Ковальчук, за дорученням Анча, подався в Зелений Камінь. Там виробляли байдарки, що славились своєю легкістю та швидкістю. Анч доручив Ковальчукові купити найкращу, не шкодуючи грошей, і негайно приставити йому.
Знайда приготувала Анчу сніданок, прибрала кімнату і вийшла по воду. Він наказав принести в комірчину відро води, таз, кілька тарілок і свічку для червоного ліхтаря. Залишившись один у кімнаті, фотограф почав поратися у своєму чемодані. Витяг звідти кілька патронів з фотохімічними реактивами, дістав коробку з цигарковими гільзами, пачку тютюну та прилад для набивання цигарок. Наче для проби він набив дві гільзи тютюном. Робив він це мистецьки: цигарки виходили, як фабричні. Потім він одкрив один патрон із написом "металогідрохінон" і дуже обережно висипав на папірець трошки рудого порошку. Перед цим він засунув у свої ніздрі по клаптику вати, уникав дихати на порошок і губи весь час тримав міцно стиснутими. В закрутці з пергаментного паперу він змішав порцію тютюну з крихіткою рудого порошку і набив дві цигарки. На мундштуку цих цигарок зробив олівцем ледве помітні позначки, сховав свій "металогідрохінон", пергаментний папірець зібгав у жмутик, поклав три виготовлені цигарки в одну половинку портсигара, — з них одна була з порошком, — другу ж половину набив готовими цигарками з фабричної коробки "Екстра". Закінчивши цю операцію, взяв у руку зібганий пергаментний папірець і, посміхаючись, промовив півголосом:
— Трифенілометрин, трифенілометрин, інтересно… Двадцять — двадцять п'ять хвилин — жодних ознак… І раптом сильний головний біль… синіють губи, нігті, рухи ніг та рук робляться безконтрольними. За десять хвилин параліч, за три-чотири години — кінець… Хм… Хм… Де ж наша дефективна? Треба руки помити.
Анч пройшов через кімнату, поштовхом ноги відчинив двері в сіни і вийшов із хати. Знайда підходила до нього з повним відром у руці.
— А-а, зажди-но… Раніш злий мені на руки, — фотограф викинув пожмаканий папірець через огорожу і підставив долоні. Дівчина почала зливати. Анч мив руки довго і старанно. Знайда глянула на нього здивовано і спитала:
— Нащо ви чисті руки так миєте?
— Як то чисті?
— Ви ж недавно вмивалися.
— А я ж зараз друкуватиму фотографії. Для цього потрібно, щоб руки були абсолютно чисті. До речі, хочеш, я тебе сфотографую?
— Як це?
— Портрет твій на папері зроблю. Карточку фотографічну, розумієш?
— Знімете на карточку?
— Ось зараз, хочеш?
В очах Знайди блиснули вогники, на обличчі позначилась якась розгубленість. Здавалося, в ній змагались протилежні бажання.
— Ні, не хочу, — похмуро відповіла вона і знову стала перед Анчем вайлуватою, непривітною дівчинкою, у якої ледве чи ворушиться щось під черепною коробкою.
— От дефективна, — муркнув Анч, але, бажаючи завоювати симпатії дівчинки, вголос сказав, звертаючись до неї: —Хай буде по-твоєму, ти молодець… Яків Степанович не розуміє, яке щастя йому припало — тебе виховувати… Ну, а коли я покажу тобі, які я карточки зробив, то ти тоді захочеш сфотографуватися?
— Не треба, — буркнула Знайда.
Анч нічого не сказав, узяв відро з водою і пішов у комірчину, де напередодні обладнав фотолабораторію. Дівчинка залишилась на подвір'ї. У неї було багато роботи. Адже мусила готувати не лише для Ковальчука та його гостя і доглядати город, але мала годувати двох підсвинків, курей та качок, що їх охороняв лютий Розбій.
