Щонеділі ввечері дядько Лук'ян, що досі спав, обнявши "Обломова", розгорнутого на тому місці, де Іллі Іллічу й уві сні хочеться спати, каже до мене розніжено-хрипкувато спросоння:
— Захаре, подай мені плаття, підемо, теє-то як його, до М'якого.
У доброму гуморі — а він рідко коли втрачає його навіть після кількох нічних операцій — дядько майже не буває самим собою, він завжди когось грає: Возного, Собакевича, Карася, Обломова, своїх колишніх односельців, а ще єдиного нашого земляка, який живе тут, на шахті, Микиту Норовця, прозваного ним же таки — М'який.
Микита приїхав до нас років через два по війні. В заношеному солдатському одязі — шапці, бушлаті та галіфе до черевиків з кирзовими халявками, високий і худий, мов скракля,— він утяг до кімнати перев'язаний лантух, з якого стирчала червона грушева ручка фуганка, сів при порозі навпочіпки і, навіть не поздоровкавшись, заплакав.
Дядько Лук'ян, що саме вечеряв, зблід, поклав ложку й тихо запитав:
— Хто ти, чоловіче добрий?
— Не впізнав... — підвів на нього Микита лагідні, як у дитини, очі на зчорнілому виду.— Я так і думав, що не впізнаєш. Хто тепер кого впізнає.
— Невже ти, Микито? — ще тихіше мовив дядько. Микита швидко закивав головою і знову заплакав.
Дядько підбіг до нього, ухопив попід руки й повів до столу, примовляючи:
— Боже мій, Микито, друже, яким побитом, звідки ти?
Микита вже за столом стяг з голови мокру від дощу та снігу шапку, вивернув її і підкладкою втер очі. Тоді сказав з винуватою посмішкою:
— Ти мене... м'який, зразу підкорми з дороги, як є чим, а потому вже розпитуй.
Ми жили на той час у старому, побудованому ще шахтовласником Мордвиновим, пристанційному будинку. З усіх боків його підтримували бетонні підпори, і все ж, коли мимо проходили поїзди, ветхі стіни його тремтіли, мов живі, а зі стелі падали на облізлу підлогу крейдяні коржі. Тої ночі я часто прокидався не від поїздів, а од тяжкого волячого зітхання Микити й брязкоту конфорок на кухні. Мабуть, дядько Лук'ян варив ще одну вечерю.
— Мені якби так, щоб до землі ближченько,— голосно шепотів Микита. Не можу я, Лук'яне, без землі, без грядочок біля хати. В радгосп якби кудись, абощо...
— Радгоспів тут поблизу немає, — сурів дядько Лук'ян.— Може, на шахту до коней підеш?
— Та мені якби хоч коло живого, теплого.