Не треба. Мама… мама повернеться. Обов'язково повернеться, моя доню, їй зроблять операцію, вона видужає… Хоч яка важка хвороба, а наука сильніша…
Зненацька щось гаряче капає на лікареву руку. Він схоплюється.
— Галю! Ти плачеш? Плачеш, доню?
Дівчинка мовчить, батько стурбовано проводить пальцями по її обличчю і почуває мокрі щоки. Сльоза за сльозою тихо котяться з очей Галини.
— Ну, от! Галю, так не можна. Згадай — ти піонерка, ти повинна бути мужньою. Піонери не плачуть, Галю. Запам'ятай — піонери ніколи не плачуть…
Лікар дістає хусточку й обережно витирає обличчя доньки. Він почуває, як гаряча бульба закипає в нього в горлі і в серце наче загнав хто гостру колючку. Він намагається ковтнути ту непрохану, недоречну бульбу і, щоб заглушити свій власний біль, продовжує голосно говорити, дуже голосно, щоб не почула донька підозрілого булькання в його горлі.
— Годі, доню. Ось і зима вже скоро мине, зараз середина січня, ну що там лишається — лютий, березень — дурниці! Березень — уже весна! Як тоді засиніє море, які красні дні настануть! І обов'язково, обов'язково приїде тоді мати. І може, навіть раніше. Вона… вона навіть не прощалася з тобою. Навіщо… навіщо тебе бентежити? Адже я напевно знаю, що вона приїде здоровою.
Галина згадала, як сьогодні вранці, коли вона збиралася в школу, мати швидкими кроками підійшла до неї і рвучко й несподівано обняла. Вона посадила Галину собі на коліна, дивилась їй в обличчя, цілувала її щоки. І все це мовчки, без жодного звуку, без жодного слова. І коли дівчинка глянула на неї тривожними, допитливими очима, мати на німе запитання дочки почала ще дужче милувати її, і ніби мимохіть у неї вирвалось:
— Галю, Галинко!
Вона більше нічого не могла сказати і хутко-хутко пішла в свою кімнату. Тільки тепер зрозуміла Галина, що то було прощання.
Батько гладив її по голівці, намагаючись заспокоїти. Його лякало те, що дочка мовчить. Лякали її затиснені уста, тремтіння її тонких дитячих рук і ці мовчазні, суворі сльози. Так можуть плакати тільки дорослі у невимовному пекучому горі.
— Доню, — знову заговорив батько, — ти ніколи не повинна плакати. Ти не повинна забувати, що в тебе є ще тато, і ти своїми слізьми вкрай шматуєш його серце. Мені дуже радісно, що ти найкраща піонерка й відмінниця в навчанні. Твоє життя попереду — чудове, щасливе життя. Напевне, ти й сьогодні одержала не одне "відмінно". Чи не так, доню? Оце справжня радість, справжнє щастя. Дочка — відмінниця.
Галина перестала плакати. Сухими гарячими очима вона тупо дивилася в темряву. Не могла сказати батькові, які оцінки одержала сьогодні з географії й за диктант. Розуміла, що це буде для нього нове горе.
Несподівано відчула себе глибоко винуватою. Тато весь день напружено працює. Тато рятує життя багатьох людей. А вона?.. Бідний тато, він і не підозрює ще про "дуже погано" в його доньки. "Справжня радість: дочка — відмінниця".
Почуття важкої розлуки губиться, тимчасово стирається. На перший план з'являється гіркота своєї поразки. Саме цієї хвилини, може, найболючіше відчуває
Галина оте "дуже погано". Хіба не можна було зціпити зуби, скупчити всю свою волю і ні про віщо, ні про віщо, крім уроків, не думати?
… Синювате яскраве світло заливає кімнату. Галина в ліжку. Уроки вже вивчено. Дівчинка захопила з собою в ліжко "Зоологію". Треба ще раз прочитати розділ "Будова й життя ракоподібних".
