо озвався:
— Ти, певне, чекаєш — що далі?
— Так, учителю.
— І дивуєшся, навіщо такий складний ланцюг Великого Іспиту?
— Ще й дуже, — відверто признався Піфагор. — Адже шукач знає, що затримуватись не можна, він знає, що треба йти вперед. Треба лише мати мужнгість і силу для прагнення…
— Одначе мало хто пройшов шлях Великого Іспиту, — підхопив великий жрець. — Особливо його останні кроки, — додав він, лукаво усміхаючись. Безумовно, Сушіс натякав на зустріч з дівчиною.
Піфагор спалахнув. Жрець одвернувся, ніби нічого й не помітив. Потім посерйознішав, зупинився перед елліном, нахмурившись і склавши руки на грудях.
— Твоя правда. Той іспит, що ти пройшов, ще нічого не доводить. Його може пройти і мужній злочинець, котрий жадає проникнути в таїну храмів. Отже, той день лише довів, що ти нездоланно прагнеш до мети. І та мета…
— Істина, — палко підхопив Піфагор.
— Не повторюй часто цього слова, — втомлено сказав Сушіс— Що воно означає? Лише "те, що існує". Кожен вкладає в це слово своє поняття. Невже ти гадаєш, що Істина одна й та ж сама для тебе й для мене?
— Вона повинна бути єдина, — твердо промовив Піфагор. — Інакше то вже не Істина, а її підробка.
— Ти в полоні слова. Чому Істина повинна бути однією для всіх? — скептично запитав жрець. — Для людей, для звірів, для ось цього каменя, що в нас під ногами, для тієї хмаринки, що ось там, за вікном…
— Не знаю, — розгубився Піфагор. — Для каменя… для хмари… Не знаю… Вони не шукають, не мислять…
— Хто сказав тобі про це? — наполягав Сушіс. — Чи ти забув крики у підземеллі? А щодо людей… то й не всяка людина думає про Істину. Більшість з них заклопотані щоденними справами — їжею, житлом, вбранням. Яку Істину ти для них запропонуєш, щоб вона була єдина з твоєю? Чи ти гадаєш, що вона десь прихована, як скарб, і треба лише знайти її і роздавати всім, кому скільки належиться?
— Не знаю… Я ще не думав про це… Я й приїхав до Єгипту, щоб знати більше. Знати і розуміти. Я чекаю, учителю. Одчини мені браму до втаємниченого знання…
— Оце інша справа, — схвально мовив Сушіс. — Говори просто, так, як спраглий у пустелі просить джерельної води. Я для тебе відкрию наші бібліотеки. Читай, думай. Ти ступив на перший щабель посвяти. Готуйся до другого. Він буде складніший…
— Коли?
— Не знаю. Все залежить від тебе. Ходімо, я покажу тобі бібліотеку…
Вони пройшли заплутаними коридорами, де не було видно жодної живої душі. У високих світлих залах Піфагор побачив ряди пожовклих манускриптів за прозорими слюдяними пластинами. Папіруси, пергаменти, срібні та череп’яні таблички лежали в заглибинах, видовбаних у суцільній скелі. Крізь круглий отвір у стелі падало сонячне проміння, повівав теплий вітрець. Піфагор захоплено оглядав незвичайну скарбницю. О боги, він і не мріяв про таке багатство! Тут можна роками читати і не здолати всього…
Сушіс помітив захоплення на обличчі Піфагора, усміхнувся.
— Тебе вразило сховище? Це ще не все. Ходи за мною. Вони ступили в сусіднє приміщення. В присмерку еллін
побачив обриси невідомих пристроїв, металеві платівки, складені рядами, прозорі кулі.
— Що це? — прошепотів Піфагор.
— Священна бібліотека, — сказав Сушіс.
— Я зможу прочитати книги, що зберігаються в ній? — схвильовано запитав еллін.
— Поки що — ні…
— Чому?
— Не питай забагато, — скупо відповів жрець. — Ходімо звідси. В цю бібліотеку можуть заходити лише кілька вищих ієрофантів.[21] І я, звичайно… Читати ці таблички й книги можна після вищої посвяти.
— А я, о учителю?
— Не знаю. Це не від мене залежить. Воля Ізіди, — загадково промовив жрець. — Умій терпіти. Терпіння підземних вод продовбує величезні печери.
— Я терпітиму, учителю.