Знайда випустила підсвинків пастися за хвіртку. Покликала туди Розбоя доглядати їх. Кілька хвилин дивилася на підсвинків: один з них був чорний, а другий рябий.
Чорний пройшовсь по траві, наблизився до викинутого фотографом папірця, ткнув його рилом, хрюкаючи, потер кілька разів, довго нюхав, врешті покинув і почав скубти траву.
Знайда повернулася у двір. Покінчивши справи з живим населенням Ковальчукової дачі, дівчинка озброїлась сапою і пішла на город до буряків. Роботою захопилась так, що минуло з півгодини, коли вона розігнулась, поправила бриль і стерла піт з лоба. В цей час почула з моря спів:
Піниться море широке, Наша шхуна по хвилях летить. Сердиться море глибоке, Наша шхуна по рибу спішить.
Вздовж берега повільно йшов під парусами "Колумб". На палубі стояли Люда, Левко і Марко. Вони співали. Андрій Камбала, нахилившись на кормі біля стерна, підтягував. Шхуна майже підійшла до дошки, біля якої стояв на припоні Ковальчуків каюк, і Марко кинув якір. Левко плигнув на дошку, а потім підтягнув туди канатом "Колумба". Слідом за мотористом на берег зійшли Люда і Марко. Андрій перекинув їм якийсь клунок і залишився на шхуні.
Знайда, спершись на сапу, уважно стежила за шхуною. Сумніву не було: цих троє, яких вона знала, правда, дуже мало, приїхали до інспектора. Мабуть, у важливій справі, його нема, їй доведеться з ними розмовляти. Захвилювалася. Всі троє ішли до їх садиби. Попереду Левко з клунком у руці, за ним Люда, а позад усіх Марко з маленьким пакетом на плечі. Знайді здалося, що її помітили. Так воно й було. В цей час почулося гавкання Розбоя. Знайда кинула оком вбік, але Розбоя не побачила — мабуть, хтось одночасно підійшов до садиби з острова. Боячись, щоб собака не покусав незнайомого, дівчина побігла туди.
— Починається концерт, — сказав Марко своїм супутникам. — Це ж клятий пес помітив. Що б то догадатися весло взяти.
Але Розбоя не побачили, аж поки не ввійшли на подвір'я. Звідси через відчинену хвіртку побачили над чимось схилену Знайду та собаку біля неї, що стояв мовчки. Але враз Розбій помітив на подвір'ї чужих і з гучним гавканням помчав туди. Марко кинув свій пакет, схопив довгу тичку, що лежала під хатою, і приготувався до оборони. Люда сховалася за спиною Марка і, посміхаючись, шукала очима якоїсь зброї. Левко непорушний, мов колода, презирливо-байдужим поглядом міряв собаку. Невідомо, на кого в першу чергу напав би Розбій, але раптом почувся схвильований і різкий дівчачий голос:
— Назад, Розбій. Назад. Стій! Стій! — Знайда схопилась на ноги, відкликала собаку й зачинила його в маленькому хлівці. Гості помітили, що дівчинка чимось збентежена. Вона все поглядала у відчинену хвіртку.
— Здрастуй, Ясочко, — сказав Левко, кладучи руку на її плече.
Знайда здригнулася. Ясочкою її називала померла дружина Ковальчука, і вона вважала це за своє справжнє ім'я, але інспектор та й усі на острові завжди називали її Знайдою. Дівчина не знала, що колись давно, коли вона лише починала очунювати після своєї хвороби, дружина Ковальчука вигадала для неї це ім'я. Левко пам'ятав його і тому так її називав.
— Якова Степановича нема дома, — ніяковіючи, прошепотіла дівчинка.
— А ми до тебе, а не до нього. Сьогодні ж ти іменинниця… Не знаєш? Сьогодні рівно вісім років, як ти з'явилась на Лебединому острові. Так, так… Це трапилось саме в цей день.
— От через це ми й приїхали тебе провідати, — сказала Люда, взяла Знайдину руку і потиснула.
