Спочатку він міг це виконати не більше восьми разів. Але м'язи розвивалися з кожним днем, і тепер хлопець вільно підіймав якірець п'ятнадцять разів поспіль.
Спочатку Сашко почав займатися фізкультурою виключно з однією метою: перемогти Олега Башмачного, покласти його на спину. Але тепер це завдання поступово відходило далі й далі. Сашко так звик до щоденних вправ, що без фізкультури йому чогось не вистачало. Він почував себе дужим і бадьорим. Як часто з'являлась у нього раніше втома після школи, після годин, проведених за вивченням уроків! Тепер цього не траплялось. Сашкові здавалося, що він тепер вийшов би переможцем у боротьбі навіть з таким "супротивником", як Олег Башмачний.
Бачачи щоранку фізкультурні вправи свого брата, Івасик уже не сміявся. Він і собі почав "фізкультурити", перевертаючи в кімнаті стільці.
Незабаром після приїзду Марини Чайки додому з'явився старший її син — прикордонник Лаврін. У нього була триденна відпустка. Тепер у хаті Чайок щодня гриміла гармонь, щодня приходили рибалки послухати гру і оповідання веселого червонофлотця.
Вранці Сашко робив свої вправи під заливчасті звуки гармошки. Лаврін помацав м'язи свого молодшого брата й залишився задоволеним.
— Будеш червонофлотцем! — коротко констатував він.
Для Сашка це була найвища похвала.
Одного разу Лаврін побачив на вулиці старого Кажана.
— Послухайте, товариші, — звернувся червоний моряк до рибалок, — у вас у Слобідці й досі живе цей тип? Що він тут робить?
Ніхто не міг на це дати ніякої певної відповіді. Що, справді, робить Кажан? Порається у шкільному саду, обкопує дерева, гілочки сухі обрізує. Що ж можна ще розповісти про нього? Не переказувати ж тих чуток, що їх вигадує баба Лукерка!
Але Лавріна не задовольнила така відповідь. Усі бачили, як він раптом замислився і похмурнів. Увечері він несподівано спитав свою матір:
— Мамо, яка твоя думка нащот отого Кажана?
Марина відповіла не відразу
— Думала я над цим, Лавріне. Якийсь він… дуже непевний чоловік, отой Кажан. Одне слово — потайна людина…
В карих глибоких очах матері Лаврін прочитав якусь невисловлену думку.
* * *
Василь Васильович недарма запитав Омелька Нагірного про те, чи не в зв'язку з статтею про гіпнотизм він лазив увечері через вікно в школу. Директор школи і керівник класу Василь Васильович добре знав Нагірного. Хлопчина, безперечно, ні в якому разі не відмовиться від того, щоб на практиці перевірити усі "таємниці", висловлені ним у його статті.
А було воно так. Омелько переконав Яшу Дерезу і Стьопу Музиченка, що влаштує чудовий сеанс гіпнотизму. Найважче було переконати Дерезу. Але коли Омелько показав йому книжку "Гіпнотизм", Яша теж погодився бути присутнім на цьому незвичайному сеансі. У нього до того ж з'явилась прихована думка посміятися з Омелька. Хоч і є, мовляв, така наука, та Нагірний нікого не зуміє загіпнотизувати.
До числа учасників сеансу Омелько запросив також Дмитра Озеркова, палкого аматора театральних видовищ і керівника шкільного драмгуртка. Озерков погодився навіть на те, щоб його "загіпнотизували". Нагірний наказав йому також захопити з собою біле простирадло.
— Без цього реквізиту не приходь, — заявив "гіпнотизер", — бо нічого не вийде.
І коли ввечері хлопці — всі четверо — зібралися в шкільному саду, в руках у керівника драмгуртка біліло простирадло.
— Молодець, — похвалив ретельного Дмитра Нагірний. — Тільки сьогодні не ти будеш за режисера, а я.
