Здовж греблі стоять рядком величезні, старезні дерева, буцім сторожі, щоби став не перервав греблі та не залив міста, як це вже раз і сталося колись, бо став був коди вище від міста, так, що тільки вежі ратуша, церкви і костелів знімаються понад його плесо.
Верхи цих веж весна вже обмила дощами, висушила вітрами, а тепер їх сонце позолочувало своїм промінням. Як же вони блистять, мовби на них хтось велетенські свічки позапалював, мовби там хтось попришпилював зорі. Моє захоплення краєвцдом Бережан перебив Кирило.
— Не знати, паничу, чи Василь виїхав уже другими кіньми до жуківського мосту.
— А нащо нам його?
— Як то нащо? Підбичувати мусить. Одною парою не переїдемо ні ліска, ні Глинки. Там така розкаль, що хай Бог криє.
— А якось їздять люди.
— їздять, але як! Суголовками об'їжджають або озимину псують. Коні в них малі та шпаркі, як мишенята, а вози на дерев'яних осях. Та й то колись тут як якийсь застряг у ліску, то півднини бовтався, поки не над'їхали люди та й не підбичували.
На наше щастя, перед жуківським мостом, на муро-ванці, стояв Василь з другою парою коней. Припрягли і з'їхали в болото.
Кирило правду казав. Це була така розкаль, якої я ще не бачив. Віз поринав по самі осі в болоті. Люди городами ходили та загумінками.
Минула година, заки ми переїхали село й опинилися перед невеличким дубовим ліском.
Я все того ліска боявся, бо звичайно верталися ми з Бережан пізно вночі, дорога була навіть літом і в погоду препогана, повна ям та грубезних корінюк, що мов величезні гадюки повилазили з нір й повзли через дорогу.
Лісок мав два дуже прикрі горби, а посередині яр, куди стікала з усіх сторін вода. Направо й наліво росла не густа, але стара дубина. Там було темно, і я все боявся, що з тієї темряви вискочать як не вовки, то розбійники.
І тепер, коли Кирило й Василь перед тим ліском стали, щоби коні висапалися трохи, то, незважаючи на те, що було ще ясно, я волів дивитись поза себе, на Жуків і Шумляни, ніж на цей непевний лісок.
— Кириле, а чому ми не їдемо? — питався я.
— Спитайтеся, паничу, коней. Бачите, як боками роблять. А такі стали, якби їх хто намилив. Це не дорога, а лихий зна що. Бодай би кращими не їздили! — закляв не знати кому.
Василь добув разовий хліб, часник і сіль. їли. Я також. Хліб мені смакував, як не знати що. Це я і сказав їм.
— Бо то свій, а не з чужого поля і не з чужої печі, — повчав мене Василь. — У місті тільки булки, а разового хліба там не вміють пекти.
— Разовий хліб здоровий. Він навіть зуби чистить, і тому-то нас, хлопів, зуби менше болять, ніж вас, — додав Кирило.
А Василь:
— Часник також річ добра. Прикро пахне, то правда, але хороба того паху не любить і втікає. Та ще й голоду ніщо так скоро не заспокоїть, як часник. О, прошу, — і він подав мені два здорові зубці.
Я їв і хвалив, хоч часник був такий гострий, що мені аж в носі крутило і в очах свічки горіли.
— А тепер закуримо собі, — сказав Кирило, добуваючи капшук з тютюном і паперцями.
Скрутив папіроску і подав Василеві.
— А, може, ви, паничу, також? — звернулися оба до мене.
— Не курю, — відповів я таким тоном, буцімто мені не одинадцять літ, а вісімнадцять, якщо не більш.
Сутеніло, коли ми рушили з місця. Коні стогнали, віз тріщав, посторонки натягалися, мов струни.
— Вйо, вйо, вйо! — кричали оба парубки. Віз котився два-три кроки й став.
