Марадона з нашого класу

Слабошпицький Михайло

Михайло Слабошпицький

Ла^адона

з наїиоіо класу

Я інколи одержую від нього листи. Пише, що ніяк не може звикнути до нової школи й до нового міста. А я ніяк не можу звикнути, що його вже тут немає. Хоч уже цілий рік минув, відколи він поїхав. Без нього бігаємо на стадіоні. Але тепер і футбол не футбол. Бо який же може бути футбол без Марадони? Проти нього ми всі — каліки. Ніхто до пуття не вміє ні кутовий подати, ні фінт вигадать, ні вліпити точно в "дев'ятку"...

На першості міста програли всі матчі і зайняли останнє місце. Торік були чемпіонами, а тепер останні. Ось що значив у нашій команді Марадона. Хоч і кажуть, що один гравець на полі нічого не вирішує, але такий гравець, як він, вирішував усе. Це не хлопець, а справжнісінький диявол. Одержує, наприклад, аж біля свого штрафного майданчика м'яч і включає реактивну швидкість. Легко обводить усіх і розстрілює ворота, як з гармати. Зупинити його можна тільки підніжкою. Торік Марадона з десяток пенальті заробив. І всі акуратно сам реалізував. А десяток голів у першості міста — не жарт. У нас тоді й співвідношення м'ячів було фантастичне: сорок п'ять — дванадцять. Більшість забив або сам Марадона, або закотили з його точного пасу за спину захисникам. Бо він — не тільки король дриблінгу й удару без підготовки, а й король пасу. Викладе тобі, як на блюдечку, тільки ногу підстав — і м'яч у сітці. Скільки таких подарунків він мені зробив! Розтерзав захист, один на один вийшов із воротарем, який уже кидається йому назустріч. Марадона може покотити повз нього м'яч у ворота, а він одпасовує мені, я без труднощів направляю його в сітку. Такої щедрості, як у нього, треба пошукати. Перед воротами всі стають егоїстами, кожен хоче забити сам. А він ділиться славою. Це нетиповий спортсмен. На таке здатні тільки великі. Пеле, наприклад, Платіні, Блохін. Очевидно, колись серед них називатимуть і нашого Марадону. Тобто Романа Кухаренка. Марадоною він став уже в нашій школі.

Коли він уперше з'явився в класі, ми не знали, що це нам щастя з неба звалилося. Ніхто не міг навіть запідозрити в тому тюхтій-куватому хлопцеві Марадону. Він був ніби сонний, і здавалося, ніщо в світі не може розворушити його. Коли ми йшли грати в футбол — це було після уроків,— нікому й на думку не спало запросити його, хоч у нас і бракувало одного гравця. Хто б міг подумати, що це вайло перестає бути вайлом, тільки зачує гупання м'яча.

Вже не пригадаю, як він усе-таки потрапив з нами на стадіон. Зате добре пам'ятаю, що тоді було далі. Він підхопив м'яч у центрі поля і, жонглюючи, проніс його до воріт. Обминув воротаря, як стовп, перекинув м'яч з ноги на ногу, потім коліном його на голову й головою обережно скинув у сітку. Як на тренуванні, коли ніхто не заважає. Але ж це було не тренування, а двостороння гра. Навкруг нього стояли, роззявивши рота, троє захисників. Це був майже шок. Таке ми бачили тільки по телевізору, в репортажах чемпіонату світу.

Я уважно придивлявся до нього і все намагавсь зрозуміти, кого ж він нагадує. Та коли він рушив у свій коронний рейд через усе поле, легко поминаючи суперників, я відразу ж згадав: Марадона... Так, Марадона. Така ж, зовсім не футбольна комплекція, техніка, як у циркача. І навіть в обличчі вгадується якась подібність.

Отак того дня Роман Кухаренко і став Марадоною.

