Перепаде тобі од батька на горіхи,— сказав Степан, що підійшов і з цікавістю дивився на хлопчину й коня.
— До завтра, Каштане! Жди, я зранку за тобою зайду.
— Та діждеться ж, не помре.
— Скільки йому вже може бути років? — спитав Славко дорогою.
— Може, тридцять, а може, й усі сорок, хто його зна...
— То він уже дуже старий?
— Та старий. Як світ, старий.
— Шкода.
— Багато чого шкода, та нічого не вдієш,— відповів Степан, думаючи про щось своє.
6
— Знов конину сюди приплуганив?.. А нащо? — питає дядько-пиворіз.
Він сидить на тому ж місці, що й учора. Начеб і на ніч нікуди не ходив. Біля нього знову ціла батарея пляшок пива.
— Не турбуйтесь, дядьку, все буде в акураті. Це ж не простий, а вчений кінь.
— Розкажи кому-небудь...
— Хочте — вірте, хочте — ні.
— Ніколи не повірю,— каже і береться до пива, пожадливо заливає його в себе, і живіт йому з кожною пляшкою роздувається, роздувається...
Славко з усіх сил затискає долонями рота, щоб дядько не почув його сміху, й летить до води, вигукуючи на ходу:
— Каштан, за мною! Вперед!
Кінь потрусив важке тіло за ним.
Плавають наввипередки. Згодом Славко хапає Каштана за хвіст і змушує, щоб той буксирував його.
Сонце вже випливло зовсім високо, а хлопець усе не виходить з води й коня не випускає.
Дядько на березі вже повипивав усі пляшки, нудиться без пива, як дитя без соски. Знічев'я обводить важким поглядом річку й гукає:
— Вилазь, хлопче, бо на голові верба виросте. І коневі дай спокій — він у тебе вже на ладан дише.
Коли вийшли з води, в Каштана довго ходили ходором, а потім глибоко позападали здухвини. Кінь упав і відразу ж заснув.
7
Він плив спокійною рікою сну, і нараз якась владна сила вихопила його з тої ріки, як рибу.
Увесь змокрілий, спраглий, із болісним копитним гулом у гарячій голові, лежав він на встеленім соломою помості й задихався.
Він з усіх сил напружив зір і намагався щось побачити крізь важку пелену темряви.
Він нашорошив вуха: чи не зазвучать знайомі кроки?
Але ніхто нізвідки до нього не йшов.
Він хотів звестися. Задер голову і вже навіть ставав на передні ноги, та вони затремтіли і підкосилися.
Каштан незграбно впав набік і боляче вдарився головою об перегородку.
Він полежав тихцем, прислухаючись до свого болю і намагаючись зібратися на силі. Біль переходив з голови у груди, в ноги, в живіт. Тіло йому всередині стало аж закипати холодним дрижем, а шкура боляче стяглася, мовби на морозі.
Важка й густа темінь у вікні над ним поволі розмивалася, вікно сіріло, виразнішим ставав його чотирикутник на стіні.
Каштан подивився на той сірий чотирикутник довгим тужливим поглядом і знову прислухався. В конюшні було тихо й темно. І лише в голові йому то наростав, то стишувався копитний гул.
Каштан напружився і конвульсивно заіржав, кинувши в те іржання рештки згасаючих сил.
Іржання розбудило всіх коней. Вони позривалися на ноги. Нажахано іржали, хропіли, били ногами в перегородки, свердлили темряву налитими кров'ю очима, гриміли ланцюгами, намагаючись попереривати їх.
Але Капітан уже не чув того вировиська в конюшні, слух йому раптово відібрало. Він ще раз спроквола підняв голову і подивився майже невидющим поглядом, чи ніхто до нього не йде.
Життя виходило з нього, мов тепло з усіма забутого вогнища.
Він уже зовсім знеможено заплющив очі, щоб більше не розплющити їх. І з них викотилися гарячі, важкі, як свинець, сльозини.
Йому раптово полегшало, але це відчуття було миттєвим, як спалах блискавки на нічному небі,— майнуло і щезло.
І тоді на нього навально впала темрява.
Він зітхнув і затих.
8
— Та це ще з тиждень тому було,— сказав Степан...
Славко мовчки пішов у конюшню. Подивився туди, де завжди
був Каштан. Перед очима йому попливли жолоби, вікна, двері. Він безсило схилився на перегородку й зайшовся ридма.
Степан стояв збоку, дивився на хлопцеву голову і зніяковіло казав:
— Ти, козаче, той... не плач, значить. Не можна буть таким тонкосльозим. Добрий ти дуже — отого й сльози зразу... Вік вийшов коневі — от і все. Та й за тобою заскучав, поки ти хворів...
Степан говорив незвично повільно. Слова вже не вилітали з рота, мов лушпиння, а тихо просочувались крізь прокурені зуби і падали до його ніг, як важкі краплі води.
— Ти коли їхатимеш?
— Що?
— Їхатимеш коли, питаю...
— Завтра.
— Зайди ж попрощатися.
— Добре.
— Не забудь же зайти. Я тобі ременя солдатського подарую, щоб пам'ятав Степана. А тепер іди, не терзай собі душу.
...Того вечора Славко рано ліг спати й одразу ж заснув.
— Ти бачиш, як усе вийшло нам на кінець відпустки,— журно сказала мати батькові.— Й ангіна ця десь до нього причепилася, і кінь його помер...
— Я побачив сьогодні, що в нього стали зовсім дорослі очі. Дуже він побивається.
— В місті швидко все забуде. Дитячий біль — як роса, зійде сонечко — роса щезне.
— Якби ж так і з нашим Славком. Надто він вразливий. Чи ми тут винні, чи він такий удався?..
— Таким він удався, таким і зостанеться. З таких і люди виходять,— роздумливо сказала бабуся і погладила схожу на кульбабу Славкову голову.
Вони обоє уважно подивилися на неї. І обоє тільки зараз виразно помітили, що вона вже стара, висушена, як тріска, що її очі вже давно поблякли...
Переглянувшись одне з одним, вони опустили погляди долу.
...А вранці Славко пішов до Степана попрощатися.