Ще годині о дев'ятій ранку, дарма що маскарад мав розпочатися тільки о сьомій вечора, Юра вже був готовий. Брат охоче відступив Юрі свою форму на один вечір: він уже вчився в гімназії другий рік і на маскараді радніше волів красуватися в одежі іспанського пірата, з пістолем-монтекристо за поясом і червоною хустинкою на маківці — кап-у-кап капітан Вельзевул з роману Луї Жаколіо. Юра підійшов до великого люстра у передпокої і, завмираючи серцем, заплющився. Він не міг повірити, що зараз він побачить там себе — не в осточортілій синій матросці з золотими якірцями на плечах, не в ганебних коротеньких штанцях з резинками над коліньми, не в остогидлих довгих панчохах, не в ідіотських черевичках на баб'ячих ґудзиках,— о, набридлі дитячі шати, будь вони прокляті, аж хочеться тупнути ногою! Нишком Юра розплющив одне око — ліве, не таке косе...
Просто перед Юрою, в рамі багетного золота, немов на портреті, або ж просто на порозі сусідньої кімнати — стояв чудовий гімназист: шинель мало не до підлоги, дванадцять ґудзиків, як дванадцять карбованців, синій кашкет і дві пальмові гілочки на гербі... Щось надзвичайно знайоме, бачене було в рисах обличчя цього незнайомого, вперше баченого бравого гімназиста. Юра розплющив і праве око. Справді — вуха лапаті, праве око косе, ліве також, верхні зуби стирчать уперед — нема сумніву, то саме він, Юра, і є, ніхто інший. І наплювать! У прекрасній гімназичній шинелі ці дефекти не мають ніякого значення. Юра знахабнів і скинув кашкета. І не за козирок, як належить вклонятися на вулиці педагогам, а затуливши долонею герб і утиснувши пальці в криса попереду — як-то вклоняються гімназисти-старшокласники, коли стрінуть знайому гімназистку і їх ніхто не бачить... Під кашкетом сторч, скуйовджено і без пуття вихрилося препаскудне руде волосся. Юра зітхнув і надів кашкет...
Рівно о сьомій, пітний, розімлілий, ледве тримаючись на ногах,— бо шинелі він так і не погодився скинути протягом цілого дня — Юра рушив за сестрою і старшим братом до гімназичного під'їзду. Ноги ледве пересувалися, дихалося важко, голова падала на груди, засинаючи сама по собі — окремо від Юри і проти його волі. Поруч з невеличким нещасним гімназистиком гордовито виступав капітан Вельзевул і пишно випливала іспанська королева. Всі троє були в масках. Вони йшли на бал-маскарад. Юрі гірко скімлило в грудях — без маски він не мав права вдягти гімназичну уніформу! Ніхто й не знатиме, що цей бравий гімназист під маскою — це Юра, він. Без маски Юра буде гімназистом ще ген-ген коли! Може, аж місяців через три!
Але тут нещасний гімназист, капітан Вельзевул та іспанська королева ввійшли в гімназичний двір. До широкого гімназичного ганку поперед них ішли: офіцер років тринадцяти, двоє індійців з перами за вухом і томагавками в руках, Дід Мороз з білою бородою, тореадор, гаучос і дві циганки з чорними косами. Юрі враз голова переболіла, плечі випросталися і висох піт — він здоровий і свіжий, яким був о пів на дев'яту вранці, ще до того, як почав одягати маску. Таж на світі було прекрасно жити, і це ж зараз маленький Юра мав причаститися до найкращих розкошів людського життя!
