Він повстав супроти закону Великої Матері, яка подарувала своїм дітям світ взаємозалежності. А він — руйнує те кільце Всебуття, рветься в безодню Небуття, формує імлисті палаци на вітрах Вічності. Якби Дух Життя підтримував його, хіба я міг би втриматися впродовж тисячоліть володарем Ари?
— Це давня суперечка, Арімане, — втомлено сказав Меркурій. — Той вузол не розрубаєш. Його треба розв’язати.
— Знаю, — кивнув Аріман. — Знаю про план Горіора. Кинути вас ще глибше — у провалля минулих ві-ків, щоб там знайти нитку причинності. Ти дивуєшся, що я знаю про це? Для мене відкрита вся книга Ноосфе-ри, дурню!
— Так чому ж опираєшся? — здивувався Меркурій. — Ми спробуємо вичерпати спектакль Мари. І пове-рнемося додому. Адже ти мрієш про це?
— Вичерпати спектакль? Наївний земний детективе. Ти втратив розуміння співвідношень і масштабів. Ви вже тут мільйони літ товчетеся… мільйони земних літ… Ось тепер ви заплуталися в трьох вимірах часу. Борсаєтеся, як метелик-ефемера перед оком павука. Тканина причинності зіткана так міцно, що її не розірве жодна сила. Чуєш? Жодна сила у Всесвіті. Лише я можу вийняти вас з тієї павутини. Своєю волею. Якщо кожен з вас захоче вернутися до законного буття.
— Тобто ти знову диктуєш?
— Таке співвідношення сил. Вибирай! Або ніколи вже не побачиш Ари, Блакитного Світила, рідного сві-ту.
— Я давно вибрав, Арімане! Ще тоді, коли…
— Пропадай же, божевільний, навіки!
Жахливий біль пронизав тіло. Меркурій закричав. В очах потемніло. А коли знову розплющив повіки, довкола пливли сутінки — якісь брудні, насичені мерехтінням химерного жовтого світла. Ті промені струмили-ся з невеликої заглибини над покритими металом дверима. Відкрилося вічко, звідти почувся голос — хрипкий, холодний:
— Чого галасуєш? Хочеш у бокс? Там звіром завиєш. Поняв? Пам’ять обвалом обрушилася на свідомість Григора Бови.
Ох, Арімане, ти ні на йоту не змінився за мільйони віків. Обмани, обмани. Невже жодної крихти любові не лишилося в твоєму серці? Невже ти справді трансформувався в АНТИ-ЛЮДИНУ, як тебе застеріг Горіор?
То чому ж так сумно, так печально серцю від цієї думки? Невже Всесвіт навіки розчахнувся прірвою не-нависті і відсутні мости, що з’єднають розірвані частки?
***
На столі генерала МДБ замиготів телефон-вертушка прямого зв’язку.
— Дубчак слухає.
— Добрий день, товаришу генерале. — Голос у динаміку був схвильований і збентежений. — Вас турбує академік Баняк. Вельми важлива справа.
— Я вас уважно слухаю.
— Спочатку повідомте, чи здобули ви від затриманих нову інформацію?
— Навіщо це вам? Тепер затримані повністю в нашій компетенції. Наука тут ні до чого. Сказати по прав-ді, злочинці виявилися міцним горішком. Затялися, базікають одне й те саме, хоч ми й вживали до них засобів певного впливу.
— Що ж далі?
— Якщо не розкаються — трибунал. І каюк. Відправимо, як вони того бажали… ха-ха!.. в інший вимір часу,
— Товаришу генерале, — примирливо озвався Баняк, — ви даремно іронізуєте. Проблемою зацікавилася Москва.
— Як?! — Ревнув генерал, наливаючись багрянцем. — Хто посмів? Хто повідомив і куди?
— Я мав розмову з президентом Академії Кедрачем. Згадав про дивний феномен появи групи людей, які вважають себе прибульцями з іншої реальності. Коротше, виклав йому те, чому був свідком. Ви ж знаєте, що президент — видатний теоретик у галузі космогонії, саме в нього є ідеї, пов’язані з багатомірністю світів.
