Водяничок

Олесь Олександр

ПЕРША ЧАСТИНА

Шаліла буря цілу ніч,
І рано-досвіта з вудками
Ішов рибалка чимскоріш,
Не йшов — летів вперед думками.

Ось і ріка!.. Ще крок, ще мить,
І в воду вудку він закине...
Коли ж це дивиться — лежить
Водяничок, мала дитина.

Це хвиля винесла її
З води, з зеленої колиски,
Поклала ніжно на землі
І залишила тільки бризки.

Лежало довго немовля
І важко дихало з незвички...
Нову колисочку земля
Йому зробила із травички.

Розсунулась заслона хмар —
Брилянти-зорі засвітились,
На зорі ті, на їхній чар
Маленькі очі задивились.

І так хотілося йому
Набрать багато їх, багато,
А потім кидати в пітьму,
Щоб їх ловили мама й тато.

Заплакав хлопчик, хоч без сліз.
Іван на руки взяв дитину,
Узяв малого і відніс
В безпечне місце під калину.

Маля, відчувши враз тепло,
Немов до матері припало,
За шию міцно обняло
І так поволі задрімало.

— "Ти що їси? Ти що гам-гам?
Кушир чи жаб хапаєш в річці?
Як хочеш — хліба й сала дам,
Та страви ці не в вашій звичці.

Я знаю: требба б молочка...
Та де на березі узяти?
Хіба що вдасться на гачка
Корівку водяну піймати".

Водяничок собі дрімав,
Його крізь листя сонце гріло,
Пташиний хор йому співав,'
А листя казку шелестіло.

Іван в'язати став вудки,
Сховав приладдя все в торбину,
Зітхнув... (Сумні були думки)
На руки взяв малу дитину.

І знов прокинулось мале,
Либонь від голоду скривилось...
Ідуть. Зозуля десь кує.
Мале здивовано дивилось.

II

— Килино! Швидше йди сюди!
Оглухла, що не чуєш?
Та швидше, швидше бо іди!
— Чого ти репетуєш?

— Піймав велике щось?
Знов коропа чи щуку?
— Ні, краще щось взялось,
Піймалось просто в руку.

— Ану, Іване, покажи!
— Дивись, яка рибина!
Розкутать поможи!..
— Та це ж... та це ж... дитина!

Де взяв, кажи, її?
Щоб все я зараз знала!
— Лежала на землі!
— Там, де ловлю, лежала.

— Та це ж потвора, жабеня!
Поглянь на пальці: як у качки...
Та це ж — о, матінко моя! —
З води щось вишкрябалось рачки.

— Та це ж малий водяничок!
Хіба відразу не пізнала?
— Невже піймався на гачок?
— Кажу ж: на березі лежало!

— Іди мені і в воду кинь
Цю погань! Нащо ніс додому?
Ти наче змаливсь... Схаменись!
Тобі й не соромно старому?

— А я його не віднесу,
Не кину в воду: хлопця шкода!
Чи я шукаю в нім краси,
Та й чи мені потрібна врода?

Мені сподобалось воно,
До серця враз чогось припало —
Здається, знав його давно,
А може, серце віщувало?

— Дурниці! Йди із хати геть,
Щоб я його не чула й духу!
У воду кинь чи в очерет —
Кажу тобі, і ти послухай!

Багато б ще порад-доган
Давала Йванові Килина,
Та взяв тоді дитину Йван
І швидко вийшов із хатини.

III

Не знав Іван, куди іти
І що з дитиною робити:
Або у річку віднести,
Або на березі лишити.

О, ні, того він не зробив!
Дітей не мав, тому, як сина,
Рибалка хлопця полюбив,
Дарма, що він і не людина.

Сходив Іван усе село,
Не обминув, здається, й хати,
Але охочих не було
І на півдня малого взяти.

"Піду,— подумав,— до вдови,
Старенька добра, наче мати.
Вклонюся нижче від трави
І молока вблагаю дати".

Прийшов, почав про се, про те,
Що Бог дощу не посилає...
— А що це, Йване, несете? —
Бабуся з усміхом питає.

Іван показує з плачем
І розповів свою пригоду,
Що він, мов пройнятий ножем,
Несе мале, щоб кинуть в воду...

— Лишіть мені! Хоч я стара,
А ще зумію раду дати.
Бажаю хлопцеві добра,
То й стану наче рідна мати.

Мале помалу підросте
І, як не трапиться напасти,
Робитиме то се, то те,
То біля річки гуси пасти.

