А ти йдеш."
И знову вмовкла, марно сподіваючись на відповідь.
— Вже не треба йти...
Наче саме тепер могла заборонити, могла обірвати це їхнє побачення, цю їхню зустріч.
—: Сідай зі мною в машину.
— В машину?
Але Наталя Семенівна вже не почула непорозумілого запитання, бо повернулась і пішла до "Волги". Повагавшись, Таня подалася слідом, умостилась на передньому сидінні. Авжеж, мають поговорити. Вони, дві жінки, не можуть не поговорити. А коли Наталя Семенівна обрала саме таку гірку хвилину для їхньої розмови, то й справді — навіщо відкладати? Так чи інакше, а розмова їхня має відбутись, і характер їхньої розмови не зміниться иі завтра, ні через рік.
Здалось Наталі Семенівні чи й справді Таня туманним поглядом із машини спробувала дотягнутись до знайомого вікна лікарняної палати на другому поверсі?
Машина рушила, й районне містечко в морі літньої спеки рушило за вікнами машини.
Міцно стиснувши губи, Наталя Семенівна мовчала.
Вже на околиці Таня озвалася:
— Куди ми їдемо?
— А думаєш, я знаю, куди ми їдемо? — несподівано озвалася Наталя Семенівна.
Машина котилася по дорозі, обіч слалися поля, на яких уже ,в золотаво-голубому мареві видніли комбайни.
— Я й сама не знаю, куди ми їдемо,— по мовчанню додала Наталя Семенівна,— а тільки мені хочеться якомога далі втекти звідси.
■— Зупиніться,— раптом наказала Таня.
— Чому? — здивувалася Наталя Семенівна.
— Та зупиніться ж! — іще рішучіше наказала Таня.— Від кого ви тікаєте?
— Ти... ти злякалася? — звела брови Наталя Семенівна.
— Від кого ви тікаєте? Я не хочу тікати разом із вами. Чого мені боятися? Я вас не боюся, я нікого не боюся.
Наталя Семенівна зупинила машину в полі поміж пшениці. Помітивши, що її руки на кермі тремтять, вона якось похапливо опустила руки на коліна й стиснула кулаки. В неї не було гніву на Таню, а тільки безмежна спустошеність у собі.
— Я все знаю,— мовила Наталя Семенівна.
— Я знаю, що ви знаєте,— не забарилася з відповіддю Таня.
Цікаво, звідки в неї ця впевненість, адже їхнім потаємним стосункам так багато років, а довідалась вона зовсім недавно та й, можна сказати, випадково?
— У вас діти?
— Двоє синів.
— Грицько в армії? А зі Степаном таке нещастя...
— Вони мої діти, я їх люблю.
— А він...
— І він їх любив!
— Очевидно, хто ж заперечує...
Наталя Семенівна й не заперечувала, й не сумнівалася, що він любив своїх синів. Адже це були його діти, він був їхнім батьком. Він любив свою потаємну сім’ю і в своєму передсмертному листі признавався в своїй любові, бо відчув, що критися більше нема потреби. Так, у нього був законний син Вадим, якого вони взяли з дитячого притулку. Взяли з притулку чуже немовля — і всиновили. Скільки подруж вдається до таких вчинків, відчаявшись мати своє кровне по-томство? І вони вчинили так само. Наталя Семенівна була впевнена, що Степан не спроможний мати своїх дітей. А він ніколи їй не дорікнув! Жодного разу не дорікнув. Навіть у хвилини сімейних розладів, коли будь-яке безконтрольне слово здатне зірватися з язика. Як він усе-таки шанував та оберігав її самолюбство! Як він шанував та оберігав самолюбство Вадима, в чиєму серці не було ніколи жодного сумніву.
Шанував та оберігав почуття своєї законної родини — й водночас мав другу незаконну родину, яку, безсумнівно, любив.
То кого ж він любив по-справжньому?
Чи можна по-справжньому любити дві свої родини,-такі несхожі, такі різні?
