Правда?
Голос начальника був спокійний, лагідний і ще такий… Ну який же? Ласкавий, батьківський…
Олег дістав з кишені лист Кажана і поклав його на стіл.
— Ось… знайшов…
І він розповів усе, що знав про Кажана, про комірчину і про невідомого. Розповів і про смажену рибу в комірчині, про пляшку молока, про відбиток долоні з чотирма пальцями…
Начальник слухав дуже уважно. Олег помітив навіть, як насупились його брови і як він узявся рукою за лоба.
— Спасибі тобі, хлопче — сказав він. — Ти добре зробив, що прийшов до мене. А тільки мені не зовсім зрозуміло, чому ти опинився пізно ввечері в тій комірчині?
— Я… я шукав скарб пана Капніста…
— А, ось воно що! — посміхнувся начальник. — Ну, в такому разі бажаю тобі успіху. Тільки з умовою, щоб найбільші успіхи були в тебе в навчанні… Да… І повинен сказати, що, можливо, скарб таки знайдеться!
І це слово "скарб" начальник застави промовив якось по-особливому, з притиском, і при цьому навіть здригнулись у нього губи…
Все це помітив Олег, тільки-не все зрозумів. Все йому стало зрозуміло значно пізніше.
А начальник продовжував:
— Коли мені було тринадцять років, я, хлопче, теж дуже любив усякі таємниці, печери, оповідання про скарби… А зараз, бачиш, уже дорослий, а от теж повинен розкрити одну таємницю. Дуже важливу. Те, що ти розповів, допоможе мені…
Із спокійним серцем повертався Олег додому. Він думав про те, що начальник застави тільки посміхнувся, коли почув про скарб. Авжеж, він не заборонив Олегові продовжувати розшуки, не зареготав, а лише так хороше, по-батьківському посміхнувся і навіть побажав успіху.
Та й не тільки побажав успіху, а й сказав, що, можливо, скарб і справді знайдеться. Ось воно що!
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Про нові плани Олега Башмачного
Сашко Чайка вибрав зручну хвилину, коли Кукоба була сама, і підійшов до неї.
— Здрастуй, Галино. Я думав, що ти й сьогодні не прийдеш у школу. А вчора… я був біля твого будинку…
— Я тебе бачила, Сашко. Ти стояв і дивився на вікна.
— І ти не подала мені знаку?
— Навіщо?
— Ну, щоб я знав, що ти мене бачиш… Думаєш, мені не скучно було?
— І мені було скучно…
Сашко долонею прикриває свій ніс з виразкою.
— Знаєш що? — каже він. — Сьогодні теж удвох підемо додому? Гаразд?
Вона мовчки киває головою.
Перед початком першого уроку до класу ввійшов Василь Васильович. Увійшов він не так, як завжди. В його рухах була незвичайна урочистість. Блакитні очі сяяли. Школярі притихли. Зацікавлено чекали, що скаже директор.
— Діти, я знаю, як ви зараз зрадієте разом зі мною, — сказав він. — Ви всі любите вашого однокласника Сашу Чайку. Всі ви, мабуть, знаєте і його матір Марину Савеліївну, рибальського бригадира. Вона повезла рапорт у Москву. І от… сьогодні…
Василь Васильович вийняв з кишені "Правду" й розгорнув її.
— Сьогодні в газеті вміщено її портрет і повідомлення, що Марину Чайку нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора…
Всі учні, як один, повернули голови в той бік, де сидів Сашко. А він, червоний, мов мак, з соромливою усмішкою підвівся з-за парти і стояв зніяковілий, але безмірно гордий і щасливий. Він був гордий за свою матір, за найкращого бригадира рибальської артілі.
Директор швидко підійшов до Сашка, і… хлопець незчувся, як Василь Васильович взяв його голову в свої долоні і, нахилившись, міцно поцілував у лоб.