— Гаразд. Залишайся тут. Читай, думай. Я покажу тобі, де книги еллінською мовою. Ієрогліфи Єгипту ти почнеш незабаром вивчати з моїми помічниками. Я даю тобі необмежений час і можливості, Піфагоре. Ти сподобався мені. І коли ти…
Сушіс замовк, ніби вагаючись.
— Що, учителю?
— Коли ти виявишся твердим і мудрим… Гідний істинно великого шляху — перед тобою відкриється дивовижне майбуття. Більше нічого не скажу. Жди і надійся. У священну бібліотеку не заходь. Ти хочеш запитати — чому?
— Так, учителю.
— Така воля Ізіди. Крім того, ти нічого не прочитаєш. Священну мову знаю лише я і передам її своєму спадкоємцю…
Жрець наблизився впритул до учня, суворо зазирнув у його очі, тихо додав:
— Тим спадкоємцем можеш бути і ти, елліне. Чуєш? Але про це нікому й слова.
— Я мовчатиму, учителю, — розчулено сказав Піфагор. — Дозволь мені залишитися тут одразу?
— Добре. Я покажу тобі, як звідси виходити. Не марнуй часу, сповнюйся мудрістю. Вранці сюди приходитиме мій помічник, запитаєш його, що буде незрозуміле. Мене не турбуй. Я сам прийду, коли настане час.
— Гаразд, учителю.
Сушіс рушив до виходу з зали. Піфагор ще хотів зупинити його, запитати про феєричну постать Ізіди, про страшні випробовування в печерах, про голоси, що прохали його зупинитись, — та якийсь внутрішній голос звелів йому мовчати. Надто багато одразу… надто багато… Не слід обганяти течії подій, доля принесе його до жаданого берега…
Минали дні, місяці.
Піфагор не помічав плину часу. На світанку вставав, купався в басейні, зустрічав схід сонця разом з іншими жерцями урочистим гімном хвали. Потім з’їдав скромний сніданок — маїсовий коржик із джерельною водою — і йшов до підземної бібліотеки.
Він уже вмів читати єгипетські ієрогліфи, розбирав клинописні письмена. Неосяжна ріка розмаїтих знань попливла до свідомості елліна, міняючи попередні уявлення, ліплячи день за днем обриси нового світогляду. Та не все було зрозуміле Піфагорові. Тоді він вечорами ходив під зорями, намагаючись розплутати складні космогонічні та філософські клубки. Нікому було допомогти, Сушіс не приходив, а його помічник, котрий інколи з’являвся в підземеллі, уникав розмов з елліном.
Манускрипти про мандри душі людської після смерті займали більше половини поличок. Вони завалили Піфагора, поглинали майже весь час. Він знемагав під тягарем символів, намагався розкрити в плутанині чужих уявлень зерна зрозумілого, доступного.
Бог мудрості Тот в тих записах без кінця пояснював своєму учневі походження світу, цикли падіння й піднесення душі, закони стосунків між людьми й богами.
З незміряного лона Безмовного Божества, розповідали папіруси, сіються зерна-душі у поле простору, як сіє селянин пшеницю в розпушену землю.
Цикл за циклом, коло за колом пірнає душа все глибше у надра землі. І забуває про свою небесну вітчизну, захопившись принадами світу. Вже не пам’ятає вона осяйних пшеничних полів Озіріса, не бачить його божественного обличчя. Любі й дорогі їй своя сім’я, життя, земні втіхи та насолоди. І настає такий час, коли земне переважає небесне. І тоді душа засинає, вмирає. Інколи — назавжди. І лише молитви жерців можуть розбудити її, очистити, повернути до священного краю Озіріса.
Тяжкий післясмертний шлях душі. Вона блукає в темряві потойбічного світу, поміж демонами та злими богами. Вона стає, після незміряних мук, перед ликом невблаганного повелителя Істини та Справедливості, щоб дати йому відповідь за своє життя, слова й мислі. Непомильні терези зважують вчинки людини, щоб визначити її подальшу долю.
"Книга мертвих" навчає душу, що треба сказати перед Володарем неба. Але для цього слід повністю віддатися волі жерців — служителів божественних повелінь. Формула покаяння сувора й безжалісна.
Безліч, безліч запевнень давала душа, що вона не діяла так, як не веліли жерці та служителі богів. А під кінець сповіді вигукувала:
"Я чистий! Я чистий! Я чистий!"
І коли терези свідчили про безгрішність душі, тоді вона радісно поверталася до прекрасного царства Озіріса. Проте тільки в тому разі, коли на землі залишалася її бальзамована мумія.