Марія враз випручалась із його обіймів, спритно сіла на підвіконні.
— Важко дихати,— сказала. І вмить: — А ви мене любите?
— Люблю,— затнувшись, мовив Жерелиця. Й ніщо не здригнулось у душі. Лише усміх блукав на устах.
— Як?
— Ну, люблю...
— Але ж не так, як я, правда?
— Мабуть, не так... Ви, Маріє, по-своєму, а я по-своєму.
— Ви знаєте, як я вас люблю? Ви мене так не любите? Не любите, ні!
— Маріє, ви мене любіть своєю любов'ю, а вас я любитиму своєю любов'ю,— наче виправдовуючись, наче відчуваючи провину, тихо говорив Жерелиця. Був, либонь, винуватий перед її екзальтованою щирістю, перед її дитячим спалахом, на який не міг відповісти з такою самою безоглядністю. Не міг відповісти, а брехати — язик не ворухнувся б.— Не можна вимагати, щоб я любив вас такою самою любов'ю, правда?
"Що я плещу? Мені трудно повірити в її щирість, бо я зачерствів, погас, звітрився, але ж вона — щира, і її слова — це релікт її молодості, але релікт невигаданий. Як їй сказати, що обманулась, що не на мене чекала, що не мене мала зустріти?"
— Тільки не треба обману... Коли Антон став обдурювати — ми розійшлись.
Марія зітхнула, й по тому зітханні запала тиша. Кімната без її голосу стала порожнісінька — от наче щойно билась тут феєрична птаха, ширяла з кутка в куток, шукаючи виходу, щебетала, світила барвистими крильми... І вже немає цієї птахи, гулькнула в безмежжя світу — й тепер у кімнаті смуток пустки.
— Проведіть мене,— озвалась Марія.— Пора додому...
— А ваша дочка...
— О, Володимира... Або заснула, чекаючи мене, або читає книжку.
Жерелиця стояв ні в сих ні в тих. Чим він міг відповісти на її недавню екзальтацію, на недавній напад її почуттів?..
Півнеба затягнулось чорними хмарами, а півнеба світилося зірками, серед яких ріжками догори блищав місяць. Повітря постуденішало, запахи стали гостріші й густіші. Жерелиця поглянув униз — у підніжжі гори Сейм сірів, як розплавлений чавун, що вже вистигає.
— Скоро діти з мого дитсадка йдуть до школи. Шкода розлучатися — вчила їх тримати в руках книжку і олівець, такі смішні вони й славні, поки маленькі.
Маріїн голос пригас, наче взявся попільцем утоми.
У темному проваллі глухої вулиці (обіч посхилялись верби та ясени, в листі яких ледь-ледь уже перешіптувався вітер близької негоди) вона спитала:
— У вас жінка є? І діти?
— Є..
— А чому ви без них тут?
— Депресія... Треба самому відпочити.
Згодом, під тихий шепіт листя на деревах, вона сказала:
— Щаслива...
— Хто? — не втямив Жерелиця.
— Ваша жінка...
І йому заболіло-занило від тих слів, які він не міг ні заперечити, ні згодитися з ними. Вітрець усе дужчав, і тепер мало не все небо покрилось хмарами, погасивши місяць і зоряні розсипища довкола нього. Дощ не падав, та майбутній його краплистий подув уже чувся в повітрі. Маріїне лице геть смеркло, а на лиці погасли губи — так, як місяць, заволочений несподіваною похмурою навалою.
— Ось тут я живу...
Біля ворітцят Жерелиця якимось непевним, апатичним рухом пригорнув Марію, а вона раптом відповіла з такою пристрастю, що йому застогнати хотілося з німої розпуки, що не може їй відповісти, з тією самою неоглядністю, з тим самим запалом. І недавні слова,— мовляв, люби мене, Маріє, своєю любов'ю, а тебе я любитиму своєю любов'ю,— видались йому блюзнірськими, видались такою тупою неправдою, на яку могла спромогтись тільки глуха кам'яна душа!
— О незрівнянний! — шепотіла Марія, і той шепіт різав його по живому, як осока: легко, без болю — і вже згодом наростав біль.— Як би я хотіла мати від вас хлопчика! Щоб був схожий на вас, такий самісінький! О, не думайте, що я хочу щось, я нічогісінько не хочу. їдьте до своєї жінки, до своїх дітей. А тільки б ми колись іще зустрілися з вами, обіцяйте! І ви б тоді побачили свого сина!.. Так довго на вас чекала, повірте, я завжди про вас мріяла!
І Жерелиці здалось, що він починає розуміти цю дивну жінку, в якій стільки змішалось усякої крові, починає розуміти стогін її душі — природний, майже безконтрольний, починає розуміти її почуття — зовсім не реліктові, ні, а сьогоднішні, завжди свіжі й по-дівоцькому молоді. Десь підсвідомо Жерелиця порівняв їх із квіткою, яка, розквітнувши, не в'яне, не опадає, не втрачає запаху, а завжди зостається розквітлою, усміхненою, й пелюстки її не в'януть, і пахощі не зникають— хай там осінь чи зима... То чому ж дивуватися з цього феномена, чому не вірити в його справжність?!
Чи не тому не віриться, що цей феномен і його реальність — наче з іншої психічної площини, яка, на диво, сприймається як ірреальна?..