— Вітаю тебе, Чайка! — сказав він і передав збентеженому школяреві газету з портретом його матері.
На перервах Сашко гордо ходив довгим коридором в оточенні учнів і всім показував газету. Він почував себе іменинником, наче він сам, а не мати, одержав орден.
Несподівано до нього підійшов Олег. Школярі розступились, і він зупинився перед Сашком.
— Дивіться на нього! — гукав Олег. — Він і справді думає, що він герой! Адже не тобі дали орден, а Марині Чайці!
— Вона — моя мати! — гордо відповів Сашко.
— От задавака! — засміявся Башмачний. — Матері дали орден, а ти ніколи нічого не одержиш за свої віршики! Чого ж тут героя розігрувати!
Олег відійшов з гордо піднятою головою. Він не міг витримати, що всі так вітають Сашка. Заздрощі пекли серце. І чому не він син героя праці, орденоносця? Олег не міг спокійно чути слово "геройство". Він хотів слави, хотів бути героєм!
Суперечка з Башмачним не вплинула на піднесений Сашків настрій. Звісно, досадно хлопцеві. Така вже в нього вдача. Звичка така — до всіх чіплятися. І товариші теж сказали: "Йому досадно…"
Сашко все шукав у юрбі учнів Галину. Нарешті він побачив її. Дівчинка сиділа в куточку на лавці й задумливо їла бублик. Сашко підійшов до неї й сів поруч.
— Чула, Галино? — спитав він. — От яка в мене мати! Так мені радісно, Галино, що я не знаю, що б і робив. І співати хочеться, і наче на крилах полетів би високо-високо… Ось побачиш, напишу про це вірша. Такий буде вірш, як пісня.
Він здивовано замовк. Галина не відповіла йому. Вона сиділа, повернувши від нього вбік обличчя. Що трапилось?
— Галино, — пошепки тривожно покликав він. Дівчинка не ворухнулась. Тоді він обережно повернув її голову до себе.
— Галинко… Що з тобою?
По її щоці котилася прозора тремтяча сльоза. Він не розумів, що сталося.
— Галинко, може, я що сказав? — допитувався пін. — Може, негарне що?..
Галина мовчки похитала головою. Ні, він нічого поганого не сказав. Вона взяла так само мовчки з його рук газету й дивилась на портрет його матері. З широкої газетної сторінки посміхалось обличчя знатної рибачки Марини Чайки.
Вона була в теплій хустці, її кінці закривали Марині плечі. На грудях красувався орден.
Зненацька Галина уривчасто промовила:
— А моя… моя мати поїхала…
Сашко стурбувався:
— Куди?
Галина гірко, як доросла, махнула рукою:
— В місто. Вона хвора… Так… Тяжко захворіла. Я тепер без матері…
Хлопець притих. У Галини велике горе. Її мати поїхала в місто, вона хвора, поїхала лікуватись. І якщо Галина отак сумує і хвилюється, то, напевне, знає, що з матір'ю може трапитись нещастя.
— Операція, мабуть, не допоможе, — промовила Галина, — і тоді…
Вона не доказала, та хлопчина зрозумів і без цього, що — тоді.
Йому стало невимовно жалко Галину. Було ніяково, що ось він показує їй портрет своєї матері, радіє в той час, як у неї таке тяжке горе. Як же її втішити?
На віях дівчинки забриніли сльози, вона прошепотіла:
— Мабуть, я її вже ніколи не побачу…
Цього ж часу на другому кінці коридора сидів у задумі Олег Башмачний. Він уже каявся, що присікався до Сашка. У нього заворушилося сумління — і навіщо справді займати свого товариша? Зубрьожник він? Ну й нехай! Задавака! Нехай! А може, це тільки так здається, може, він і не задавака. А що пише вірші, то це його справа. У кожного свій шлях. Чайка хоче бути поетом, а він, Олег Башмачний, капітаном криголама і взагалі героєм Арктики. Сашка Чайку можна навіть пожаліти, бо ж він, наприклад, нічого не знає про чудовий скарб і ніколи-ніколи не буде героєм.
