Сонце сідало... вона грала на арфі.
Я зупинивсь на хвилинку... тужливі згуки пливли наді мною до рожевих хмарин, що гасли вгорі. Це була туга самотньої душі. Так, це вона сиділа там біля вікна і перебирала легкими руками срібні струни арфи... горда, стримана, самотня, з серцем, покраяним глибоким жалем.
Підійти і стати на дверях, сказати слово ласкаве... Але ні! Мене не бажають. Я ворог, "москаль". Я повернувсь і пішов хутким кроком до палацу. Звуки ще пливли за мною, тихше, тихше і розпливлися в повітрі...
Я увійшов до своєї кімнати, Гончаренко вже чекав на мене.
— Так што, ваше високоблагородіє,— зустрів він мене,— старий вже двічі приходив, питав, коли нести обід, я зараз побіжу скажу йому.
Згадка про обід вернула мене до буденного життя, і, коли Франц приніс його, я віддав йому належну пошану. Наливаючи вина в чарку, я уважно подивився на пляшку: марка була та ж сама — старе французьке вино. Отож там та ж пляшка була з тутешніх льохів!
— Дозволю собі запитати,— озвавсь Франц, збираючи посуд.— Пан ротмістр завітають сьогодні до бібліотеки?
Я глянув на годинника.
— Так, о сьомій годині.
— Я чекатиму на пана.
Прийшов вахмістр. Все було спокійно, патрулі й роз’їзди не натрапили нічого непевного. Я оддав наказа розіслати роз’їзди на завтра і відпустив його. Треба було трохи спочити, утома почувалася у всім тілі.
Сів біля каміна, не було сну! Думка, мов кріт, рилася в голові. Хлопець приносив вино з замкових льохів. Він крав його чи його йому давали? І кого частував він, і звідки приходив тамтой, коли стежка кінчалася біля липи?
Відповіді не було, і це ще більше дратувало мене. Читання сьогодні не надило мене, та, щоб загаяти час, я підвівся о сьомій годині і пішов до бібліотеки.
В бібліотеці все було, як і вчора: горіли свічки в шандалах, дотлівав жар в коминку, тільки творів Вольтера не було на столі. Одна з шаф була відчинена, я підійшов роздивитись книжки — Вольтер, Руссо, Дідро, д’Аламбер, Монтеск’є — і раптом серед них я побачив знайому книжку: "Історія русовъ" Кониського.
Я взяв книжку і пішов з нею до каміна. Знайомі оповідання, знайомі сторінки... козацькі січі, боротьба, втрачена воля, Дорошенко, Мазепа... все кров...— прочитав я, гортаючи сторінку. Коли це тихий звук одірвав мене від книжки — невеличкі двері праворуч, зовсім замасковані, тихо розчинилися, і до хати увійшла молода uрафиня. Та ж чорна сукня жалоби...
Я так хутко зірвався з місця, що книжка впала мені з колін. Броніслава вклонилась мені надзвичайно елегантно, щось легке невиразно принадне було в кожному її русі, це були рухи молодої королеви. Я дзенькнув острогами і запитав по-французьки, спираючись рукою на спинку кріселка,— чи я не заважаю своєю присутністю?
— О, ні,— відповіла вона ласкаво своїм мелодійним голосом,— прошу пана ротмістра бути як вдома. Сподіваюсь, що ружмайловська бібліотека задовольнить пана. Тут є багато й белетристичних творів в цій шафі.
Вона одчинила одну з шаф, поставила в неї маленький томик, вийняла другий, знову вклонилась мені ласкаво і вийшла з кімнати. Двері за нею тихо зачинилися, і тільки дух зів’ялої троянди залишився в повітрі.
З хвилину я стояв в тій самій позі. Оце й всієї розмови?! І більше нічого? Але ні! Прийшла ти сюди в цю пору, щоб побачити мене! Так, так! Ти мала цілий день на те, щоб поставити свою книжку, але ти прийшла саме тоді, коли я був тут? Гаразд, гаразд!..
А тепер побачимо, які книжки читає графиня. Я підійшов до розчиненої шафи і одразу побачив той невеличкий томик, що поставила вона. Це була "Орлеанська діва" Шіллера. Так, це була література для неї.
