Був собi раз Осел. Забагато йому стало працi i батогiв у господаря.
"Давай,— думає,— втечу в лiс i буду жити на волi! Буду собi пастися по лiсi, i хто менi що зробить?"
I, не думавши довго, втiк вiд господаря, та й у лiс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нiчого, нiхто його не б'є — вiдколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього.
"Ну,— думає собi Осел,— аж тепер по менi буде!"
Але поки Лев дiйшов до нього, вiн якось трохи отямився i помiркував собi:
"Ану, може, я його деяк здурю?"
Та й як стояв, бух на землю, лiг собi i лежить, мов i гадки не має. Надходить Лев i кричить уже здалека:
— Ей, ти, хто ти там? Як ти смiєш лежати? Чому не встанеш i не поклонишся менi?
А осел мов i не чує. Лежить собi та тiльки довгими вухами клапає.
Надiйшов Лев i знов кричить:
— Зараз устань i поклонися менi!
— А хто ж ти такий?— питає Осел.
— Ти ще й питаєшся?-кричить грiзно Лев.— Хiба ти не знаєш, що я Лев, над усiми звiрами цар?
Осел, не встаючи, пiдвiв голову i витрiщив на нього очi.
— I що ти за дурницi балакаєш?— промовив вiн.— Ти цар над усiми звiрами? Хто тобi се сказав? Маєш то на письмi? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори!
Лев став, мов чолом об стiну стукнувся.
— Хто менi се сказав? Та всi менi се кажуть, що я над звiрами цар. Хiба ж се неправда?
— Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усiми звiрами не хто, а я.
— Ти?— здивувався Лев.— А ти хiба маєш се на письмi?
— Певно, що маю! Ади* (* А д и — лишень.) подивися ось тут! I вiн устав на рiвнi ноги i, обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якiм була прибита новiсiнька блискуча пiдкова.
— Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то й ти би мав таку.
— Ото диво!— промовив Лев.— А я про те й не подумав нiколи. Мабуть, твоя правда. Але стiй! Давай будемо трiбуватися*(* Трiбуватися — змагатися.). Ходiмо в лiс, хто за годину наловить бiльше звiрiв, той буде правдивий*(* Правдивий — справжнiй.) цар.
— Добре, нехай i так буде,— промовив Осел, i з тим розiйшлися.
Лев побiг по лiсi; бiгав, бiгав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звiрину — за годину мав уже щось п'ять чи шiсть штук. Бере те все i волоче до Осла.
А Осел тим часом що робить? Пiшов собi на широку поляну, де сонечко ясно свiтило, i насеред луки кинувся на землю, ноги геть вiдкидав, очi зажмурив, язик висолопив на пiвлiктя — сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби лiтають, ворони, ка-нi, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усi гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по нiм скакати, дзьобати його язик та очi. А Осел нiчого, тiльки як котра пташина надто близько надлiзе, а вiн клап її зубами або стук її ногою, вб'є та й ховає пiд себе, та так хитро, що другi й не бачать. Не минула година, а вiн уже надушив їх з пiвкопи. Тодi схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всi врозтiч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те мiсце, де мали зiйтися зi Львом. Приходить, а Лев уже там.
- Іван Франко — Вільгельм Телль
- Іван Франко — Великий шум
- Іван Франко — Перехресні стежки
- Ще 375 творів →
— Ну, що,— каже до Осла i показує йому свою здобичу,— бачиш, скiльки я наполював?
— Ну, та й дурний же ти, небоже,— каже Осел i копнув його звiрiв ногою.— Таких звiрiв я мiг би був наловити зо двi копи. Та що вони вартi! А ти подивися на моїх! Я тiльки таких ловив, що в повiтрi лiтають. Ану, попробуй ти.
— Нi, я такої штуки не втну,— вiдповiв Лев.— Аж тепер бачу направду, що ти над звiрами цар, а не я! Вибачай менi, що я так нечемно говорив з тобою!
— А видиш!— промовив гордо Осел.— Завше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого вiд себе, а тодi що буде? От i тепер я мiг би тобi зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобi, бо ти з дурноти се зробив, а не з злої волi. Iди ж тепер i пильнуйся на другий раз!
I Лев пiшов, похнюпившись та пiдiбгавши хвiст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лiсi Вовчика-братика. —— Здоровi були, найяснiший царю! — каже Вовк i кланяється низенько.
— Ет, iди, не смiйся з мене!— каже сумно Лев.-Який я тобi цар?
— Як то нi?— скрикнув Вовк.— Хто ж би смiв iнакше казати?
— Мовчи, братику,— шепотом говорить до нього Лев.— Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, бiда буде i тобi й менi.
— Правдивий цар?— дивувався Вовк.— Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крiм тебе?
— Є, є!-з перестрахом шептав Лев.-Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навiть тих звiрiв ловить, що в повiтрi лiтають. Богу дякую, що мене живого пустив.
— Ну, що ти говориш!— дивувався Вовк.— Диво дивне! Знаю сей лiс не вiднинi, але нiяк не придумаю, хто би се мiг бути. Як же виглядає той новий цар?
— Одне слово — страшний! — говорив Лев.-Вуха отакi, голова, як коновка, а на заднiй нозi царська печать.
— Нiяк не вгадаю, хто се може бути?— клопотався Вовк.— Знаєш що, ходи покажи менi його!
— Я? Нiзащо в свiтi!— скрикнув Лев.— Досить уже раз страху наївся.
— Та ходи-бо! Чого боятися?— Заохочував Вовк.— От знаєш що, прив'яжи себе своїм хвостом до мойого, смiлiше нам буде йти!
— Про мене,— каже Лев,— нехай i так буде.
Зв'язалися оба хвостами докупи та й пiшли. Вийшли на горбик над полянку, що на нiй пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка:
— Ось вiн! Ось вiн! Подивися! Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне:
— Дурний Леве, таж се Ослисько!— А Левовi причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що було духу! Дер, дер, далi втомився, став та й озирнувся.
— А що. Вовче, близько вже той новий цар? Але Вовк тiльки язик вивiсив. Як був прив'язаний до левиного хвоста, так i волiкся за ним усю дорогу i давно вже й духа спустив.
— А видиш,— каже до нього Лев,— ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!