Я знаю, що Яся розуміла Тебе, — але то був мент, коли вблизу шуміла гаряча заграва. І наші груди розпирала згага життя. Яся заплющила очі і впала в мої обійми. Наші спітнілі тіла сплелися в одне ціле під рожевим від світла заграви парканом. В пізньому осінньому бур'яні.
Внизу палала, грала гаряча червона заграва. В ній непомітно повз нас промайнула Твоя постать з ознаками опалини в одежі.
Знесилені, ми з Ясею радісно співали, а потім я пристав до озброєного загону червоних, який прибув на місце пожежі.
Ти не знав, що відшукаєш Чоловіка, але відчував. Ти несвідомо йшов вперед і знаходив задоволення в самій ході.
Старожитній курінь нагадав Тобі щось предковічно-кревне, а Чоловік в ньому був як первісний дикун, що надміру стомлений — відпочивав. В розстебнутій сорочці, з далеко відкинутою назад головою і звіряче-повним сном.
В Тобі почалося невідоме шумування крові. В Тобі прокинулося одвічно тьмаве захоплення. Ти затремтів.
Палала, грала червона заграва. Не стримав себе і напружено стрибнув вперед. Стиснув міцно кулак і погрозливо кинув його в небо. Обсмалене волосся, подерта одіж робили Тебе схожим на печерного мешканця передмікенської доби, а в Твоєму глибинному погляді чезли всі надбання новітньої культури. Твоя блакить сполучилася в одноцільну пляму зі спокійно-величною, таємничою загравою. В Тобі вона росла, палала.
Простяг вперед ласкаві свої руки і наблизився до сонного.
Чоловік — лідер червоних — в той мент злився з образом Твоєї душі в одне щемляче омління. Ти пригорнувся до його могутніх зарослих грудей. Тобі нічого не було треба.
— Це ви, Юначе? — запитав раптово Чоловік і спросоння обняв Тебе сильною, хапкою рукою.
Плетиво тину творило незграбне мереживо на тьмаво-рожевому нічному фоні заграви. Суха солома неохоче шамотіла, а в роті у Тебе пересохло. Чоловік знов заснув.
Великий, вилитий з тіла-криці, зарослий фавн — лідер червоних — це той, що темними ночами снився Тобі і обіцяв життя.
Це той…
Злякано жахнулася солома, на фоні смішного мережива зросла велетенська постать-примара. Чоловік згори міцно стис Тебе за лікоть, а в горлі запекла згага.
Млявість насиченої болотяної блакиті всмоктала в себе Твої поривання. Чоловік згадав недавню Іну. Під безлистим деревом, тримаючи її за стан.
Коли в незрозумілому самозабутті Ти в знесиллі впав на солому, без тями, чоловік відчув, який дорогий Ти для нього, який необхідний. Дивувався — невже Тебе так образив? Не повірив, посміхнувся. Розправив широкі плечі, випростав на сторони руки, вийшов з куріня і вигукнув…
Палала, грала червона заграва.
АОРИСТ
У темних проваллях одвічної тайни снувалась легенда аорист. Знаки незнані і давні Твою тамували блакить. Чийсь придорожній надгробок з дикого каменю дороговказом шлях Твій відзначив, нудьгу невимовну й байдужу у душу Тобі навівав. Пітьму безкрайних світів Ти зором незрячим своїм пронизав і застиг в бутті.
Будівлі титанів, величні квіти, аромат саркофагів і порох віків, ритмічно гойдалися постаті в убранні фіалковім, довгім. (Над усім панувала нерухома застиглість аорист).
Дим благовоній, отруйні напої, тогобічна свідомість і погляд бездонний людини аорист — гонилися разом з Тобою. З болем солодким Ти линув в безвість лоскотно-щемливу.
Смертельне кохання — байдужість аорист!
Підобгані ноги під себе й руки уперті у ліжко, безсило піднесені вгору уста, гойдання ритмічне.
Їоги в індійських печерах хай вчаться у Тебе.
О, сількісь!
Темно в кімнаті. Темно й дико на дачі. На кручі над насипом грізним центрозалізниці гуляє у голих деревах бурхливий вихровій, оскаженіло боре усі перешкоди, дико стрясає стіни твоєї схованки.