Місце для сеансу було обрано надзвичайно зручне — шкільне горище. Чудове місце! Затишне, спокійне і — головне — таємниче. Без таємничості нічого тут не вдієш, така вже це річ — гіпнотизм!
Зрозуміло, що вибір цього місця цілком належав Омелькові Нагірному. Ніхто не заперечував. Тільки Дереза зробив спробу протестувати, але Омелько швидко його вгамував, заявивши, що в іншому місці сила гіпнотизера може не виявитися і що тоді Омелько знімає з себе всіляку відповідальність за організацію сеансу.
Через відчинене вікно четверо школярів проникли в школу. Не дуже зручний хід, але знов-таки таємничий. Треба признатись, що ця "таємничість" не викликала захоплення в одного тільки Яші Дерези. Такий уже в нього був тверезий склад думок, як і належить винахідникові. Адже в моторах таємничості не знайдеш, машини не збудуєш без знання, без книжок і без досвіду.
"Ну, почекай, гіпнотизере нещасний, — думав Дереза, — ось не загіпнотизуєш Озеркова — посміюся я з тебе і з твого гіпнотизму!"
Але… треба відверто сказати, з'являлась хвилинами і в Дерези така думка — а що, коли справді Омелько навчився гіпнотизувати? Адже він показував про це книжку, справжнісіньку наукову книжку з малюнками. Це надзвичайно цікаво. Тільки горище — дурниці.
Проте таємничість обстановки мимоволі почала впливати і на Дерезу. Вечір, тіні, далекий місяць на небі, порожня школа, розмови пошепки і — горище! І, крім того, найстаршому з дітей — Озеркову — всього чотирнадцять років. Дуже вразливий вік, що й казати!^
На горищі було тихо й порожньо. У невеличке кругле віконечко зазирав повний місяць.
— Хлопці, а з цього віконця і море видно, — тихо сказав Стьопа Музиченко. — Ось подивіться, як воно блищить удалині. Я люблю малювати море, коли на ньому місячна стежка…
Омелько нетерпляче махнув рукою.
— Ми сюди не малювати прийшли, — відрубав він. — Починаймо, чи що? Ну, Дмитре, закутуйся в простирадло. Для чого? Про те я знаю. Так треба.
Музиченко, Нагірний і Яша Дереза посідали навпочіпки, а перед ними став на дерев'яну скриньку закутаний у простирадло Озерков.
— Стій отак і не рухайся, — наказав йому Омелько.
— Ну, а далі що? — пошепки запитав Яша Дереза.
— А далі — я його загіпнотизую. Десять хвилин я дивитимусь на нього не відриваючись. А може, й двадцять — хтозна. І все думатиму — ось так, з великим напруженням.
Омелько зморщив лоба — це мало демонструвати його напружені думки.
— Стривай, а що ж ти думатимеш? Треба, щоб і ми знали, — втрутився Стьопа.
— А я скажу вам.
Омелько нахилився до товаришів і зашепотів:
— Я думатиму таке: Озерков, негайно скинь простирадло і піди подивись у віконце! Озерков, негайно скинь простирадло! І побачите — скине!
— А може, ти змовився з ним! Я не згодний! — запротестував Яша Дереза. — Краще нехай скине простирадло і потім закутає в нього тебе, Омельку. Згода?
Нагірний погодився. Озерков стояв нерухомий, у білому, як привид. Місячне проміння освітлювало всю групу учасників сеансу.
— Ти нічого не чув, про віщо ми балакали? — запитав у "привида" Нагірний. — Не чув? Ну, тоді починаймо.
Три пари очей втупились у закутану постать Озеркова. Тиша. Десь писнула миша, і знову все стихло. Минали хвилини.
— Мені страшно, — прошепотів Музиченко. — А що, як і справді…
— Тсс! — штовхнув його легенько в бік Нагірний. — Дивіться, він починає ворушитись!