Тато в своєму кабінеті. Мабуть, працює. Тиша. Порожня тиша. Ні, не треба прислухатись до неї! Вона викликає такі болючі думки…
Галина заглиблюється в книжку. Нарешті покінчено з ракоподібними. У вітальні годинник б'є десять. Ще можна почитати щось хороше, щось хвилююче… І щоб було жалісне й красиве.
З-під подушки дівчинка витягає "Княжну Джаваху". Прочитує останню сторінку, потім початок. Ні, зараз хочеться читати щось інше… Коли б це були вірші. Але не такі, як пише Сашко. І в нього гарно виходить, усе до ладу, і рима є, а тільки… хочеться зараз інших віршів.
Рука тягнеться до столика. Галина розгортає ма-" ленький томик Пушкіна. Зазирає всередину. "Кавказский пленник".
И долго пленник молодой
Лежал в забвении тяжёлом.
Уж полдень над его главой
Пылал в сиянии весёлом;
И жизни дух проснулся в нём,
Невнятный стон в устах раздался;
Согретый солнечным лучом,
Несчастный тихо приподнялся.
Непомітно біжить час. Вірші ллються, як дзвінкий, прозорий струмок. Встають засніжені верховини гір. Ранком куряться над гірськими скелями рожеві тумани. Орли кружляють над бездонними ущелинами. Бранець дивиться на неосяжні гірські верхів'я.
Прости, священная свобода!
Он раб.
За саклями лежит
Он у колючего забора…
Прочитано останній рядок. Нічна тиша. Котра година? Напевне, вже пізно. Захоплена книжкою, Галина не чула, як бив годинник.
Вона гасить електрику. Раптом дівчинка пильно прислухається. В материній кімнаті приглушені кроки. Уявилось, що це повернулась мати. Ось вона ходить з кутка в куток. Кроки… О, знову… Ні, це не мати. Кроки важкі, повільні. Стихли.
Галина встає з ліжка. За столом у маминій кімнаті сидить тато. Галині видно тільки його широку спину й нахилену голову. Він не чув, як легенько рипнули двері, як підійшла до нього дочка.
Кімната дихає пусткою. Блакитне електричне сяйво мертвотне, порожнє. Самітно принишкло в кутку мамине ліжко. Біліє подушка, і здається, що ось-ось звідти підведеться рідне, кохане обличчя. Кожна найдрібніша річ у кімнаті ще так нагадує маму. Ось її столик із дзеркальцем, з маленьким письмовим приладдям. На бильці ліжка ще висить забута шовкова хустинка. Її, мамина, хустинка. І здається, що кожна річ ще ховає в собі знайомий запах улюблених маминих духів. Але холодна порожнеча вже віє з кожного кутка кімнати, наче прийшов сюди й оселився хтось непривітний і чужий.
— Тату!
Батько здригнувся, ніби від несподіваного удару, і хутко повернувся до Галини.
— Чого ти прийшла сюди? Чому не спиш? Батькові очі круглі, з червоними обідцями від безсоння, вони горять сухим металевим блиском.
— Пізня ніч, а ти… Чому не спиш?..
— Тату, а ти… Чому ти… Тобі треба спати…
— Спати? Так, так… Спати…
Він, великий і незграбний, обіймає дочку і виходить з кімнати.
— І не треба, доню, не треба сумувати… Ось прийде весна, березень, квітень… Ну от, ну от — я ж казав, що піонери не повинні плакати… Піонери — це…
Він не доказує і затуляє руками обличчя.
* * *
Наступного ранку Галина проснулась дуже пізно. Зрозуміла, що спізнилась у школу. Заспала! Хутко вдяглася. На столі знайшла батькову записку і ключ від квартири. Батько писав, що повернеться сьогодні пізно ввечері.
Глянула на годинник — без чверті десять! Що робити? Спізнилась уже більш як на годину! Поки дійде до школи — ще десять хвилин!
У дзеркалі побачила своє обличчя. Під очима були сині смужки, очі від учорашнього читання в ліжку і від сліз були червоні.