Протовпитися до гімназичного вестибюля було майже неможливо. Зразу ж за дверима, між вішалок для шинелей та скринею для калош, стояв густий, непролазний натовп. Трубадури, пейзани, рицарі, різні звірі, птахи, квіти і комахи. Натовп стояв тісно, плече в плече,— ні просунутися, ні продихнути. В чому річ? Адже в гардеробній доводилося затримуватися рівно на дві хвилини, щоб скинути пальто і калоші, а тоді зразу ж бігти сходами нагору. Гімназистик Юра, капітан Вельзевул і королева іспанська, нарешті, просунулися між жокеєм, білим ведмедем та червоною трояндою. Юра зразу ж вискочив на першу скриньку для калош. Тепер йому принаймні було зовсім видно навкруги. Господи! Що довкола коїлося! Французький солдат стояв поруч з руською бояринею, осел з довжелезними вухами, якими він пряв без упину, стояв зразу ж за Дон-Кіхотом з мідним тазиком на голові, Санчо Панса тримався за його руку. А он осторонь, так само, як і Юра, на скриньці для калош височів не то чоловік, не то годинник — людина-будильник — і секундна стрілка на ньому весь час оберталася і деренчала. Юра заляскав у долоні і навіть заверещав від щастя. А от там, дивіться — соняшник, матрос, мідний самовар, пивна пляшка, Лев Толстой і молодий Гриньов з "Капітанської дочки" Олександра Сергійовича Пушкіна... Гімназист серед усіх тих присутніх був тільки один — Юра. Замаскуватись в гімназії на гімназичному балі гімназистом — це було зразу ж оцінено Юриними сусідами: дама в криноліні його поцілувала, вовк похлопав його по плечі, статурна мальва сунула в руку шоколадну цукерку. Юра починав уже почувати себе найпершим героєм.
Втім, тут, у вестибюлі, серед натовпу карнавальних масок щось таке відбувалося, щось незрозуміле і чудне, чого зразу Юра навіть не вмів і помітити. Тієї ж секунди, як він почав був щось там таке примічати, події почали траплятися одна по одній і без того, щоб до них особливо придивлятися. Насамперед з усіх боків і всі зразу раптом почали вигукувати: "Тихо ж, тихо, слухайте, господа!" — і тоді Юра побачив, що з-за залізної круглої грубки висунувся матрос у безкозирці набакир і, притримуючи правою рукою маску на лиці, лівою розмахував, вимагаючи до себе уваги і загальної тиші. Всі так охоче почали гукати "тихо ж, тихо" — Юра сам верещав, що було сил,— що минув досить довгий час, поки сяку-таку тишу пощастило встановити.
— Господа! — гукнув матрос, притримуючи маску рукою, щоб вона не зірвалася з щелепів.— Господа! Ми не підемо сьогодні на цей ганебний бал-маскарад! Нехай педагоги і педелі самі на ньому веселяться, якщо це їм лежить до серця!..
На цьому зчинився такий ґвалт, що матрос не міг вже говорити далі і знову зник за залізною грубкою. Юра гукав і верещав голосніше від усіх. Як не підемо? Ну, це вже дудки! Він одягся гімназистом, він вже майже гімназист, потім будуть видавати торбинки з яблуками і пряниками і — не йти! Побити зараз же треба цього противного матроса!
Але в цей час на площадці сходів згори з'явився сам директор гімназії, Іванов, з довгою розчесаною на два бакени білою бородою. Пейзани, ведмеді, квіти, гаучоси і наяди згадали, що вони гімназистки і гімназисти, і зразу ж замовкли.
— Що тут трапилося, господа? — запитав директор гімназії, широко сплеснувши руками.
Тоді раптом з вішалки, що була просто над Юрою, розітнувся різкий, підвищений і схвильований голос. То кричав гаучос, підтягтися за гаки вішалки на руках і витягти шию наперед, щоб його всі почули:
— Росія захлинається в крові, а ви влаштовуєте щотижня бали і маскаради, щоб відтягти нашу увагу від політичних подій. Це підло!
— Ви хочете нас покалічити, поки ми ще молоді! — перебиваючи гаучоса, зарепетував поруч білий ведмідь.
— Шмідта убили! — раптом вискочив знову з-за грубки матрос.