І тут хлоп'ята почули якийсь дивний звук. Наче хтось хотів скрикнути, але йому раптом затулили рота долонею. Нагірний перший побачив, як з чотирикутника входу на горище просунулась чиясь голова. Тієї ж миті цю голову побачили і Музиченко, і Яша Дереза…
Ми знаємо, хто це перешкодив школярам закінчити "сеанс". Коли Олег Башмачний, наляканий білим привидом і трьома невідомими, тікав із школи, на горищі теж піднялася паніка. Страшна голова зникла, але, може, вона чекає десь унизу? До голови, звісно, приставлено тулуб, руки й ноги. Це напевне людина. Але — хто?
— Може, Кажан? — подав думку Музиченко. — Кажуть же, що…
Та Дереза не дав йому договорити.
— Хто б там не був, а треба спускатися, — сказав він.
Найбільше злякався Нагірний. Він останній спустився з горища. Добре те, що Олег не звалив драбини. А він міг це зробити, тікаючи.
Любитель таємничого — Омелько — довго не міг отямитись. Усе йому ввижалася людська голова в темному отворі. Ось чому він так зареготав, коли Олег розповів йому про пригоду "одного хлопця з нашого класу". І Олегові зовсім не треба було ображатися на товариша за той нестримний сміх. Адже Нагірний щиро сміявся з своєї власної особи.
Коли після уроків Василь Васильович покликав "гіпнотизера" до себе в кабінет, Омелько, не криючись, одверто розповів йому все, як було. Директор глянув хлопцеві в очі. Нагірний потупився. Кілька секунд тривало мовчання, а потім Василь Васильович запитав:
— А розумієш ти, що робив дурниці?
Омелько мовчки кивнув головою.
— Я бачу, що тобі це неприємно, — продовжував директор. — Ти навіть зажурився, чи не так? Я не вважаю, що твоя витівка — злочин. Але мені хотілося б, щоб ти, Омельку, був трохи серйознішим хлопцем. Ти цікавишся "таємницями". Та їх треба шукати не на горищі. Таємниць дуже багато, наприклад, у природі. Не все досліджено, Омельку. Гіпнотизм застосовується в медицині, але знов-таки не на порожньому горищі, а в кабінеті лікаря. І без жодних привидів. Я хотів би, щоб ти через кілька днів зайшов до мене на квартиру. Заходь з твоїми товаришами, які були присутні на "сеансі". Ще запросимо декого з учнів.
Нагірний здивовано підняв на директора очі.
— Ти хочеш запитати, для чого я вас запрошую до себе? Ні, зараз не скажу. Хай і в мене буде таємниця. Скажу лише, що жалкувати не будеш, бо я маю надзвичайно цікаву пропозицію.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Олег вирішує не відступати
Березень підкрався непомітно. Якось увечері дмухнув теплий вологий вітер. Цілу ніч він шумів голим гіллям у шкільному саду, а. вранці нагнав таких густих хмар, що вони сірою бавовною лягли, здавалось, на самісінькі дахи слобідських будиночків. Потім почався рясний дощ. Він безперестану йшов цілий день, ущух тільки надвечір, і тоді з землі піднявся густий сивий туман. Він клубочився молочними хвилями, і на вулицях Слобідки за два кроки нічого не можна було побачити.
Три дні змагалося сонце з туманом і хмарами. Визирне на мить, подарує землі сніп проміння, і знову закриють його волохаті хмари. І, нарешті, сонце перемогло. Радіючи з своєї перемоги, воно приснуло таким сліпучим золотим промінням, що навіть дід Гурій, дуже обережний у своїх висновках, і той сказав, що почалася справжня весна. Море хутко міняло свій колір з олов'яного на синій, потім на блакитний. На його безкраїй спокійній поверхні замигтіли міріади золотих леліток.
Івасик приніс у хату зірвані з тополі набубнявілі бруньки.