— Щоб здійснились всі твої бажання і щоб росла, міцніла, жила тисячу років! — побажав Левко.
Знайда знов глянула у хвіртку.
— Та що там таке? — спитав Левко, теж повертаючи туди голову.
— Щось із свинею сталося, — тихо промовила Знайда.
Рябий підсвинок спокійно пасся на шпориші, а чорний лежав на землі і жалібно, ледве чутно рохкав. Напівзаплющені очі дивилися мутно, з рота виступала піна. Підсвинок часто й важко дихав. Знайда широко одкритими очима дивилась на підсвинка. Помітивши її переляк, Левко шепнув Люді: "Боїться інспектора", — і, схилившись над підсвинком, став його розглядати.
— Чума, — безапеляційно констатував Левко; він чув, що свині хворіють на цю хворобу.
Дівчина мовчки недовірливо подивилась на нього.
— Віджени свого рябого, щоб близько не підходив, а то заразиться, — порадила Люда.
Знайда одігнала рябого. В цей час з хати вийшов Анч. Він чув гавкання Розбоя і крики кількох людей на подвір'ї, а тому облишив лабораторні справи й поспішив глянути, що діється у дворі. З присутніх фотокореспондент знав лише Люду. Він радо привітався до неї. Дівчина назвала йому своїх супутників і розповіла про здохлого підсвинка. Анч пильно подивився на підсвинка, метнув очима по траві, помітив папірець, якого перед тим викинув, і погодився з Левком, що то, напевне, чума.
— Знаєте, — звернувся він до Люди, — я тільки що друкував учорашні знімки… Вже можу дещо показати.
— Зараз же показуйте, — вимагала дівчина.
Знайда повернулася до них. Левко взяв її за руку і сказав:
— Ну, запрошуй нас до хати. — І сам повів дівчинку до дверей.
У хаті Левко поклав на стіл клунок і, розв'язуючи його, звернувся до Знайди:
— Ось тобі мої подарунки, Ясочко.
Він вийняв з клунка і поклав перед Знайдою плаття, білизну і плащ.
— А це од мене, — Люда поклала на стіл пакет і витягла з нього сандалі, схожі на її власні.
— І од мене теж, — урочисто проголосив Марко. В його пакеті знайшовся простенький солом'яний капелюшок з блакитною стрічкою.
Знайда, очманівши, дивилась на все це. Анч теж нічого не розумів.
— Це все мені? — спитала дівчинка.
— Все твоє, Ясочко, — ствердив Левко.
— Ану вийдіть-но звідси, — звернулась Люда до мужчин. — Ми на кілька хвилин залишимось самі.
Марко й Левко вийшли з кімнати разом з Анчем, пояснюючи йому, яке сьогодні у Знайди свято.
Анч виніс з комірчини кілька мокрих ще фотографій, скаржачись, що немає спирту, щоб їх швидко висушити. Потім навів свою "лейку" на співбесідників і кілька разів клацнув.
Він розповів, чого приїхав на Лебединий острів, сказав, що дістав у рибній інспекції листа до Ковальчука, але тут йому не подобається. Він хотів би оселитись у рибалок в Соколиному, навіть більше — він охоче поплавав би з ними на шхуні по морю.
Незабаром на подвір'я вийшли Люда і Знайда. Але чи Знайда це? Замість лахміття — одягнена у плаття з короткими рукавами, на ногах сандалі, на голові новенький капелюшок. Плаття було для неї трохи широке, але загалом переодягнення надзвичайно змінило її. Десь наче зникли ті гострі, вугласті риси постаті, що асоціювалися з уявленням про дефективність.
— От так Ясочка! — замилувався Левко, ступаючи крок їй назустріч.
Анч, здається, був найбільше вражений. Якась тінь тривоги майнула по його обличчю, коли він глянув на дівчинку.
У нього промайнула думка: чи справді ця дівчинка така вже дефективна, щоб її можна було абсолютно не боятися.