Віконце

(Замість казочки)

Було воно над землею і виходило на пустиню, засмічену, колючим бур'яном зарослу. Мимо самого вікна протоптано вузеньку стежку. Тією стежкою на роботу й з роботи ходили робітники, їхні жінки з кошиками на базар, діти до школи. Всі бачили те віконце — таке воно невеличке, всього 3 чотирьох шибок. Рамця трухлі, і в одній шибці папером заліплена дірка. Густа пітьма вовною випирала з того віконця, а в тій пітьмі завжди можна було бачити дві золоті жаринки: очі, як дві блискучі сережки на смітнику, що вигравали коло самої шибки, як живі. Спершу блискучі сережки, а далі й дитяче личко, мов із паперу викраяне, прозоре й марне. Мов водою їх винесло із темного льоху до вікна, до світла. Очиці були вишневі, з золотими бризками і цікаві-цікаві, як не вискочать крізь шибку. Кожного, хто мимо йшов, вони так і ловили на отой свій золотий гачок, намагаючись спинити. Люди мимохіть зачіпались за гачок, озирались і осміхались.

В кімнаті було сумно, невесело. Стіни голі, почорнілі од кіптю, змокрілі й брудні. Під стіною проти самого віконця стояв тапчан, старий, обдертий, як старчиха, а під тапчаном стояла ніколи не проходима ніч. І вдень не любила Маріка того тапчана. Не любила й боялась, під ним ховалася вова. Коли в хаті було видно од віконця, коли там був тато або мама — вова боялась вилазити звідти, а як починало вечоріти, а дома тільки сама Маріка, вона й висуне звідти і почне колоти маленьку Маріку тоненькими голочками по спині, по грудях, залізною лапищею ворушить Маріці коси на голові. Притулиться тоді личком до шибки й не повертається, поки не рипне в хату тато чи мама.

— Маріко, ти знову коло вікна? Чому ж ти мене не слухаєш? Пообач — будеш кашляти, тато буде сердиться і віконце затулить.

Голос ішов знизу, з темряви.

Дитина одразу злазить од вікна:

— Ну, добре, я вже не буду.

А ввечері, як спати лягала, знову до віконця: "Я трішечки..."

— Мамо, ось гляньте, гляньте, хто воно стільки золотих квіточків на воду понапускав?

— Де ти таке бачиш, доню?

І мати теж прихиляє голову до віконця.

— Отам, мамо, високо-високо...

— То, дитино моя, зорі иочнії.

На хвилину обидві задивилися: справді, там, у високому небі, мов золоті лілеї порозцвітали на темній воді.

Потім мама вкладала Маріку спати й казала їй казку. Ту ж таки, що й завжди. Про братика-голуба, що приносив сестриці подарунки. Підлетить до віконця, затуркоче: "Бурку-ку-ку, сестро моя, бурку-ку-ку, вийди сюди, бурку-ку-ку, щось тобі дам". Сестриця виходила, і він давав їй усякі гостинці.

Віконце виходило на схід сонця, і ранком світило з його в хату, як із золотого ліхтаря. Ух, як боялась тоді вова того віконця! Назад, назад, рачки під тапчан — сховається, ніби й зовсім немає її в хаті.

Удень тато пішов на роботу і мама кудись зійшла з дому — Маріка сама в хаті. Не одходить од вікна: щось до когось щебече сама собі, як пташка. Дивилась, дивилась — надумала: "Піду. Піду у той світ широкий, ясний та золотий". Черевиків немає — ганчір'ям ноги обмотала. На голову хустку сяк-так: "Піду". Приловчилась, двері одчинила, вичвалала надвір.

Як ударить же світ! Як блисне сніг, як ухопив її мороз щипати — і голова закрутилась, і серце забилось, і сльози з очей, що вже нічого й не видно. Спіткнулось, голими рученятами в сніг, а він — кусать, а він — колоть. Насилу втекла. А в хаті довго і гірко плакала, дуючи на червоні пучки, що туди позаходили шпари. Перещеміло, нагрілась — знову до вікна. Глянула — і сльози засяяли в очах самоцвітом. Все забула, все простила тому зрадливому світові, тому холодному й колючому, за те, що ясний такий та широкий.