— То й що з того, чорт би вас побрав? — Лютився генерал. — Мені яке діло, що він там маракує в своїх писаннях?
— Він дуже зацікавився химерним випадком, товаришу генерале, попросив доповісти подробиці аналізу речей, що їх мала в розпорядженні наша група. Я розповів усе, так, як воно є. І сказав про свою точку зору.
— Яку точку зору, товаришу Баняк? — єхидно перепитав генерал. — Відмінну від точки зору органів? — 3 притиском поцікавився він.
— Я переконаний, що в цьому щось є. Затримані не якісь там агенти закордонних розвідок, а…
— А хто?
— Це треба дослідити.
— Ви хочете, щоб ми передали затриманих вам? Цього не буде.
— На цьому наполягає не лише президент, а ще дехто…
— Хто ж? — Зневажливо поцікавився генерал.
— САМ, — урочисто, з придихом проголосив Баняк. — САМ, товаришу генерале.
— Ви хочете сказати, що…
— Так. Президент у розмові з товаришем Сталіним ніби жартома згадав про мою інформацію. Вождь дуже й дуже зацікавився. Вимагає подробиць. Коли дізнався, що затримані у вашому відомстві, дуже розгнівав-ся. Сказав буквально таке — пробачте, що я повторюю: "Тим живодерам достатньо об’єктів з інших парафій. А такі парадоксальні випадки — компетенція науки. А раптом затримані кажуть правду? Що тоді? Світова Рево-люція втратить щасливу можливість оволодіти секретом комуністичної експансії в іншу реальність. Доведеться поцікавитися інтелектуальним рівнем співробітників КДБ на Україні. Я чекатиму компетентних результатів наукового дослідження проблеми. Чим чорт не жартує, доки Бог спить? Передайте українським чекістам, що товариш Сталін поки що доброзичливо поставився до їхнього промаху. Так і скажіть: поки що". Ось так, то-варишу генерале. Я стенографічно записав те, що прочитав по телефону президент.
Генерал, задихнувшись від страху, згорнув жирною долонею рясний піт з чола. Потім примирливим то-ном сказав:
— Якщо САМ так вважає, то хто ж заперечить. Треба знайти вихід із ситуації.
— Який такий вихід? — здивувався Баняк. — Передайте затриманих нам. Можете наглядати за ними, щоб не накивали п’ятами.
— Гм… Річ у тім, що вони в такому стані…
— Ви їх катували?
— Що за слова ви вживаєте? — обурився генерал.— Ми мали санкцію прокурора на вживання серйозних методів допиту. Ну й…
— Перестаралися? — Глумливо запитав академік.
— Хлопці наші звикли, — виправдовувався генерал,— Треба щось придумати. Може, ви підкажете?
— Гм. Що ж підказати? Нам з ними треба вільно спілкуватися. А як? Щоб не сполохати? Щоб вони не замкнулися в собі. Тим більше після ваших "методів". Еврика! — Радісно скрикнув Баняк. — Придумав.
— Що? — 3 надією запитав генерал.
— Передайте їх в психіатричну лікарню. Ми підготуємо бригаду лікарів і своїх співробітників, котрі пе-реодягнуться лікарями. Хай вільно ходять у прогулянковому дворі, спілкуються з хворими. На їхні розмови про іншу реальність ніхто не зверне уваги. Там повно Христів, Магометів, пришельців з інших світів.
— Хе-хе, — улесливо-задоволено хихикнув генерал. — Геніально придумано. Вам би в органах працю-вати, товаришу академік.
— Обійдемося поки що, — серйозно обірвав його Баняк. — Прошу вас негайно передати затриманих го-ловлікареві Кирилівської лікарні. Тільки везіть їх не в "чорних воронах", а "швидкою допомогою". Як норма-льних людей. Там вас чекатимуть. Передайте затриманим їхнє вбрання і всі речі.