— Матюшенка убили! — скрикнула червона троянда.
— Шибениці! Погроми! Козаки! — заверещав знову гаучос.
Юра заплющив очі. Погром, шибениця — це він знав. Вигорілий Стародуб, сивий морозяний ранок і високі стовбури базарної гойдалки. П'ять туго напнутих мотузок і п'ять мертвих тіл мотузярів-страйкарів... Він мерщій розплющив очі — зараз він кричатиме теж. Він не хоче! Він же не знав...
— Ми все це знаємо! — враз закричали матрос, білий ведмідь і червона троянда.
— Царська Росія — це й є мерзенний маскарад! — закричав хтось, кого не було видно.—Геть всякі маскаради і маски!
— Господа! — зойкнув директор.— Я вимагаю припинити і...
Ффффф! — з тихим шелестом шурхнула вгору пака маленьких білих папірців і зразу ж розсипалася, немов пластовинням снігу. Білі паперові квадратики, завбільшки з сторінку словничків, попливли, посипались, війнули в повітрі на голови і на плечі юрбі.
— Товариші! — гукнув знову хтось невидимий.— Прочитайте правду і не будьте дітьми!
— Господа! — знову закричав директор, і вже коло нього на площадці було кілька педагогів, між ними й Юрин батько; два сторожі збігали вниз по сходах, і передні маски подалися назад, бо, очевидно, їх мали зараз хапати руками. Бенц! — щось брязнуло в кутку за залізною грубою. Тієї ж секунди враз засмерділо так страшно і нестерпно, що всі застогнали, і натовп забився, затоптався, завирував.
— Обструкція! — кричав хтось.— Бомба з смородом! Тікайте по домах! Геть маскаради! Не замазуйте нам очей! Ми протестуєм!
З криком, галасом і сміхом всі товпилися швидше геть. На порозі зчинився вереск — когось придавили. Хтось розбив вікно, війнуло вітром — сморід зразу поменшав — ціла лавина кинулася плигати через вікно.
Два сторожі топталися ззаду, хапали за спини, за коміри, за штани — їх били по руках, кусали пальці і видиралися.
В актовому залі на другому поверсі, серед вінків живих квітів по стінах, серед гірлянд триколірних прапорців та барвистих китайських ліхтариків, під портретом государя-імператора Ніколая II куняв самотній тапер, запрошений для танців з "Дома призрения слепых, глухих и немых". Йому було нудно самому і без діла. Одним пальцем він награвав стиха нову варіацію польки-кокетки...
Юра був дома перший і вже сидів у мами на колінах. Розповідаючи, він майже непритомнів від захоплення і переживань. Брат із сестрою топталися довкола, заздро позираючи Юрі в рот, мамі в очі і намагаючись докинути слівце і від себе. Але Юриного голосу, відомого в родині під назвою "ієрихонської труби", вони вдвох перекричати не могли.
Потім прибіг батько. Він не міг дихати, він давився, патлав бороду і розмахував руками.
— Ах, ти вже знаєш! — він був розчарований, що Юра випередив його.— Дайте мені стакан боржому, я більше не можу! Нуте-с... Обормоти! — раптом зареготав він.— Молодці! Го-го-го! Коли в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році, в двадцять п'яті роковини смерті Шевченка, ми робили демонстрацію...
Він раптом зірвався і побіг.
— Корнелій! Куди ж ти?
— Я побіг. Там затримали чоловік з двадцять. Ми зараз будемо садити їх в карцер!.. Годин по двадцять на брата закатаємо, остолопам! Го-го-го-го!..
Він хряпнув дверима і побіг.
Потім задеренчав дзвоник з парадного.
На порозі з'явилася ставна жіноча постать і перед нею трійця маленьких.
— Олено Адамівно! Ви дозволите на вогник до вас?
— Пані Бржонковська! — Мати була здивована вкрай.