Годинник віддзвонив десять.
V
Коли я прокинувся вранці, в голові моїй був вже готовий план. Я мусив виявити тайну лісової пущі, і я знав, як це зробити. Хутко одягнувся, оглянув пістоля, заклав кобуру, причепив шаблю і, коли Франц під час сніданку прибирав з столу посуд, сказав Гончаренкові, що піду на село, і о дванадцятій годині вийшов з кімнати. Трезора не взяв з собою.
Ввійшов у парк і вже добре знаною мені хвірткою вийшов у ліс. Ще було рано. Я подався в гущавину і ліг під деревом. День був сонячний, теплий, між гілок, проти сонця, тріпотіло "бабине літо". Разів зо два вистрибував на стежку зайчик і, побачивши мене, заклав вуха на спину і подавсь навтіки.
А старий казав, що в лісі немає дичини,— згадалось мені чомусь упевнення Францове. Нетерпіння пекло мене, раз по раз я дививсь на годинника, та стрілка, здавалось, не хтіла рухатись сьогодні. Нарешті стрілка стала на двох, наближалась та година. Ще було трохи зарано, але мені треба було раніше й почати. Я вийшов на стежку, одійшов і, коли вже був недалеко від повороту в яр, заспівав дзвінко і голосно:
— Ой, дівчина по гриби ходила...
Пісня покотилася лісом... далі і далі.
Ось я дійшов до дуба з заламленою гіллякою. Мій знак був тут. Я повернув в чагарник. Все так, все так. Он ліворуч висить на гілці пояс, я залишив його на тому самому місці… он стежка в яр... Я почав спускатися, голосно виспівуючи: "Я ж думала, що дуб зелененький..." Перейшов кладку і почав збиратися на гору. Серце в мене колотилося, що буде далі? Після пісні я почув вчорашні три глухих удари, наче деревом об дерево. Ось і липа, я оглянувсь, недалечко біля стовбура і лежав важенький дрючок. А, це ним, мабуть, він і бив по стовбурові. Я взяв дрючка і вдарив тричі по липі, а сам одстрибнув і сховавсь за сусіднього дуба. Серце так колотилося, що, здавалося, щось перехоплювало дихання. І враз я почув, як в липі, в самій липі щось заворушилося. Я прикипів до землі і здушив рукою пістоля. Так, в липі, щось заворушилось, щось совалось... Що це? Сон, дійсність?!
З дупла липи висунулась рука, потім голова, плечі й нарешті ціла постать,— це був молодий хлопець! Він хутко став на гілку, з однієї на другу і, мов по сходах, спустився на землю просто проти того місця, де заховався я.
Тепер я міг роздивитись його. То був не хлопець, а молодий шляхтич, знати те було і з обличчя, і з постаті його. Коли натура хтіла створити бездоганного красеня,— вона свого досягла. Невідомий був високий, стрункого стану; біле обличчя, високе чоло, хвилясте русяве волосся, темно-сині очі з-під соболиних брів,— таких очей я не бачив ніколи, темні вуса, шляхетні риси і надзвичайно біла шкіра, здавалось, вона просвічувала, і видно було, як грала під нею кожна жилка. Але то не була випещена краса: в обличчі, в рухах його почувались рішучість, завзяття. Одягнений він був просто: синя чумарка з срібними ґудзиками, підперезана дорогим слуцьким поясом, високі чоботи, за поясом пістоль, при боці шабля.
Він здивовано озирнувсь навколо.
Я піймав чуйним вухом здалеку звуки знайомої пісні. Не можна було гаяти й хвилини: поки той другий не надійде, сили в нас були рівні.
Я вийшов з-за дерева.
Коли б блискавка впала перед незнайомим, не так би він остовпів, як в ту хвилину, що побачив мене! Обличчя його враз спалахнуло.
— Зрада! — скрикнув він і вихопив шаблю.
— Стійте! — крикнув я,— сховайте шаблю і відповідайте зараз, що робили там в дереві і чого ви ховаєтесь в лісі?!