Марія пішла, миттю зникла на ганку, а Жерелиця ще якийсь час стояв біля ворітцят. Стояв, вірячи й не вірячи в те, що сталось.
Уже сіялись краплі дощу, дрібненькі, як скляна пороша; зелень під вітром озивалась усе голосніше; небо затяглось хмарами, й ніч стала сліпа, невидюща. Жерелиця важко відірвав ноги й важко почвалав назад.
Усе, що казала сьогодні Марія, наново звучало в пам'яті — і вже тепер він ні на йоту не сумнівався в її щирості. Власне, він і раніше не сумнівався, от тільки не сприймав, зоставався глухим, емоційно невразливим. І оця емоційна зашкарублість зараз найдужче дивувала Жерелицю — невже він так переродився на четвертому десятку свого життя? Адже і він колись був таким, як нині Марія,— невже ці зміни, оце згасання є закономірне? Але ж чому в такому разі ця закономірність обминула Марію? Чи не самі винуваті ми в своєму передчасному вмиранні, бо щоденно, свідомо чи несвідомо, зрікаємося чогось у собі, капітулюємо перед чимось?
Із дощового хаосу серпневої ночі, з хаосу почуттів у свідомості почали народжуватись поетичні рядки, за які Жерелиця вхопився, мов за рятівну соломинку... "Не йди, кохана! Чуєш, зачекай! Прошу — любов'ю. Поглядом. Рукою. Моя душа — мов голуба ріка простелиться, щоб бігти за тобою". Складались ці рядки начебто про Марію, яка, зостаючись сама собою, водночас оберталась зовсім на іншу жінку — хоча й не абстрактну, а все ж одухотворенішу, ідеальну... "У серці — ще розряди. Ще озон. Так тільки беркут просить, як прошу я, так небо лобом б'ється в горизонт, і блискавки його чоло шматують". І він, Жерелиця, теж поставав тут іншим, одмінним од себе справжнього, й почуття його набирали мало не демонічної сили, на яку він був не спроможний... "Не йди, кохана! Хай триває сон. Триває те, що поміж нами сталось. І навіть дуб — столітній Ціцерон — тобі віддав би свій столітній пафос". Дивно, чому цей вірш складається саме так? Чому реальній картині надає інших відтінків, а не тих, які були їй властиві насправді? Як зрозуміти це свавілля уяви? А зрозумівши — чи можна виправдати?.. "Не йди, кохана! Нині не минай ні громом, ні серпневою грозою, і поцілунок блискавки нехай мене на попіл спалить із тобою!" І вже, зовсім одірвавшись від конкретного грунту і водночас перебуваючи в хмільній атмосфері, що постала на цьому конкретному грунті, Жерелиця йшов по темній вулиці, витирав долонею мокре чоло, шепотів подальші рядки, які самі народжувались... "Пішла. Пропала... Не зника озон. І не зника, здається, те, що сталось. І небо лобом б'ється в горизонт, і чується дубів столітній пафос..."
Зупинившись на горі, він вглядався в морок, не в змозі щось побачити, й шепотів вірш — усе голосніше й голосніше, аж поки слова стали перекривати рівний і густий шелест дощу, аж поки слова обернулись начебто на поезію цієї ночі, високої гори, пронизаної вітерцем, і свіжого шамрання гілля на деревах.
Повернувшись до своєї клубної кімнатки, Жерелиця увімкнув світло, зачинив двері, водночас мовби зачинивши надворі шум дощу, скинув мокрий одяг. Сівши за стіл, записав вірш, який склався по дорозі, й запитав сам у себе: "Невже від цієї пригоди зостався тільки вигаданий вірш?.. А може, вірш не вигаданий?.. А може, й вірш не зостанеться?"
І раптом прозвучало в пам'яті: "О незрівнянний!" Прозвучало так, наче було мовлено Маріїним голосом, і Жерелицю вмить обпік сором. І причина крилась не в тому, що його прийняли за іншого, а причина полягала в тому, що він, на жаль, уже давно не міг бути іншим, що процес душевної корозії вже відбувся,— і це був незворотний процес.
І ще прозвучало: "Як би я хотіла мати від вас хлопчика!" І теж прозвучало так, наче було сказано Марією, що стояла зовсім близько, мало не поряд.
— Не смію, не маю права зоставатись тут,— ударивши кулаком по столу, сам собі сказав Жерелиця.— Як я з нею зустрінуся завтра? Якими очима подивлюсь їй в очі? Те, що сьогодні сталось, непорозуміння. Вдосвіта треба їхати. Вдосвіта поїду...
І хоч де ще був той досвіток, Жерелиця дістав чемодан і почав складати олівці, пензлі, фарби, всякий дріб'язок; потім спакував рюкзак.
Марія весело стежила за ним із малюнків, пришпилених до стіни.
Вимкнув світло, знову одчинив вікно. Слухав шелест дощу, вдихав свіжі пахощі ночі... "Не йди, кохана! Нині не минай ні громом, ні серпневою грозою..." Чому ці рядки, незважаючи ні на що, видаються йому найбільшою правдою, яку тільки він спромігся сказати? Чому?
Стоячи біля вікна, дивився в живу темряву, чекав досвітку...