Сімдесят років прожив Свирид Хорошун і ні разу в житті не стояв на базарі в ряду, щоб уторгувать свіжу копійку. Купувати доводилося: у неп — коня, у війну — сіль, сірники та саморобне мило, по війні пуд жита якось купив грядку засіяти. А торгувати не торгував, хоч і було чим: картопля родила добра і багато, цибуля, часник, огірки, яблука в садку, груші, сливи сині угорські, вишні... І все дорідне, доброго заводу ще й з молодого дерева, бо Хорошун двічі за життя садок вважай заново пересадив. Тож і родило, як напоказ. Сушилося на узвар, засипалося цукром у бутлях, щоб потім вигратись у найкраще питво — наливку. А більше роздавалося. Не всім, щоправда, а тим, кого знав Свирид за людей путніх — не хитрих, не підлабузливих, роботящих, яким був і сам: у роботі — віл, у пораді — мудрець, у компанії — співака та веселун.
За п'ятдесят своїх косарських літ нікому не поступився Свирид Хорошун першою ручкою, хоч були мужики й сильніші за нього, та, бач, не мали тої хватки в косарстві, яку мав Свирид. Стався, щоправда, раз, іще до війни, такий випадок, коли не першим вийшов Хорошун у косарській вервечці, а другим — за покійним Василем Карим. І то не тому, що Василь косив краще від Свирида. Просто голова підмовив його поставити рекорд на косовиці. Карий, бувши не з хизунів, відмовлявся, сяк і так відкараскувався, бо знав, що не перекосить Свирида, хоч і дебеліший за нього і молодший на цілих десять років. Проте голова наполіг, то довелося взятися за гуж. У селі й досі ще пам'ятають, як це все сталося, і переказують молодшим,
навіть дітворі, щоб училися бути розважливими та не ганялися за вітром, бо його ж не доженеш. Якщо, приміром, брався хтось за непосильне, його застерігали: "Гляди, щоб не було, як із Карим,— надувся, а тоді штани прав". Це культурніші. А більшість навпростець казало: "Гляди, щоб не ввахлався, як Василь Карий на рекорд!"
А було ось як. До обіду Василь махав косою таки добре, випередив косарів на цілу ручку, хоч і сходив потом, а після обіду чи то з'їв щось не те чоловік, чи перехвилювався, ну штани таки прав у річці, це всі бачили, і додому пішки не здужав дійти — підводою забрали. Свирид, що косив другим, кілька разів пускав косу при Василевих п'ятах і казав мирно: "Може, Василю, годі?" Не на кпини брав, а просто так казав, жаліючи хлопця. Другого дня знову косили, і Свирид, як завжди, йшов першим, бо Василь зліг. Так і не поступився Свирид першою ручкою нікому — ні на сороковому році життя, ні на п'ятдесятому. А там пішли комбайни, сіножатки, й косарі вийшли з моди.
Ще був Свирид найкращим барабанщиком біля машини, і коли він, а не хтось із підмінних кидав снопи в барабан, машиніст спав собі під паровиком у соломі — не боявся, що барабанщик укине цілий сніп і з маховика спаде пас чи ще щось таке трапиться од невправності подавальщика. Машина гула рівно, як вулик із бджолами.
Можна було б налічити чимало робіт, у яких Свирид Хорошун правив за першу руку, та надто вже багато їх перероблено старим за його вік.
На пенсію вийшов Свирид у шістдесят, з медаллю за добру роботу та приймачем "Рекорд", який подарувало йому правління колгоспу.