У глибині дощів

Вінграновський Микола

Вив'яло літо, і запищали осінні дощі. В кам'яному селі у степу над лиманом, де кози, баклажани та вино, все моє кінематографічне господарство склало руки і стало позіхати, та спати, та чекати сонця. Кавалерійський полк, прибулий на сонячний місяць для зйомок, дурно доїдав свої гроші і моє терпіння. Колгоспні та радгоспні копі, з такими трудами виканючені в колгоспів та радгоспів, тихо стояли під брезентовими дахами і дружно розвивали свій апетит. З балтинського заводу прийшло двісті возів: двісті моїх замовлених возиків квасились у мокві на станції за десять кілометрів. Сторож клявся і божився, що нічого не чув і не бачив, я теж нічого не чув і не бачив — десять моїх возиків безслідно зникли,— сторож купив чи десь позичив ще одного собаку і прив'язав його, третього від лісосмуги. Все — коні, вози, машини, гарби, тачанки, бульдозери, автобуси, ми, я, всі — все, де стало, там і стояло, так йому і ляпнуло.

Ворони і ті літали по харч важко, наче ведмеді.

— Циклон продовжується,— відповідала морська метеослужба.

Я догризав собі голову і заздрив артистам: тиняються від хати до хати, один до одного по гостях, кашляють, думають, ждуть, сидять, ходять... Головна героїня фільму дується: заборонив їсти білий хліб і картоплю.

Лишилося зняти фінальну битву. І — на тобі: дощі. Фільм зупинився, хоч вий.

В таку історію я потрапив не вперше і саме тоді, коли сам знімався. Зарікався: тяжко, важко. Зарікався: пощо тобі треба? Але знову написав собі роль, написав, полюбив, залюбився до щему, до того, що я вже і сам не знаю...

Мої господарі — вчителі — перестали мене обнадіювати, почали ходити по хаті навшпиньках і говорити пошепки. Господар змастив завісу на сінешніх дверях, щоб не скрипіла.

На городі, на картоплянім бадилищі, стоїть припнуте козеня. Воно прикрило очі блідо-рожевими вухами і слухає, як на них танцює дрібненький довгий дощик.

За вікном під абрикосою зупиняється "газик". Крізь крапелясту шибку я бачу в "газоні" циганську голову: Жора закурює і зиркає на моє вікно. Мої господар і господиня жалібно посміхаються і йдуть на кухню.

На столі під айстрами біліє фінал фільму — хоч ти в нього стріляй: остання битва чорніє на папері — вся в цифрах та кресленнях, в сонці і синьому лимані — від сльози головної героїні до найзагальніших планів кавалерійських атак, знятих з неба, з вертольота, який в цю мить набундючився під брезентом на колгоспному заасфальтованому току... Падають коні з горбів у лиман, горять очеретяні хати, і двісті моїх повстанчих возів, закопаних в землю, відбиваються від денікінців. Тоді, в найскрутнішу хвилину, виривається моє військо на конях з-за возів...

Жора закурює вдруге і, як йому здається, випадково легесенько натискає на сигнал. Господиня кладе на стіл пироги з сиром, цибулею і кропом.

— Давайте, Олексійовичу, поки суть та діло, трохи підполуднуе-мо... Може, того, і вашого Жору покликати?..

— Хто тут господар, Петре Семеновичу?

— Та, Олексійовичу, я подумав, поки суть та діло,— ніяковіє і лагідно посміхається Петро Семенович і ненароком зустрічається поглядом сам із собою, молодим та грізним, в погонах льотчи-ка-капітана на білій стіні над моїм ліжком.

Моя господиня, Ганна Андріївна, покидає поливати на вікні фікус, розстьобуючи на попереку фартуха, йде на веранду. І ось вже чути, як сопнули на веранді Жорині чоботи, і він сам у білих шерстяних шкарпетках стоїть на порозі, як чорна нова копійка.

— Здрастуйте,— тихо каже осінній Жора.

— Жорочко, щось я вас та давно не бачив?

— Шеф...— ображається Жора і замовкає.