То шуми баграві стихії аорист. То говір Твоєї душі.
Ти радо всміхнувся — всміхнувся! Ти міг заспокоїтись. Відпочинок знехіті прийняв, як приймав усе інше.
Де Чоловік?
Ти глянув навколо. Коли б не негода надворі, пішов би відразу до нього в сторожку.
Але було Тобі на душі спокійно і лінь, а в темних проваллях одвічної тайни снувалась легенда аорист.
Здригався від напруження і скаженої ходи експресний потяг. В непроглядну темряву ночі кидав яскраву смугу іскор. Гуркіт і брязкіт виповнювали на мить буряну порожнечу темного кола і знову зникали за вітром. Дві червоні крапки чезли в невідомому, нагадуючи про той клапоть життя, що летів в блакитну недосяжність. Сопів і нетерпляче приставав на підйомі.
Ти чогось злякався і не міг відшукати причин. Аджеж повз Твою дачу проходили не раз потяги, а до того, що Тебе впіймають білі чи кольорові, ти ставився спокійно, як і до всього іншого.
Лютував коло дачі вітер.
Шипів і стрибав поміж вагонами і здирав все, що не було міцно зв'язано з основною масою його ворога — потягу. Стояли на буферах останнього вагону, вона вчепилася в якесь поруччя, вистромилась на заплющений злий вітер, зігнулась як пантера до скоку, і в неї завмерло дихання. Рвав вітер її сукню, засмоктуюче тяг за собою і лякав.
Щось рвонуло. На буферах нікого не залишилось.
Яся вмить підхопилася з землі на стрункі ноги, прислухалась до зникаючого потягу, несвідомо притулила руку до невеликої рани на голові, пригнулась і зникла поспішно.
Лютував вітер за вікном Твоєї кімнати і заглушав шарпкі чиїсь кроки на веранді дачі.
Ти сторожко розбирався і не міг розібратися.
В хаосі титанічних пірамід і експресного потягу. Тремтіла легенда аорист.
В шибу темного вікна вона зашкрябала пальцями. До мовчання буряного вітру додалося Твоє мовчання. А коли відхилилися двері і до Твого ліжка підстрибнула Яся — Ти заспокоївся.
— Я прийшла, бо не могла не прийти. Не могла більше.
У темних проваллях одвічної тайни снувалася легенда аорист.
Гойдався ритмічно, поволі на ліжкові сидячи. Яся присіла в куток під дверима. Буйно палало кохання у її грудях. Підвелася, простягла руки. Душила одіж: хапливо скинула все, лишилась в короткій білій кошулі.
Тоді Ти спокійно одягся: щось нагадала собою стороннє для Тебе. Пітьму безкрайніх світів Ти зором незрячим своїм пронизував і застиг у млявому забутті.
Яся тілом гарячим вилась на Тобі.
Величні будівлі титанів, квіти величні, аромат саркофагів і порох віків.
Вона цілувала Тебе куди хотіла і як хотіла.
Ритмічно гойдалися постаті тьмаві в убранні фіалковім, довгім.
Яся шепотіла натхненно й гарячково, а солодка безсилість всю її розтопила.
Дим благовоній, отруйні напої, тогобічна свідомість і погляд бездонний людини аорист гойдалися в Твоїх очах.
Яся млосно скрикнула, і Ти її ніби вперше помітив.
— Ви мені заважаєте, — спокійно їй промовив. Вчувся скрегіт зубів. Яся вдарила Тебе по обличчю, а Ти її вдарив у груди. Вона зникла негайно.
Потім Ти мляво мусив почати пригадувати.
— Чого вона сюди з'явилась? Чого їй треба? Вона за щось, здається, вдарила мене. Але я їй нічого не зробив!
Голі дерева рипіли, стогнали. Чорні дерева. З веранди з'явилась між ними біла й напівгола постать повії. Тинялась від одного до другого стовбура — шукала. Душа Ясі зблідла від холодного жаху. Вона хотіла втекти кудись, назавжди, — вразило її смертельно.