А тільки рипнули двері, Маріка назустріч матері, як пір'їна, радісна, щаслива:

— Мамо! А я ходила до братика в гості, подарунків набрала!

— А що ж він подарував тобі, доню?

— Подарував синє платтячко, а поясок жовтий, а пряжечка срібна. І черевички з червоними китичками, і рукавички теплі-теплі.

Дивується мама:

— А-а! Де ж ти їх діла, ті подарунки? Може, продала і гроші пропила?

— А отам лежать! — махнула Маріка кудись у куток рукою, не дивлячись, куди.

— А покажи ж, мені, дочко, покажи!

Маріка іде в куток, дивиться заклопотано, далі підводить великі очі, стулює губи, б'є об поли руками, як доросла, дивується.

— Нема! Де б же йому дітись? Хм... Це, мабуть, зова вкрала. Так і е, що вкрала.

Свариться пучечкою під тапчан;

— А нащо ти вкрала мою суконьку? Нащо вкрала?

І мати, як її відгук, за нею;

— А нащо ти вкрала Марічкну суконьку?

— Ось я ж тобі!

Маріка вертиться по хаті, до печі, за рогач.

— Ось я ж тобі дам, як красти!

Осміліла, розчервонілась, аж уші палають; штурхає рогачем під тапчан, викликає:

— Ану, вилазь сюди! Ану, вилазь!

Вова злякалась, не вилазила. Тоді Маріка набралася духу, почала сама її тягнути рогачем з-під тапчана. А вона хитра — побачила, що лихо їй, перекинулась у брудне ганчір'я, у цвілі черевики-шкарбани й інші непотрібні злидні, вогкі, аж мокрі. Фе, як тхнуло од їх погано?

Маріка сміялась і раділа, і била вже, била вову рогачем і за суконьку, і за черевики, і за все, за все...

А вночі, як спала, бухикала так густо, як велика.

— Знову дитина коло вікна сиділа! Щоб я її не бачив більше там! Чуєш? — сердито бубонить батько.

Мати мовчала.

Ударили морози. Віконце геть замурувалось — нічого в його не видно. В хаті — пара ходить. Холод, темрява,

У темряві сидять коло столу тато з мамою, сваряться про дрова, про черевики; про хліб. Тато сидить похмурий, на руку схилився, мама гризе осушок хліба, сердито блимає на тата очима. Непривітні якісь, як чужі. І все, що в хаті, сумне, набридле. Очей ніде діти.

Аж ось на шибці ясніє цятка. Щось гаряче, щось золоте продирає, прогризає в замурованій шибці дірочки, проціловує.

Весело, уперто. Вишнево-золотий промінь пронизав темряву, і на брудну стіну — стриб! — райдужний мальований зайчик.

А на вікні сонце вже кружалочку процілувало та сміється. Мов хто силою потяг Маріку, припала, як улита, до шибки. Думала, надворі темно, як і в хаті, але там... Ой!.. Такого світу, світу, такого ясного!.. Сніг виблискує, а небо сміється, мов сині, веселі очі, а люди закутані, як позолочені ведмеді — туп-туп. Мов навмисне нарядились, щоб весело було. Діти, санчата — все — мов на пружині заведені цяцьки. І засвітились оченята,— загомоніла, защебетала, зашабарчала.

Мимо вікна біг цуцик — спинився. Такий смішний. Змерз, зігнувся, зубами цокотить, а до жарту охочий, хвостиком по снігу крутить. Очей з Маріки не зводить, цікавих, довірливих, із блистинками, як золоті дробинки.

У Маріки теж уже сині бриніли од холоду губи, під благою сорочиною хвилями ходили дрижаки, проте очі уперто не хотіли гаснути — блищали. Сміялись, іскрами пирскали.

На її блідому, посинілому личку вони здавалися двома свіжими тернинами, уткнутими в борошно.

— Цюцю! Цюцюнго!

Раз і вдруге гукали на неї — не чула. Аж ось за спиною грізно:

— Кому я кажу?