Ім'я, що злетіло з мого язика, відразу ж прилипло до нього. Так його називала не тільки вся школа, а й усі в нашому місті, хто хоч трохи не байдужий до футболу. Навіть у газеті про нього написали. І називалася стаття: "Марадона з восьмого класу". Кореспонденти почули, як до Романа гукали, й погодилися з тим, що це ім'я йому більше підходить. Він не протестував. Чи сприймав як належне, чи йому було просто байдуже, як його називають. Зрештою, в нас усіх — і в наших учителів теж — були імена, не записані в паспортах чи довідках про народження. Хіміка ми називаємо Елементом, учителя креслення — Циркулем, нашу класну керівничку Марію Тимофіївну, що викладає російську літературу,— Княжна Мері. Мого сусіда по парті Васька Хоменка — Хомою. Мене всі кличуть Дон-Кіхотом. Я ще в п'ятому класі прочитав книжку про нього й розповідав усім про сумні пригоди героя. Мабуть, я дуже часто повторював: "ДОНКІХОТ... Дон-Кіхот... Дон-Кіхот...", бо те ім'я так і пристало до мене. Тепер його почуєш на кожному кроці, хоч більшість і не знає, хто такий Дон-Кіхот і чим він знаменитий. Люди повторюють слова, анітрохи не замислюючись над їхнім значенням. Тільки Мара-дона якось запитав: "А чому тебе називають Дон-Кіхотом?" Я відповів, що читав цю книжку й усім розповідав про неї. "Я теж читав",— сказав він. Потім помовчав, довго над чимось роздумуючи, і сказав: "Але ж ти нічого такого не зробив, щоб тебе називали Дон-Кіхотом..." — "Звичайно,— відповів я,— на вітряки не кидався, Дульцінею не визволяв..." Справді, який з мене Дон-Кіхот? То тільки ця конозиста Валерія вважає, що в мене клепки бракує, бо, бачте, натер пику її дорогому Гібридові. Вона з нього очей не зводить — знайшла Алена Делона! Самозакохане мурло цей Гібрид!

А було так. Я ввечері повертався з тренування і почув у парку бренькання гітари, а також його на диво противний голос. Гібрид не співав, а скавучав:

А ти мне ізмєніла-а, Друго-ва-а полюбіла-а... Зачем же ти мне шарікі Круті-і-іла в галавє?!

Я хотів обійти лавку, на якій сидів зі своєю компою Гібрид, десятою дорогою, бо від цього дуролома завжди можна сподіватися чого завгодно. Але він уже намацав мене своїми липучими очима.

— А, Дон-Кіхот! — загукав і перестав грати. — Гранд великого футболу! Валяй до нас, пивком рота пополощеш...

— Ніколи мені,— відповів я, навіть не зупиняючись.

— Може, тобі наше обчество не підходить? — з погрозою в голосі запитав він, і його шпагоносці дурненько захіхікали.

— Його мамочка й таточко вдома ждуть,— єхидним ангельським голосочком проказала Валерія, і на неї теж напав дурносміх.

Звичайно, мені б краще змовчати й нищечком іти своєю дорогою. Але якось самі собою вирвалися слова:

— Не підходить.

— А чого? — встав мені назустріч Гібрид.— Чого не підходить? Усім підходить, а йому, бач, не підходить!

— У тебе своя компанія, а в мене своя.

— Гордий, значить?

— Який є.

— Послухай, Дон-Кіхоте, тебе давно били?

— А тебе?

Гібрид аж занімів од такого нахабства.

Потім я зрозумів, що якби не ця прибембана Валерія, то я просто вдав би, що не чую Гібридового розпатякування, й змився б подалі від гріха. Та боявся, що потраплю на її довгий язик і вона роздзвонить, буцімто я злякався Гібрида. Ця коза бігає і що завгодно мекає. Отож виходить, що той ексцес, а головне Гібридова ганьба — на її совісті. Таки випросила, щоб я приклався з усіх сил до його нахабної пики. Сказано ж: завжди й у всьому шерше ля фам...

Поряд з Гібридом уже стали його попихачі. Якийсь недомірок чвиркнув крізь рідкі зуби мені під ноги.