— І документи? І келих? — здивувався генерал.
— Усе, — жорстко підтвердив академік. — Експеримент має бути проведено чисто, без втручання орга-нів. Ви можете лише тримати вартових поза межами лікарні.
— Коли це треба зробити?
— Негайно. Максимум за дві години. Я повідомлю в Москву президентові, що помилка виправлена, що ми шукаємо повноцінної можливості передати вартісну інформацію вождеві. Ми — це Академія наук і славні органи. Я виручу вас. Ясно?
— Дякую, товаришу академік, — розчулено сказав генерал. — Я цього не забуду.
***
(Із записника Григора Бови)
Маю можливість записувати. Нотую бодай у вигляді тез те, що з нами відбувається.
Дивна зміна. Мене раптово забрали з карцера. Одвели до лазні. Звеліли грунтовно помитися. Повернули все моє вбрання, документи, дрібні предмети побуту, черевики. Ставлення співробітників ДБ коректне, спокій-не. Навіть доброзичливе. Ніхто нічого не говорить. Усе мовчки, в тиші.
Після лазні вивели у внутрішній двір в’язниці. Там чекав мікроавтобус. Офіцер, котрий супроводжував мене, звелів сідати до машини. Там я побачив Галю і Юліану. Зрадів неймовірно. Дівчата обнімали мене і пла-кали. Машина рушила. Ми заспокоїлися, перебиваючи одне одного, почали щось розповідати. Офіцер звелів замовкнути. Я зворушено дивився на моїх милих подруг, усе ще не вірячи, що ми разом. Звернув увагу, що їм теж повернули їхнє (чернече) вбрання. Хороший це знак чи поганий? Хто знає, що стукне в голову політичним бандитам? А до того ж… Не варто забувати про нашого вічного Антагоніста. Кожна зла істота в цьому світі чутлива до найменшого поруху його пальців.
Дивлячись у щілину між шторою і віконцем, я намагався зрозуміти, куди нас везуть. Марна річ! Тим бі-льше що Київ тутешній, напевно, інакший, аніж у нас.
У химерних відблисках вуличних ліхтарів я помітив, що дівчата мої змучені, під очима синці, знаки по-боїв на скроні у Галі, на чолі у Юліани. Невже негідники били жінок? А втім, чому я дивуюся? У нашій "рідній" реальності чекісти не зупинялися перед жодною мерзотою. Повна відсутність етичних гальм чи заборон. Тут, безумовно, повна тотожність. Я відчув це на собі.
Машина заїхала в якісь ворота. Потім виявилося, що нас привезли до психіатричної лікарні. У нас вона зветься "Павлівкою". А тут "Кирилівкою", як і в нас до революції. Дивна річ! Знову доля звела мене з цим центром психічної недуги. Там я шукав розгадки долі Андрія Курінного, а тут сам потрапив до рук психіатрів разом з його донькою.
Коли нас зустріли лікарі в білих халатах, ми переглянулися з дівчатами і зрозуміли одне одного без слів. Хай краще трактують нас, як "шизів", аніж державних злочинців. З лікарями легше буде домовитися. А там, може, пощастить знайти стежечку до свободи… і далі… далі…
Лікарі уважно дивилися на нас, перемовлялися. Один з них, високий, худорлявий, доброзичливий, заспо-кійливо сказав:
— Ми знаємо вашу версію. Не турбуйтеся, вас ніхто не вважає хворими. Проте парадокс ситуації полягає в тому, що ми у всьому повинні розібратися… і дати вичерпні відповіді Академії наук.
— З такою постановкою питання я згоден, — відповів я. — Тільки просимо не колоти нас, не напихати всякою хімією. Ми нічого не приховаємо, якщо перевірка буде коректна.
— От і чудово, — кивнув лікар (чи хто він там).
Нас розмістили в двох камерах-палатах. Дівчата в одній, я в сусідній. Ззовні клацнув замок. Отже, вийти звідси з власної волі неможливо. Побачимо.
У палаті два ліжка.