Уявила, як зустрінуть її товариші: напевне, глузуватимуть, що спізнилась. І що вона їм відповість? Що скаже вчителям? Чи не краще зовсім сьогодні не йти в школу?
Галина залишилася вдома. Час тягся надзвичайно повільно. Дівчинка блукала по порожніх кімнатах, і було якось дивно — всі її товариші зараз у школі, а вона ось удома і навіть не хвора. А може, вона й хвора? Чому такі важкі ноги, руки? Чому все тіло оповиває така байдужість? Кілька разів бралася Галина за книжку і не могла читати. Нічого не хотілось. Навстіж відчинено двері до материної кімнати. А матері немає…
Батько прислав обід, але дівчинка майже нічого не їла. Стояла біля вікна й дивилась на вулицю. Радісний вигук вихопився з грудей. На розі маячив Сашко Чайка. В руках у нього були зв'язані ремінцем книжки, він стояв і дивився просто на вікна лікаревого будинку. Галина хутко відступила вбік. З-за штори вона нишком стежила за хлопцем. Не хотіла, щоб він її побачив: було соромно, що не пішла в школу.
— Сашко, Сашо! — пошепки гукала вона, наче школяр міг її почути.
Чайка незабаром пішов, та щось хороше й тепле лишилось у дівчинки в грудях. Мабуть, він хотів побачити її. Чому б же він отак стояв і дивився на вікна? Напевне, хотів довідатись, чому не прийшла в клас.
Біля дверей дзенькнув дзвінок, Галина кинулась відчиняти і ніяково відступила. Перед нею стояв Василь Васильович. Дівчинка потупилась, краска залила її щоки. Директор застав її не в ліжку, отже, вона не хвора, в школу не пішла.
Василь Васильович привітався й скинув пальто. Повільно, ніби чогось побоюючись, зайшов він у вітальню. Довідався, що батько Галини буде тільки пізно ввечері. Про матір не згадав жодним словом.
Сьогодні, не бачачи Галини в класі, Василь Васильович схвилювався. Він догадувався про справжні причини відсутності учениці. Чи зуміє він знайти потрібні слова, заспокоїти дівчинку?
— От я й прийшов, Галино, — весело сказав він. — Шкода, що не побачу твого тата, ну, та нічого. Гадаю, що й ти мене не виженеш. Чи не так? Ну й чудесно.
Але в очах Василя Васильовича не було веселості. Галина читала в них німе тривожне запитання. І дівчинка вгадала, що саме непокоїть директора.
Василь Васильович, глянувши на ученицю, відразу переконався, що мати вже поїхала. Але директор школи не хотів одразу запитувати про це. Навіщо хвилювати дівчинку? Він хотів знайти підтвердження своєї здогадки в оточенні.
В передпокої він мимохіть шукав очима жіночого вбрання. Можливо, що мати кудись пішла і скоро повернеться.
Василь Васильович побачив на стільці "Княжну Джаваху". Він узяв книжку в руки. Від його зору не сховалось і те, як зніяковіла й почервоніла Галина.
— Колись і я читав книжки Чарської, — просто сказав він. — Ну, а тепер — не та доба. Життя здається таким коротким, що не встигаєш читати найкращих світових письменників. Ну, а Чарська — хто ж розумний буде витрачати на читання її солоденьких творів дорогий час?
Василь Васильович спокійно відклав "Княжну Джаваху" набік і наче зовсім забув про неї. Принаймні він жодним словом не згадав більше про цю книжку.
Рішуча хвилина наближалась. Треба було нарешті спитати про матір. Василь Васильович глянув на Галину.
— Ти ж пам'ятаєш, Галино, нашу вчорашню розмову? Ти не журишся? Твоя мати…
— Поїхала вже… — прошепотіла дівчинка.
— Поїхала, — повторив Василь Васильович, наче він уже про це знав і раніше. — Але… але з тобою залишився батько, якого ми всі любимо й поважаємо, Галино.