— Коли б він виявив хоч презирство, хоч ненависть, хоч огиду, а не тогобічний спокій, не спокій!
Але я його, здається, вдарила — то за сороку Іну, — машинально думала про Тебе Яся і божевільним поглядом шукала тільки.
Платан біля веранди нічим не відрізнявся від усіх інших платанів. Хіба лише тим, що збоку нього в повітрі гойдалося, біліло чиєсь тіло.
Несамовито гуде вітер, оскаженіло боре усі перепони, дико стрясує стіни Твоєї схованки. То шуми баграві стихії аорист.
Ти заснув без снів.
Рано удосвіта, коли на безхмарному тихому небі займалися ранішні зорі, а природа спокійно й задумливо відпочивала, Ти обережно вийшов зустрічати сонце.
Як вийдеш Ти з хати і випадково поглянеш на садок, на платані побачиш холодний і довгий труп Ясі. Обминеш його Ти байдуже і підеш.
Зустрічати сонце осіннє.
Індиго і кобальт навперейми змагались за своє панування в освітленні Твоєї путі. Кошулю і ноги на трупі окутав суворий ультрамарин. Край неба баканом закаляло.
Стремів Ти до нього і ні про що не хотів думать. Попереду в Тебе життя й Чоловік, позаду ж — труп Ясі висить.
Чим же ти винен? Хіба лише тим, що всі інші не такі, як і Ти?
У мене стискається щось у грудях від жалю за Тобою. На Тебе не повпливала шкідливо смерть Ясі: Ти був безкрайно байдужим, а Яся не могла поводитися інакше. Ти спокійно пішов далі у життя, мов пішов на коротку проходку. Пішов між иншим і не повернувся.
Чийсь придорожний надгробок з дикого каменю дороговказом шлях Твій відзначив. У темних проваллях одвічно" тайни снувалась легенда аорист.
ПІД МІСЯЧНИМ ПРОМІННЯМ
Це був останній прояв осінньої ласки. Навіть місячними ночами не почувалося осіннього холоду.
Під ногами шамотіло сухе листя, у верхівлях дерев місячне проміння творило срібно-блакитну різьбу. Ти задумано йшов без дороги поміж деревами. Ліс чатував.
Блакитна пляма місячного світла знизилась на землю і пішла Тобі назустріч.
Вона була в білому хлоп'ячому вбранні, підперезана синьою стрічкою. З розпущеним довгим волоссям.
Хіба Ти міг знати, що то?
Перелякано-благаюче простяг до неї руки:
— Вибачте, але я, здається, заблудився. Мені треба в сторожку лісничого.
Вона зупинилася й мовчала. Відколи ж Ти бачив, що в неї заплющені очі, зробилося моторошно. Ти відчув, як полинув гойдаючись по знесилюючих лоскотних хвилях невідомого. Пішов.
Не відстаючи ні на крок, вона нечутною ходою тінню слідувала за Тобою. Тобі хотілося вітром тікати, несамовито бігти вперед від неї, але Ти неупевненою ходою стиха посувався від дерева до дерева. Чудно тремтів. Твоє обличчя нагадувало місячну пляму, але Ти намагався йти з заплющеними очима. Блакить Твоєї душі застигла під місячним промінням. В ній відзначилися нові стиски серця, що до безтями знесилювали тебе.
Аж поки не почав ховатися за лісовим обрієм тьмавий місяць.
Аж поки не почав ховатися за лісовим обрієм тьмавий місяць.
Поки не спіткнувся Ти на тин, через який і переліз. То була сторожка лісничого. То було в передсвітній час, коли Ти почував утому в колінах і в серці.
Несподівано вона вийшла Тобі з двору назустріч. В білому хлоп'ячому вбранні, із розпущеним волоссям… І зустрілися біля відчиненої стодоли, відкіля надихало теплим запашним сіном.
— Ти пересидиш до ранку тут, а я принесу Тобі зараз напитися молока, — взяла вона Тебе за руку, а її вітровий з тембром голос нагадав Тобі голос Чоловіка і заставив тривожно забитися серце.
Стримано ласкало Тебе льняне сіно і запрошувало вснути.