Василь, де берег був трохи вищий, зіскакував з коня і йшов. Потім скакав на котрогось із них і знову: "Вйо, вйо, вйо!*
Так викараскалися ми врешті на горб і стали. Перед нами вилискувалося, як озеро, те багно, що було між горбами.
— А тепер що? — спитав Василь, чухаючися за вухом.
— Ми там потопимо коней.
— 1 себе, — додав Кирило. — Тому й повертай гайта.
— Але там жито, — кривився Василь.
— Хай буде і пшениця, — їдь!
Об'їхали ми багнюку і знов звернули на дорогу. ї знов така сама, коли не гірша розкаль, і ями такі, що віз пере-хилюється на боки, — ось-ось і перевернеться. Закусую зуби, щоб не кричати, і тільки постогную стиха.
А тут вже й темно стає... Господи, щоби скоріш додому! Доки життя, в таку дорогу під вечір не поїду, — кажу собі.
— А ви курячої сліпоти не маєте? — питаюся Кирила, бо доїжджаємо до Глинки, а там неважко загнатися в рів, коли не бачиш добре.
— Славити Бога, не маю, — заспокоює мене Кирило, і я бачу, що він правду каже, бо ідемо добре — хоч і довго; Щокілька кроків коні стають, щоб видихатись і набрати сили.
Так ми якось щасливо взяли цю Глинку і ще два-три горбки, а там вже й Біще — наліво, перед нами.
По хатах світиться ще. І в млині також ясно. Мабуть, пізні Івани пшеницю на паску мелять. Млин гуде й торохтить, буцім сердиться, що спокою не має. (Він раз зі злості жінку на колесо взяв, як віл на роги.)
Від млина до приходства вже недалеко. Але ще треба переїхати цей місток, що на нім чорний баран показується. Не дай Боже побачити його!
Боюся того барана, але очей від містка ніяк не відірву... Щось на нім сидить... Чорне, велике... Побачило нас... Жене, ланцом дзвонить, на віз вискочити береться.
0 Боже! Це ж наш добряга Босий! Із припону зірвався, щоб нам вибігти назустріч. Дасть йому за це пастух Василь, о, дасть!.. Босий!
Від містка до нашої брами, може, ще з триста кроків. Але доїхати туди нелегко. Дорога крутиться понад потік. Потік виступив на дорогу, а болото з дороги спливає до потока. А тут ще й верби з обох сторін: густо саджені, крислаті. Треба бути Кирилом, щоб переїхати тих кількасот кроків. І Кирило їх переїхав.
Щоправда, Василь-пастух поміг йому трохи, бо вийшов з ліхтарнею на браму. Ліхтарня велика, з грубою свічкою, освітила прикрий скрут на подвір'я.
1 так ми вже перед ґанком. А на ґанку крик: "Приїхали! Приїхали!"
Зіскакую з воза, вибігаю по сходах і паду просто в обійми тата й мами.
— Славити Бога, що ти вже тут, — тішиться мама. — А ми боялися, чи не сталося вам що злого. Ходи ж у хату.
Роздягаюся і розглядаюся довкола. Хата по бере-жанській така якась мала і низька. Дерев'яна стеля. Грубезні сволоки підтримують її. Двері такі, що тато мусить добре згинатися, переходячи з кімнати до кімнати. Але я не міняв би тієї хатини навіть за найкращу палату. Покоїв тільки три, та й ті маленькі. Перебігаю їх і біжу до кухні. Вітаюся з челяддю і з котами та псами.
— А ви, Василю, — звертаюся до пастуха, — не бийте Босого, що зірвався з припону, добре?
Василь обіцяє, а з покою чути голос мами: "Ходи ж бо вечеряти! Є мариновані селедці і печена картопля".
Біжу, а по дорозі стаю над ліжечком маленького брата. "Тс! Не буди його! — каже мама. — Він недавно заснув, хотів на тебе чекати".