Чи можна жити подвійним життям, явним і таємним, і в кожному з цих двох життів бути щирим і не криводушити?
А може, він криводушне і в явному, і в таємному?
А може, він криводушне у тому, в таємному?
О, ні, ні, зовсім ні, в тому своєму житті, в потаємному, він не міг криводушити, був щирим, адже вона знає вдачу Степана Андрійовича.
Скрізь він був щирий, у всьому.
А як же чинити, як поводитися сьогодні їй?
Такі думки спалахували в голові, спалахували й гасли. Але вона вже знала, як поводитиметься сьогодні. Принаймні знала, як поводитиметься з Танею і що їй казатиме. Авжеж, дивно, що посадила в машину, повезла аж сюди, в поле. Можна було б поговорити й там, біля лікарні. Злякавшись сама невідомо чого, тільки налякала цю жінку з Польової Лисіївки. Мабуть, таки захотіла завадити їхньому останньому побаченню! Так наче їхнє останнє побачення щось мало додати до безлічі їхніх колишніх побачень.
Оті б колишні побачення обірвати,— але ж не було змоги.
А це побачення обірвала,— навіщо?
— Чи усвідомлюємо з тобою, Таню, хто такий був Степан Андрійович? — озвалася гірко.
— Я усвідомлюю,— стиха відповіла Таня.
— Хто він такий не тільки для нас із тобою, а й для дітей? Ти ж тільки подумай — для людей він кришталево чистий чоловік, без плям на совісті.
— Я знаю.
— Він жив тільки для інших... Колгосп, колгосп, колгосп!.. Люди, люди, люди!.. Треба, треба, треба, треба!..
— Це правда.
— За ним ніколи не водилося такого, що кидало б тінь на його честь.
Таня глибоко зітхнула.
— Він справжній лицар без докорів совісті в уяві всіх — і в колгоспі, і в районі... І раптом — отаке подвійне життя, як у вас. Значить, подвійна совість? Подвійна честь? Подвійні принципи — одні для себе, а другі для людей та для начальства? А чи може собі хтось уявити, що Степан Андрійович — наче медаль, у якої є лицьова та зворотна сторона... И тут не втямиш, яка з них справжня. Як подумати — наче обидві сторони лицьові!
Дивлячись у поле через бокове скло, Таня сказала:
— В нього одна сторона лицьова.
Жарт наче сам зірвався з уст Наталі Семенівни:
— А яка в нього справжня лицьова — лицьова чи зворотна?
Таня подивилася на неї припухлими сердитими очима:
— Одна в нього, лицьова!
Наталя Семенівна зчепила пальці рук, сказала жорстко:
— Авжеж, лицьова в нього таки одна. Має бути одна! Для всіх, у тому числі для мене і для тебе. Люди його шанують — і повинні шанувати ще більше... І на цій справжній його лицьовій стороні немає для вас місця, Таню, ви повинні розуміти.
— Є, є! — скрикнула Таня.
— Коли є, то тільки на зворотній. А про зворотну знаємо тільки ми вдвох, більше ніхто. Знав іще він, але його вже нема. Коли ти по-справжньому любила його... коли по-справжньому ще любиш, то повинна усвідомити: вас на лицьовій стороні медалі його життя — нема. Хіба, признаюся, перед кончиною він сам у всьому переді мною висповідався в усьому. Прочитати його лист? Думаю, не треба. І сказав про дітей. І сказав про спадок, який хоче залишити дітям... Так беріг свою таємницю, такий був сильний, а тут запанікував. З ким не буває, навіть із сильними! Простимо йому хвилинку душевної слабості в такому стані. Про це знатимемо тіль-
ки ми вдвох, а ми постараємося, щоб для всіх він залишився людиною без докорів совісті. Правда?
Таня мовчала, втупившись перед собою.
—< Чому ти мовчиш?
— Я не знаю, що сказати... Я ніколи не відмовлюся від того, що було, від Степана Андрійовича... Як можна відмовитися?
— Я й не кажу, щоб ти відмовлялася.
