що не можуть. Гіпнозом хлоп'я володіє, не інакше. Торік уже ходила така пропозиція, щоб Левко сеанса в клубі дав, але я не дозволив.
— Приспиш, кажу, публіку, а розбудити не зумієш. Як тоді бути?
До моєї науки хлоп'я дуже ласе. Помічаю це не тільки по тому, що губи в Левка все літо у вишнях та що помідори на бабиній картоплі щепить, а, головне, по тому, що годинами наді мною може вистоювати, коли щось роблю, придивляється, вдумується, розпитує про всякі секрети рослинного царства.
Сказано ж: юні мічурінці! Все їм цікаве в саду, на все у них оченята широко відкриті. Магонія гукає — дивіться, яка я зелена, птахи кличуть з тополі — мерщій сюди, а маленький садовий трактор і собі встряє — зупиніться біля мене, хлоп'ята, подивуйтеся мною, помацайте, посперечайтесь!
Насторожено вітаючись до Мелешки, піонерія обтікає його з двох боків, уже летять просто на мене, весело салютують, шану дідові віддають.
Для одного я "дідусь", для інших "Микита Іванович", а якомусь карапузові, чуєте? "Товариш Братусь!".
Оце вже маю собі товариша: вершок від землі.
Обступили, обліпили мене, аж посвітлішало навкруги, — навперебій вимагають:
— "Сталінського"! Шафранів! Симиренка!..
— Та вгамуйтесь ви, шпаченята!..
— Ми не шпаченята! Ми — юні натуралісти!
— Прошу пробачення... Але кого ж мені з вас слухати?
— У нас є староста гуртка!
— Старосто, покажись... А, Лев Богданович Братусь! Дуже приємно...
Ну де вже на такому вдячному грунті та не процвітати сімейственості? Все їм відпускаю, перед ними я встояти не можу. Легко жити на світі з такою дітворою... Не хлистиків якихось їм наділяю, а найкращих, добре сформованих, відібраних для себе саджанців. Знаю, що не шкодуватиму, бо передаю їх — хай у молоденькі, але надійні руки нашого веселого, тямущого та живучого братусівського поріддя!
— Кіз, дивіться мені, не припинайте під деревом, з кози — нікудишній сторож. І зайців не підпускайте... Ось до мене внадився був один у садок, так я за ним босий півкілометра по снігу гнався, а тепер, гляньте, уже шапку з нього ношу.
— Ані зайцям, ані козам, ані морозам не віддамо! Виставимо пости, виростимо кожне деревце, побачите, дідусю, який буде сад!
Внук мій Левко топчеться під рукою, явно щось хоче спитати.
— Питай.
— Хотіли ми з вами порадитися, дідусю...
— А чого ж... Порадьмося, від нашої асамблеї нікому не буде зла, ми з вами люди доброї волі.
— Скажіть, щоб вивести новий сорт... Скільки треба схрестити квіток?
Замислившись, дивлюся, схвильований, на свого нащадка, на його ровесників та ровесниць... Велике, непередаване щастя діждатися від них отакого запитання. Уже їхні думки сягають в найпотаємніше, уже їм треба знати — скільки квіток...
— Беріть не більше... п'яток.
— О! А ми задумали тисячу!
— Потім, пізніше, будете брати тисячі. А зараз, щоб не розгубитись, щоб не заплутатись вам між ними, беріть П'яток... Можете ще раз помножити на п'яток, але головне — уважніше приглядайтесь, помічайте все. В нашому ділі — дрібниць немає.
Підводжу своїх юних друзів до лимонарія.
— Оце, бачите... цитруси. Ніде в світі на таких широтах не розводяться цитруси. Тільки в нас, на наших радянських широтах, це стало можливим.
Діти стоять захоплені: небачене, казкове, вічнозелене!
Проводжаю, веду піонерію по своєму весняному святковому саду. Прозоро, світло навкруги, ясно і легко у мене на серці. Дерева стоять блискучі, мускулясті, щасливо притихлі, мовби самі прислухаються до свого росту.
Несуть малята оберемки красенів-саджанців — щаслива їм путь!
— Висаджуйте, вирощуйте, плекайте їх, друзі... Мусите пам'ятати: дерево, посаджене сьогодні, — плодоноситиме уже в повному комунізмі.
1950