Батько сердитий, великий, страшний.

— По ночах бухикаєш, як із бочки, а ще лізеш? На піч! Чуєш?..— як грім.

Така малісінька Маріка, така легенька, мов вітром її здуло. Кусаючи губки, розгублюючи по дорозі сльози, як блискуче намисто, швидко з табуретки, шаміль-шаміль на припічок. На піч. Мовчки, без слів, злякано озираючись на батька.

— Отаке зелене, отаке погане, а лізе чогось, сліпма лізе до вікна. Казав — затули чим-небудь, чого одволікаєш? Чого ждеш? В хаті собаки не вдержиш, а їм світла, бач, мало.

— Та яким же чортом заб'єш, коли немає чим? — злісно обізвалася мати.

— Соломою! Драним мішком! Ганчіркою!

На печі раптом у крик.

— Цить!! — аж шибки дзенькнули.

Замовкло в хаті, ніби хтось придушив усе.

Тільки чмише щось на печі, кавкає, мов глитає камінці.

Надвечір мороз пересівся, й шибки у віконці поодтавали. В хаті маленькою зірочкою світив бляшаний блискунець-каганчик. До каганця мама латала старий лейбик, швидко, сердито одривала зубами нитки, поблискувала з-під нахмурених брів очима.

Осторонь сиділа Маріка, самотньо, сиротно. Нап'яла сорочку на колінця, до колінця щічкою притулилась, дивилась кудись убік од матері. В очицях світилась велика дитяча печаль, безнадійна, мовчазна.

Мати зиркнула на неї раз і вдруге — скривилась, в очах блиснув гострий біль. Схопилась, мовчки, поривом поцілувала дитину.

Кинулась, засяяла Маріка, в очах і надія, і жагуче благання; як легенький папірець до магніту, влипла до материних грудей, шию ручицями увила. Тулиться, аж серце стукає, шепоче швидко, гаряче:

— Мамо, матусю... рідненька...

— Чого, доню? — ніжно промовила мати. І так тихо, ніби боялась, щоб материного голосу не почули хатні злидні.— Чого, доню?

— Не затуляйте віконце, не затуляйте! Не затуляйте!.. Я виросту велика, куплю вам нове плаття і черевики, і все, і все... і татові... Не затуляйте, матусю...— шепоче, як із гарячки.

— Дитино моя! Там же дюдя, простудишся — умреш...

— Ні, ні! Я вже не буду близько, тільки не забивайте.

— Горе мені з тобою...— озирає худенькі ручиці, сорочку драну.— Ну, хоч я попрошу тата, мороз уже пересівся, може таки забивать не буде.

Цілувала маму, так цілувала. Сама вже розцвілася, набігала по хаті, загомоніла.

— Мамо, я дивитись не буду, я тільки витру віконце.

— Ну, витри вже, витри,— смутно осміхнулася мати.

Взяла ганчірку, так дбайливо, так люблячи витирає заплакані шибки.

А як лягла Маріка спати, їй здалося, що скрипнуло віконце. Глядь — аж воно одчинене, а на лутці птах стоїть сміливий, вільний. Сам сивий. Золотим пилом притрушений, держить у роті черевички з червоними китичками. Поводить живими очицями. "Що воно?.." — хоче крикнути Маріка. А він на всю хату як заспіває: "Бурку-ку-ку, сестро моя..."

Ухопив сон маленьку Маріку на крила, виніс у темне віконце, полетів туди, де світ золотий, червоний, зелений, ясно-голубий.

Уночі наказувала комусь спросоння: "Не забивайте ж віконця".

Прокинулась Маріка — ще було темно в хаті. Лежить, ворочається — вже й спати не хочеться, а в хаті темно та й темно. Гукнула до мами — немає, і тата теж немає.

Уже пішли?

Аж он щось кольнуло в груди, схопилась похватцем із печі, серце болить, дужче, дужче... До вікна... Знадвору сунеться з його в хату, як із хліва, брудна солома. Так ніби хтось великий, дужий стусонув її чоботищем з усієї сили в груди.