За хвилину сиджу при столі та відповідаю на питання тата й мами про діда, тіток і — школу. Відповідаю, але чую, що язик буцім не мій, свічки на столі гуляють, годинник на стіні киває вказівкою на мене, як пальцем. Що піднесу повіки, то вони знову падуть. Позіхаю.
— Постеліть йому, бо він з ніг летить! — чую голос тата.
І мені стелять на канапі у великім покою.
БАБИ
Вночі з великого четверга на п'ятницю пекли у нас петенетові баби. Звали їх також тюлевими.
Що значило "петенетові" — того я ніяк і від нікого не міг довідатися. "Таке стояло у приписі, що залишився по покійній прабабці і — годі!" Назва "тюлева баба" була вже легше зрозуміла, але зате цілком несправедлива, бо невже ж можна було рівняти тісто тюлевої баби хоч би навіть з найдорожчим тюлем? Тюль ані не мав таких дрібосеньких дірок, ані не був такий еластичний, ані, врешті, не можна було його їсти. А тут усі гості казали, що до вина нема нічого кращого від петенетової чи там тюлевої баби.
А пекли їх (оті баби) тому в ніч із четверга на п'ятницю, бо були вони (оті баби), так сказати б, сильно нервові. Вистарчило, щоби хтось дверми легко рипнув або кріслом гуркнув, а вже така баба сіла й не хотіла встати.
Хоч знала, що псам її викинуть, а не встала.
У великодній четвер батько йшов до церкви, а парубки до вогню* й під дзвіницю, і в хаті ставало тихо, хоч маком сій. Тоді-то й починалося печення петенетових баб.
Починалася тая містерія доволі прозаїчно. "Дівки", себто служниці, приносили зі спижарні до кімнати бабуні Цілу балію покладків. Баб мало бути шість, так тоді відчислювали шість кіп покладків. А на підлозі чекало вже чисто вимитих шість масниць, своїх і позичених від сусідок. Одна між тими масничками була з металевим курком, таким, які бували при російських самоварах. (Як масло було готове, то тим курком випускалося маслянку.)
Отож до кожної з масниць вибивали по шістдесят Жовтків, пильно вважаючи, щоби не попав туди ані шма-
Ватра, яку палили за церквою.
точок білка, бо він міг би пошкодити бабі. Білки ці виносили в макітрах до кухні, а тоді "дівки" і їх помічниці з села сідали на долівці, притримували маснички колінами,' і починалося биття жовтків.
Мама хвилину приглядалася тій роботі, а потім ішла до другої кімнати, відчиняла пожовклу стару кухарську книжку якоїсь "Єкатерини" і шукала рецепти на ще один торт, який хотіла післязавтра, себто в суботу, спекти. Я сідав коло мами і з насолодою приглядався, як ті дрібні пальці листували перетлілі листки "Єкатерини". А що цілий день набігався, бо найменше десять разів був під церквою, тож не довго того приглядання було, — заснув. Глухе, одноманітне хляпання, що добувалося із шістьох масничок, вколисувало мене до сну. У сні грали великодні дзвони й лунали гаївки.
Нараз хтось мене потягнув за рукав. Я стрепенувся і відкрив повіки. Наді мною стояла мама. Дрібний палець приклала до уст: "Тсс!" З її обличчя втікали останки гніву, а на його місці являлася добряча усмішка, що мені все нагадувала чомусь-то перші сонячні усмішки весни. "Тсс! Тихо! На пальцях іди!" — і тихенько, майже нечутно відчинила двері до "бабуниного покою".
Образ, який я побачив, був для мене, дитини, настільки сміховитий, що я мусив долонею затулити уста, щоб не розсміятися вголос. Усі шість дівчат спали при масничках. Кожна в іншій поставі, і кожна іншим голосом хропіла. Маснички кріпко притримували колінами. їм (масничкам) нічого не сталося, крім однієї, якраз тої найбільшої і найштудернішої, з курком, як при російськім самоварі.
При цій масниці сиділа наша дівчина Доська, пізніше жінка Семка, якого звали бідним багачем.