— Жорочко, ми з вами, здається, одногодки?

— Так, шеф.

— Щоб ви мене так більше не називали.

— Слухаю, шеф...

— Олексійовичу,— теплою літньою посмішкою освітлюється Петро Семенович,— пиріжки.

Сідаємо до столу. Я ріжу старим, темним, з'їденим ножем пироги, а Жора пасе у кутку мою рушницю. Ганна Андріївна підійшла до рушниці і заходилася витирати з неї пил.

Я запитую Жору:

— "Фантомас" на ходу?

"Фантомас" — це наш "газон". "Фантомасом" називає його Жора. Жора підтягує на ногах шкарпетки і каже:

— Шеф, оті балтинські вози, що на станції у болоті, перетягаю на поле бою на собі сам, тільки поїхали: качви повні лимани! Тоді, коли ми з вами минулої осені були, то було геть не те... Тепер же їх там чорно при дощах!

— А доїдемо?

— А чого ж?! — в один голос вигукнули Жора, Ганна Андріївна і Петро Семенович. З ними заодно вигукнули і вино з пирогами, і фікус на вікні, і рушниця в кутку.

Мовчав лише фінал фільму.

Наш "Фантомас", ведучий задніми і передніми, виплив за село і поплив поміж виноградниками та мокрими дикими голубами в безголовім соняшничинні туди, в долину, вниз.

Жора — розцвів. Співають на рулі його пальці. Він би говорив і говорив, але мовчить, боїться, раптом я передумаю, скажу — болота, загрузнем, завертай!

— Жоро...

— Хто? Я? — Жора аж підскакує, наче його вкусила за язик оса, і дивиться на мене вичікувальним поглядом — куди-то воно я гну далі.

— То що, Жоро, вже їдемо?

— Аякже! — Жора наче ковтає вітру.— Поїхали! їдемо! Уперед!

— Куди?

— А куди я вас везу! — і Жора сміється.

Мисливець із Жори був, ну, так собі. Влучати в ціль його не навчили ні армія, ні двоє наших знаменитих письменників-мисливців, яких він один час возив. Але жага полювання пекла йому душу, і він беззастережно віддавав себе людям, око в яких хоч трохи лежало на "мушці". Коли пролітала качка, Жора влазив у землю, чорнів, стирчав із землі настовбурченими бровами і стогнав: "Промазав!.." Потім він ішов до "Фантомаса", підіймав капот і починав замірювати масло... Курив Жора тільки "Біломор-канал". Як став працювати в кіно, Жора покинув свою давню мрію бути начальником автоколони.

— Жоро, чому?

— Не хочу. От я їду з вами. Минає місяць і другий. Весна і літо. Дощі — осінь. Зима. А там, дивись, і знову поїдеш. Куди — не знаю. Як у Райкіна. І мені весело. Одним словом, дорога...

В заляпаному дзеркальці "Фантомаса" я раптом помітив знайомого собі чоловіка. Іще донедавна на кіностудії цей чоловік, можна сказати, був щасливим: нерозквітлими квітами в його голові починався майбутній фільм. Все: від ґудзика до гармати, артистів, лиману, чобіт, вертольотів, контейнерних габаритів, часу і простору — все займало його. До всього він був причетним, до всього мав діло. І не тільки тому, що цього вимагала від нього професія. Є інші моменти. Моменти творчості, чи як? Коли з нічого, з кволих літер і неясних замислів спочатку, з голого місця, з мертвого глинища відкриває очі любов, і ходять люди біля осідланих коней, і плаче на коні розлука... Тепер цей чоловік, залитий незапрогра-мованими дощами, сидить біля Жори у "Фантомасі" в кожусі і плащі, темний і чорний, і страшно посміхаються йому наступні дні...

Дикі кролі поміж глодом та молочаєм буро лежали біля своїх ракушнякових надлиманських нір, і ввесь лиман, налитий сірим небом, важко лежав і собі. Кидалися помідорами студенти. Вогкі молоді голоси стелилися над землею низько, не тремтів ні лист, ні бадилина, ні краплина на ній. Пахло гнилою рибою з лиману і прілим виноградом з поля. Набрякла дорога люто лежала поруч.