Я знаю: витерпить мале,
Почнуть над хлопцем насміхатись,
Ще "каченям" прозвуть... Але
Цього не слід йому боятись.

Бува, сміються і з калік,
А часом виросте з каліки
Такий розумний чоловік,
Що стихнуть всякі кпини й сміхи.

— Отож здається і мені,
Що з нього вийде щось цікаве...
Не дурно хвилі весняні
Хлоп'ятко винесли на трави.

— Авжеж, Іване! Тільки ж
цить,—
Бабуся каже,— бач, скривилось:
Глянь, як на тебе задивилось!

Та ще й до тебе простигло
Свої маленькі рученята —
Воно, здається, прийняло
Тебе за маму або тата.

— Так з Богом! Дякую я вам
За ваше добре серце й душу!
Як Бог поможе, все віддам —
Що б не було, віддати мушу!"

Стара до печі відійшла,
Іван постояв ще хвилину
І з серцем, сповненим тепла,
Пішов, покинувши дитину.

IV

Росте маленьке "Жабеня" —
Так хлопці вже його прозвали!
Іван відвідує щодня,
Обидва справжні друзі стали.

Вже квітень радісний прийшов,
Земля прибралась килимами...
Іван збирається на влов,
Ввесь вечір возиться з вудками.

Ввесь день нав'язує гачки,
Приладдя різне оглядає,
В мішечку з мохом хробачки
Від сонця, спеки в тінь ховає.

Бере з собою й Жабеня
(Само просилося узяти),
Воно слухняне, як ягня,
Не буде вловам заважати.

І рано-вранці, за пітьми
Ідуть вони удвох на річку,
Збивають роси чобітьми,
Толочуть нехотя травичку.

Прийшли, ох, захопило дух!
Один до другого моргають,
Беруть вудки свої до рук
І разом мовчки закидають.

Ось десь почувсь пташиний крик —
То темна ніч уже тікає...
Цей крик збудив співців-музик,
І ранок очі розкриває.

Він спершу глянув на хмарки —
І зайнялись хмарки, палають,
Згоріли в полум'ї зірки,
В блакиті жайворонки грають.

Свій погляд ранок перевів
На луг, туманом сірим вкритий,
І скинув луг рядно й зацвів,
Росою всипаний, облитий.

Ячать десь білі лебеді,
Качки знялися з криком, з шумом,
Рибки виплескують в воді —
Світ будиться із сну-задуми.

Сидять рибалки край ріки,
Ніхто і слова не промовить,
Ось-ось короткий рух руки,
Хтось підсікне і рибку вловить.

І враз хтось буйний очерет
Направо й ліво розгортає,
Пускає бульби наперед
І сам нарешті випливає.

Зелений, в рясці, в куширі,
З волоссям, наче осокою,
З очима, наче ліхтарі,
По самий пояс з бородою —

Поволі вирнув Водяник
І на рибалок пильно глянув.
Іван уже до всього звик,
Та тут і він із ляку зв'янув.

Лише маленьке Жабеня
Спокійно з вудкою сиділо,
Неначе бачило щодня
Водяника, коли вудило.

— Так ти живий, правнучку мій!
А я кісток твоїх шукаю
На дні ріки, в траві густій,
Сомам і ракам дорікаю.

А ти на березі сидиш —
Та ще й з людиною! — і вудиш.
Ану, вставай та в річку — киш,
І так, здається, битий будеш.

Чому раніше не прийшов,
Як тільки ти навчивсь ходити?
Хіба тебе не звала кров
З ріднею разом в річці жити?

Дивилось мовчки Жабеня
Чи, може, що сказать, не знало,
Украй схвильоване із пня
Вставало враз і знов сідало.

З нещастя визволив Іван,
Він вже отямився доволі
І, гордо випроставши стан,
Спитав поважно і поволі:

— А хто ви будете такий?
І чом до хлопця ви пристали?
Дивіться, пане, щоб боки
У вас, бува, не затріщали!

— Я ж матері його казав,—
Промимрив Водяник похмуро,—
Привісь колиску до купав,
Щоб не зірвали хвилі в бурю.

Віддай! Дитина не твоя!
Вона в селі у вас загине...
— Я не віддам!
Сказав же я,
Та і хлоп'я мене не кине!

До кого хочеш ти іти? —
Спитав Іван у Жабеняти.
Не завагалось простягти
Воно до Йвана рученята.