— Похрестимо маминого синочка,— сказав зі зловісною усмішкою Гібрид і потягся до мене рукою. Очевидно, хотів узяти за підборіддя.

Я страх як не люблю, коли хтось лізе мені до обличчя, а тому геть закипів, побачивши в себе перед носом його брудні пазурі.

І ніби хтось збоку мені підказав: "Бий першим, бо буде тобі дуже погано!"

Несподівано навіть для самого себе я з усього розмаху зацідив його по мармизі. Гібрид аж кавкнув. Ясно, що він такого не чекав.

Поточився, мов п'яний, і сів на лавку. Під ним жалібно дзенькнули струни й затріщала гітара.

— Ах ти ж фраєр дешевий,— просичав він, тримаючись за щоку. — Яз тібя гугенота здєлаю, попишу-порєжу!..

І, мабуть, мені було б непереливки, бо що я сам проти цього кодла. Аж тут, на моє щастя, нагодився Марадона. Звідки він узявся — невідомо. На тренуванні його не було. Казали, що захворів і сидить удома. І на тобі — така щаслива несподіванка.

Ми з Марадоною тоді ще не товаришували. Це почалося вже після тієї історії.

Звичайно ж, я зрадів появі Марадони, хоч вона зовсім не злякала Гібрида. Він не знав, хто такий Марадона, й одверто його ігнорував.

Коли Гібрид знову став навпроти мене в загрозливій позі, Марадона сказав зовсім спокійним голосом:

— Як вам не соромно гуртом проти одного! Припиніть.

— Канай одсєдова, товстун,— крикнув на нього Гібрид. — І тебе почухаєм!

Я не чекав початку другої дії, а рішуче прискорив її. Знову з усього розмаху вклеїв по пиці — й Гібрид ногами вкрився. А його шмаркате воїнство позадкувало ні в сих ні в тих.

Марадона поклав мені на плече руку й сказав:

— Ходімо звідси. Ти вже добре провчив цього телепня, вія тепер і десятому закаже, як на людей кидатися.

Отже, Гібрид зазнав ганебного фіаско. Він і до сьогодні нишкне, коли забачить мене, і поспішає геть зникнути з моїх очей. Таки справді наука в ліс не йде.

Коли ми вже виходили з парку, Марадона спитав:

— А хто це такий?

— Вождь районної шпани,— сказав я і розповів йому, що хлопці в нашому містечку діляться на дві половини: ті, яких била Гібридова братія, і ті, яких ще вона не била.

— Отже, ти будеш перший, хто дав йому одкоша?

— Виходить, що так...

І тої миті мені здалося, що я знаю Марадону не один місяць, а все своє життя. Дивно, але це справді так.

Отак і починається дружба. Ти відчуваєш велику потребу щоденно спілкуватися з цією людиною, і вже навіть сама думка про неї завжди приносить добрий настрій. Без дружби наше життя дуже збідніло б. Та й уявити його без неї просто неможливо. То було б зовсім нудне, безбарвне існування.

У нашому класі хлопці невимовно заздрили Марадоні. Всі розуміли, що в нього футбольний талант. А я не заздрив, я радів. Радів так, начебто цей талант був у мене. Виходить, справжня дружба не знає заздрощів.

Наші наївні вчителі гадають, що у нас тільки школа та уроки в голові. Княжна Мері не втомлюється повторювати: "Вас повинно цікавити тільки одне — навчання. В ім'я цього забудьте про все на світі. Навчання, навчання й навчання — це ваш, я не боюся таких слів, патріотичний обов'язок!" Воно, може, й так. Але хіба здатна людина, котрій уже повернуло на шістнадцятий рік, забути все на світі в ім'я навчання? Нам уже й любов в голові, а не саме навчання. Вперше я був закохався ще в третьому класі. І в кого ж? В оцю козу Валерію! В неї був пишний — най-пишніший у класі — білий бант.

1 2 3 4