— Гляньте! Гляньте! — Жору видуло із машини, і він витягнувсь до лиману, став іще тоншим.

Унизу, посеред лиману, чорніло перелітне птаство.

— А човна ж то нема?! А вони... а вони... гляньте, скільки їх тут... качки... а норці, а гагари, а лутки!..

— Жоро, у вас унікальний зір. Звідси я навіть у бінокль не розгледів би, де норець, а де гагара.

— Все ви чудово бачите! І вони вже помітили нас! Ви чуєте, вони а нас сміються! Заїдемо з того боку лиману, там берег пологий. І — з бур'янів!. А ви ще питали, куди та куди я вас везу. Жора знає, куди везе!

Ми потелющились на греблю і, поминувши застряглий колісний трактор з жомом в причепі, пожучкували своїм "Фантомасом" під глиняну гору. Запахло олією, і відразу ж за вербами з трьома возами біля себе запухкотів сільський млинок. Вище за млинком похекував цукровий завод. Великі вже гусенята розбігали себе з гори, намагаючись підняти себе в небо на ситих крильцях. Здивоване теля м'яло у роті газету і нетямкувато кліпало дитячими очима то на гусенят, то на небо.

— Де його тут пристати? Дорога вузька, ви бачите?

— Їдьте, Жоро, на гору. Може, там, біля заводу.

— А темніє ж! Отак мені завжди везе...— приреченим оком Жора оглянувся на лиман, вкинув у рот папіросу, і ось ми вже на горі.

— Даю розвороті — командував собі Жора.— Розвертаюсь. Ще один розворот. Степ. Стаю.

"Фантомас" зупинився, і стало тихо, тепліше, домашніше, нікуди не захотілось виходити, і я сказав Жорі:

— Жорочко, от ви ще молодий чоловік, шофер другого класу, нежонатий, маєте японський транзистор — куди вам поспішати? У вас іще все попереду. Хіба у нас з вами та не буде завтрашнього дня? Тепер ми дорогу сюди знаємо, виїдемо завтра не в собачий, як сьогодні, голос, та дістанемо човна.

— А якщо завтра сонце? — випалив Жора і знітився. Я відповів:

— Сонця не буде.

Жора вмів вибачитись по-своєму:

— От скажіть: от скільки ми з вами робимо? Другий рік? Другий рік. Скоро два. От скажіть, я вам хоч раз коли-небудь що таке сказав? Хіба не бувало так, коли треба, що, Жоро, вставай серед ночі і їдь, і я їхав. І ще буду їздити, як тільки ви скажете. Бо я такий. Я роботу свою люблю. І ви оце подумали, що я проти сонця... Качки! Та хай вони сказяться, ті качки!.. Ви думаєте, я не бачу, що зараз при цих дощах ви найнещасніша людина в світі?

— Хто, Жоро, я?

— А-а! — Жора махнув рукою і вийшов з машини. Підставив лице під небо і тихо сказав дощу:

— Сієшся, гад, нема на тебе астраханського вітру.

Село мостилося на ніч. Ці південні безводні люди в хатах з білого та жовтого ракушнику віками просили в неба дощу. Цієї ж осені були залиті таким водолиєм. Гнили соняшники, бабрились помідори і виноград, вимокла цибуля. А тут ще в їхнє нестерпне безводдя цього літа прийшов канал — радуйся, сій, сади, поливай!..

Оточений сірими пірамідами буряків молоденький завод не встигав давати їм ради. А тут ще біля вагарні і за вагарнею машин з буряками видимо-невидимо. "Що ви зі мною робите?" — стогнав заводик.

В людей засвітилися вікна, а з ними й вікно, над яким було написано "Чайна". Обкидана знадвору грязюкою від машин, всередині чайна мала вигляд охайний: білі і голубі пластмасові столи, темно-червоні стільці, дві люстри при білій стелі і пальма в кутку.

1 2 3 4 5 6 7