Розлютувався Водяник,
Аж налилися кров'ю очі...
Щось буркнув він і нагло зник,
Вода по ньому лиш булькоче.

V

Повіяв вітер. Хвилі враз
Об берег річки битись стали.
Неждано буря піднялась,
І чорні хмари позвисали.

— Додому йдем! — сказав Іван
І наспіх став вудки в'язати.—
Це, певно, мститься дідуган,
Що не хотів тебе віддати.

Усе, здається, узяли?
То поспішаймо — буде злива!
— Неначе все,— сказав малий.
За руку Йвана взяв квапливо.

Аж зирк — ворушиться трава,

І мов її тумани вкрили.
Коли як залящить: ква-ква,
І жаби стежку заступили.

Іван на руки хлопця взяв,
Та жаби так скакати стали,
Що понад голову з-між трав,
Немов м'ячі, перелітали.

— На човен! Їдем на той бік!
Та стільки жаб в човні сиділо
(А човен ще до того й тік),
Що за хвилину вже втопило.

Іван подумав: "Вбрід іти?
Та Водяник пійма за ноги!
В очеретах сидять чорти,
А в них і пазурі і роги...

Вперед на жаб!" — рішає він,
Знімає швидко капелюха
І ним, мов роблячи уклін,
Лупцює жаби та ропухи.

Укрилась трупами трава...
Зробив Іван з них справжню січку.
Злякались жаби: ква-ква-ква!
І геть шубовснули у річку.

"Тепер тікай, тепер біжи!" —
Подумав і побіг щосили,
Та звідкись виповзли вужі
І знов дорогу заступили.

Тут капелюх вже не поміг,
Вужі накинулись на Йвана,
Пообліплялись коло ніг —
Він бачить — справа тут погана.

Рибалка став. Страшна вага
В колоди обернула ноги.
Він ледве встоїть на ногах,
Втекти тепер немає змоги.

Аж бачить — хмиз сухий лежить,
Гілля сухого добрі купи...
Чом він туди не побіжить?
Та ж заважають ноги-ступи.

Він ледве-ледь туди дійшов
І тільки перевів дихання,
Поліз в кишеню і знайшов,
На щастя, сірничок останній.

Виймає, світить сірника —
І хмиз зайнявся, загорівся.
До вогняного язика
Іван ногами притулився.

— Ану, язиче, полижи
Як слід мої колоди-ноги! —
Сказав Іван. Шкварчать вужі,
А інших дим жене з дороги.

Як стало тіло вже вогнем
Пекти Іванові самому,
Іван сказав:— Тепер ідем! —
І рученята стис малому.

Що сталось потім, розповім,
Бо ось тепер стомивсь неначе...
Іван — стрічавсь я вчора з ним,
Та Жабеняти ще не бачив.

ДРУГА ЧАСТИНА

І

Під ранок вже Іван не спав,
Усе роздумував: чи стане
Гачків на щук, на коропів
І чи в селі він їх дістане.

"А як же буде з Жабеням?
Щоб знов не трапилось те саме!
Я справлюсь з жабами й тепер,
Але чи впораюсь з вужами?

Чи буде хмиз десь поблизу
Та і в якому буде стані?
А що, як буде мокрий він,
А що, як сил дійти не стане?"

Такі думки вже не дадуть
Коротку ніч як слід доспати,
Та інші радісні летять
З турбот Івана визволяти.

З годину пішки відсіля,
В долині тихій між горбками
Синіє озеро здаля,
Немов посріблене рибками.

Туди вітри не залетять,
Не розгойдають хвиль на ньому,
На варті верб ряди стоять,
Пильнують тишу нерухому.

Нема людських стежок сюди
Ні хлібороба, ні рибалки —
І ждеш, що випливуть з води
Вінками вквітчані русалки.

Сюди у нічку весняну
Летять думки рибалки Йвана —
Недурно він не має сну,
Недарма він не спить до рана.

II

— Вставай, маленьке Жабеня,
Надворі вже сіріти стало! —
Але будити хлопця став Іван,
І Жабеня схопилось, встало.

І ось вони полями йдуть —
Веселий ранок їх вітає,
Бджілки, прокинувшись, гудуть,
На скрипці жайворонок грає.

Овес, пшениця та жита
Заслали поле килимами —
На них ростуть волошки, мак,
Ромен, дзвіночки з сокирками.

Ось і дійшли. Під очерет
Нечутно крадуться, сідають,
Переглядаються без слів
І тихо-тихо закидають.

— Тягни!..
1 2