— Не маю охоти відповідати. Коли пан ротмістр вміє так добре битись на шаблях, як нишпорити по лісах і виявляти чужу таїну,— прошу добути шаблю, це моя відповідь шпигунові.
Образа вдарила мене в обличчя. Я вирвав шаблю і задзвеніла криця. Невідомий бився з запалом, завзято, я не гірше. Мій ефес боронив мені руку, шабля невідомого не мала цього прикриття, і я вже зачепив його раз по руці. В розпалі герцю ми й не постерегли, що пісня наближалася все ближче й ближче, що вона раптом урвалась, що якась постать, загорнена в темного плаща, хутко збігла на гору.
Тільки несвітський крик привів нас до пам’яті, просто межи нас стояла постать в темному плащі, від швидкого руху відлога спала з її голови, плащ скотився з плечей. Один наш рух,— і ми б пройняли її шаблями. Мимоволі шаблі впали нам з рук. Я глянув — і остовпів.
Не дівчина, не хлопець — це була молода графиня в своїй чорній сукні-жалобі.
Боже! Яка вона була гарна! Бліда, як мармур, а очі сірі здавались тепер чорними, мов агат.
— На Бога,— скрикнула вона по-польськи,— Стефан, цо то?!.— і звернулась до мене: — Пан ротмістр, яким чином?..— вона не доказала...
— Прошу графиню одійти набік,— озвався шляхтич,— і дати мені змогу закінчити справу з москалем.— В голосі його задзвеніло стільки презирства, що я спалахнув од гніву.
— Не з москалем, а з козаком! — скрикнув я, хапаючись за шаблю,— і козак не дарує образи!
Слово "козак" якось дивно вразило шляхтича, він зробив крок назад, глянув не мене і відповів спокійніше:
— Козак не робить засідки, а б’є ворога в одкритому бої.
— Я ротмістр лейб-гвардії кірасирського полку,— одповів я гордо,— моє завдання арештувати князя Порецького, що переховується в цих лісах, я виконую свій повин, а коли пан!..
Шляхтич спалахнув.
— Я князь Порецький,— одказав він зухвало,— князь Порецький не ховається від московського війська, але не дасться йому в руки живим. Прошу пана ротмістра взяти шаблю.
Ми схрестили леза.
— На Бога! — скрикнула графиня, і в її голосі вчулося стільки благання, стільки шаленого почуття, що я мимоволі спустив леза. Вона знов стояла межи нас бліда, схвильована.
— Стефан, на тобі кров! Тож не можна з пораненим битись! — скрикнула вона з одчаєм, звертаючись, власне, до мене.
Я глянув на князя: справді, я добре зачепив його праву руку, кров густо спливала.
Власне, мою образу було вже змито кров’ю. Я всунув шаблю в шабельтаса20. Непогамовні почуття і думки хвилювали мене, серце ходором ходило в грудях.
Князь стояв переді мною блідий, але рішучий; гра-, финя перев’язувала йому руку.
— Броніславо,— сказав він, коли вона закінчила,— тепер лишіть нас, то річ лицарська, і знову взявся до шаблі.
— Ні,— одказав я,— я битись більше не буду. Правда, я вистежив чужу таїну, але я й залишаю її вам непорушною, залишайтесь там, де ви отаборились,— таїни вашого притулку не вирве з вуст моїх ніхто, а в тім — порукою вам слово козацьке.
Я повернувся і почав хутко спускатися в яр, не оглядаючись назад. Мої слова, знати, теж ошарашили їх, бо ніхто не відповів мені й слова.
Я йшов хутко, не бачачи нічого. В голові стукало, серце колотилось, думки набігали, мов хвилі розколисаного моря.
Що я зробив? Що вчинив? Найгірший злочин з боку службового повину і чесний вчинок з розуміння людяності! Хто він їй, хто вона йому? Як було не озватись серцем на цей жіночий крик, повний такого нестерпного розпачу?
Я не знав, як дійшов до кімнати, як впав в кріселко, але вигляд мій був, мабуть, дуже схвильований, бо й Гончаренко, не насмілюючись питати, поглядав на мене непевним оком.
"Що буде далі?" — запитував я сам себе і не знаходив відповіді.
Франц приніс обід, я майже не доторкнувся до нього.