Ні в якому разі не можна сказати, що Олег зіпсований і злий хлопець. Навпаки, він дуже часто буває у такому доброзичливому настрої, як зараз. Коли його й виводить що з рівноваги, то це настирлива думка стати героєм. Коли ж на цьому шляху в Олега виникає якесь цікаве рішення, він робиться навіть ласкавим. Так і зараз. Він розв'язав одне дуже важливе питання і був такий радий з цього, що міг би обняти того самого Сашка, з якого тільки-но глузував. Йому захотілося навіть зробити зараз щось таке гарне-гарне, сказати комусь дуже ласкаве слово. Мимо проходив карапуз, мабуть, з першого класу.
— Гей, малюк, як звати? — спитав його Олег.
Карапуз зупинився, подивився на незнайомого здоровила (Олег здався йому таким великим, як каланча) і процідив крізь зуби:
— Кирюха. А по батькові Федорович.
— Кирюха Федорович, значить? Ось що, Кирюхо. Хочеш пувичку? Хороша пувичка, залізна. А гумку — витирати чорнило? А наконечник для олівця? А пробку для пугача?
Кирюха Федорович після кожного запитання ствердливо кивав головою. Але в його очах ясно позначалась недовіра до цього незнайомого старшокласника, який, дуже можливо, має намір або пожартувати, або вчинити якусь неприємну штучку.
Малюк, може б, і втік уже, проте й тікати страшно — в цього парубчака такі довгі ноги, що враз наздожене. Отже, він вирішив, що краще вже смирно стояти й відповідати на всі запитання. Але недовіра змінилась у нього неприхованою радістю, коли Олег вручив йому всі чотири речі. Малий узяв і пувичку, і гумку, і наконечник і вже, звичайно, ніяк не міг відмовитись від пробки для пугача.
Кирюха Федорович був такий захоплений і спантеличений несподіваним багатством, що забув навіть подякувати і стрілою полетів у свій клас хвалитися здобутим скарбом. Олег подивився йому вслід і посміхнувся.
Питання, яке розв'язував Олег, було таке: де ж далі шукати скарб? У комірчині його немає, і коли не вважати на волосатого незнайомого, там взагалі нічого немає цікавого. Та й незнайомий уже десь зник. Не буде ж він, справді, залишатись у школі, коли його схованку вже викрито і йому загрожує небезпека бути спійманим! Провалився — накивав п'ятами!
Учора, відразу ж після уроків, Олег обслідував підвал під школою. Він зайшов із саду й непомітно спустився туди крізь розбите вікно. В підвалі було холодно, а в кутку купою лежала картопля, в другому — бите скло, цегла. В сутінках Олег уважно обмацав стіни, шукаючи закапелків. Нічого підозрілого. Та й не дуже тут підходяще місце для скарбу. Закопай, приміром, килим, то він за місяць згниє. Ні, не в землі треба шукати скарб пана Капніста. Не в підвалах. Де ж?
Може, ще є в школі потайні комірчини з низькими дверцятами? Може, де є ніша, в ній важкі залізні двері, а за дверима…
Ясно, що повинно бути за такими дверима. Про це можна довідатися, наприклад, з казок. Але треба визнати, що ті пригоди, які трапляться далі з Олегом, далеко цікавіші за казку. До того ж, усе це не вигадки, а справжні, правдиві події.
Непереможна цікавість тягла Олега до низеньких дверцят комірчини, де хлопець побачив невідомого. Башмачний вибрав зручну хвилину й пішов на другий поверх. Замка на дверцятах уже не було. Олег сіпнув їх до себе, вони відчинилися, хлопчина обережно зазирнув усередину. Комірчина й справді, як казав Данилич, була тепер порожня. Залишилась там тільки стара каліка-парта.