— Але ж... ви кажете, кажете!
— Внутрішньо, потай, про себе, авжеж, слід берегти пам’ять про таку людину... Рідкісну людину... Але не треба про це кричати на кожному перехресті. Храм пам’яті — у своїй душі, потай від інших, але не на людському ярмарку, не на загал. На ярмарку найсвятіші почуття перестають бути святими, а стають ярмарковими... Жодного вчинку, який би завдав шкоди пам’яті Степана Андрійовича! Ніхто й ніколи не повинен довідатися про те, що знаємо ми вдвох, що знав іще він.
— Ви кажете, кажете,— розгублено бубоніла Таня.-^ Я й не знаю, що ви кажете!
— Тільки слова любові й великої шани до Степана Андрійовича.
— Випустіть мене, випустіть!
У голосі її дзвенів розпач. Смикала ручкою дверцят, намагаючись відчинити, намагаючись вирватися.
— Як добре було, коли вас не було... в нашому храмі!
— Сліпий, нерозсудливий егоїзм — це ще не любов...
Але Таня, здається, вже не чула цих слів. Дверцята відчинилися, вона вивалилася в куряву польової дороги і, схлипуючи, проворно подалася геть. Спаленівши, Наталя Семе-нівна сиділа, не відаючи, що ж їй чинити, куди їхати. Бездумно дивилася в поле, залите по горбках жовтими хвилями достиглої пшениці.
Й невже все це горе — від Лукії? Тому, що заговорила, а син так зрадів із несподіваного дару материної мови? Краще було б, якби мовчала...
Розвернувши машину, поїхала слідом за Танею, що квапилась до районного містечка, яке ген-ген видніло за стіною зморених від спеки садів. Обігнавши агрономшу з Польової Лисіївки, зупинилася, відчинила дверцята.
— Сідай, підвезу, бо дорога неблизька.
Таня вдала, що й не помітила машину.
—і Я ж винувата, що завезла тебе на край світу.
Круто нагнувши голову та ще відвернувшись убік, Таня йшла швидкою ходою, нічого не чуючи, нічого не помічаючи.
— Спізнилась ти, спізнилась, жінко.
Наталя Семенівна дістала з шкіряної сумочки отой лист, адресований до неї, і порвала на дрібні клаптики. Потім дістала ще й другий лист, який вона сьогодні вперше прочитала в лікарняній палаті. Другий лист було адресовано Тані, але з лікарів ніхто на те не звернув уваги. У цьому листі він прощався з Танею і дітьми, просячи в них прощення невідомо за віщо. Ніхто з них ніколи не довідається про це послання, його зміст. Навіщо? Крім шкоди, це нічого не дасть.
І дрібні білі клапті порваного листа посіялися поміж за-пилюженого придорожнього полину...
На городі, що тулився біля хати, зів’яли картопля та буряки, кукурудза позвішувала похнюплене листя, соняшники поопускали буйні голови, цибуля та часник на грядках також зів’яли. Що було чинити Лукії? Витягувала відром із криниці воду й поливала городину. Добре, що криниця мілка й вода в криниці близько, добре, що й на город нести недалеко, але де ж у її руках сила, щоб Стільки води переносити й скільки землі полити? А носила, а поливала. Так, не було сили, та відро з рук не випадало. Жили в баби напиналися не тільки на руках, а й на худій чорній шиї, а й на плескатому жовтому лобі. И очі вилазили з очниць, і губи сіпалися, й кінець язика тремтів поміж з’їдених плашок пенькуватих зубів. Ну, не баба, а опудало, щоб відганяти з городу ненажерне птаство. А воно й справді, боялося, бачачи бабу Лукію, що привидом сновигала туди й сюди. И поміж зів’ялої городини вона сама скидалась на якусь чудернацьку вузласту городину, що очманіла від спеки, а очманівши — й ворушиться, й снується, й звивається.
Після того весілля все чекала, що до неї хтось навідається із заливанщинських та розрадить душу.